До села Нитиного, що в Ємільчинському районі, від райцентру рукою подати. А потрапивши туди, очам не віриш: а раптом це все сон? Бо звідки село старовірів з лазнями, де топлять по-чорному, взялося у ХХІ столітті? Як збереглася невеличка релігійно-етнічна група? Втім, це для нас — екзотика. А для тутешніх жителів — просто віра.

Не п’ють, не матюкаються...

— Старовіри? — перепитує чоловік, якого ми взялися підвезти. — Еге, живуть у нашому районі такі. Не п’ють, не курять, матом не лаються. Було діло, що в них двоє чоловіків випивали, то община їх відправила на лікування. Там усім верховодить мудра жінка — староста Анастасія.

Сьогодні село переживає не найкращі часи. Тут навіть школи немає: замало дітей. Та й газу в селі нема. Тому молодь іде шукати кращої долі, розчиняючись у великих містах. Залишаються переважно пенсіонери.

Будинок старости Анастасії Тихоновської нам показав голова Підлубівської сільради, до якої входить село старовірів, Сергій Лашевич. Чи зможе зберегтися село-феномен, чи є в нього майбутнє?

— Поки житимуть такі люди, як Анастасія Анфимівна, буде й село, — сказав Сергій Казимирович у дворі старости.

Говорила вона не поспішаючи, тихо, але без запинки, дивлячись на мене чистими добрими очима. Справжній староросійський говір та поведінка свідчили про високу духовну культуру. Переді мною стояла жива історія!

Анастасія Анфимівна знає історію села, що сягає корінням 1600-х років. Нібито Нитине належало князю Уварову, він назвав село на честь своєї доньки та подарував їй на повноліття. Староста розповідає, що, за словами її покійного батька, кілька століть тому на ці землі приїхали люди із Сибіру. Рубали ліс, будували землянки. Місце було таке заболочене, що в землянках і навіть у ліжках водилися вужі, а ходити доводилося по величезних дерев’яних колодах.

Староста з діда-прадіда

У батьків Анастасії Анфимівни було шестеро дітей, вона — п’ята. Батько вчив берегти свої віру, обряди та звичаї.

— Батько не дозволяв обрізати волосся, — розповідає староста. — У нас, старовірів, із цим було строго. Вважалося, що з яким волоссям людина народилася — з тим має й померти. Тому я жодного разу в житті не стриглася.

— А ваші сестри і брат дотримувалися цього звичаю?

— Одна з моїх сестер поїхала працювати в Ємільчине і там підстригла волосся. Ой, що тоді було! Батько дуже лютував.

Крім того, у старовірів заведено, що чоловікам не можна голитися. Однак нинішні хлопці вже не носять борід.

Цікаво, що Анастасія Анфимівна — нащадок справжнього роду старост. Її батько, дід і прадід теж були старостами.

— І зовсім я не староста, — ніяковіє бабуся, — просто вірую в Бога і молюся. Як хтось помирає в селі, то відспівую. Допомагає сусідка — вона теж грамотна.

— За порадами і допомогою до старости йдуть жителі усього села, їх тут лишилося 108 душ, — пояснює сільський голова. — Вона — мудра жінка, тому і порядок скрізь. За сім років моєї каденції — жодного правопорушення.

Чорна лазня

Гордість чи не кожної тутешньої родини — чорна лазня.

Раніше я про таке й не чула, тому з дозволу старости пішла до лазні побачити те диво на власні очі.

Тут чи не в кожному дворі є така лазня... без димаря. Але паритися по-чорному — не означає задихатися від диму. Після того, як лазня натопиться, вікна і двері відчиняються, щоб дим вийшов. Отож відмінність чорної від звичайної — лише в способі опалювання приміщення.

Звісно, після першої спроби протопити лазню, де немає димоходу, стіни і стеля стають закопчені. От за це вона й одержала свою назву. За словами господарки, дим знищує бактерії та мікроби. Тому чорна лазня — дуже корисна.

Паряться в лазні старовіри лише вдень. Після заходу сонця — не можна. Кажуть, Богородиця буде плакати, коли вночі митися.

— Цю лазню зять побудував, бо чоловікова вже дуже стара була, — пояснює вона.

Чоловіка Анастасії Анфимівни вже немає 32 роки. Жінка у 48 літ лишилася вдовою. Щаслива, що має сина та двох дочок (було четверо дітей, але найстаршого сина поховала ще зовсім молодим). Є у старости онуки і правнуки.

— Я — баба заможна: маю дев’ятеро онуків та стільки ж правнуків! — радіє. — Вони — молодці, не забувають про бабу, приїздять.

— У книжках пишуть, що старовіри одружуються лише зі своїми. Це правило поширилося на ваших дітей?

— Мама казала, що на подушці має бути лише одна кров і поєднувати життя треба лише зі старовіром, однак дозволила вийти заміж за православного українця, — долучилася до розмови наймолодша донька старости Марія. — Але була у мами сестричка Аннушка, яка дуже любила хлопця з сусіднього села Підлубів. То дід з бабою не дозволили, розлучили їх.

Анастасія Анфимівна багато часу приділяє молитві. У селі немає церкви, старожили збираються в одному із будинків і читають молитви.

— У нас була дуже гарна дзвіниця. Але за радянської влади її розвалили і побудували там клуб, — бідкається старенька. — Хіба можна танцювати на священному місці? Але завдяки нашим молитвам того клубу вже теж немає.

У Нитиному у свята і в неділю не працюють, не можна. А в будні Анастасія Анфимівна працює без зупину. У свої 79 літ обробляє 30 соток городу.

— Мабуть, і по господарству доньці допомагаєте?

— Допомагаю... Їм сметану, сир, — жартує староста. — Ні, за господарством доглядати вже не можу. Сили не ті, що раніше.

Вечоріло, треба було повертатися до Житомира. Анастасія Анфимівна запропонувала нам приїхати якось у суботу, коли в Нитиному «банний день». Каже, що всі в селі одночасно свої чорні лазні топлять і незабутній «банний» аромат у повітрі вітає. Де ще таке побачиш?

Так і живуть у селі старовірів. Зберігають віру, традиції, обряди, мову. Діти покидають родинні гнізда та створюють власні. Але Нитине на все життя лишається для них центром тяжіння.

Житомирська область.

Фото Михайла П’ЄХА.

ДОВІДКОВО

Старообрядці виступили проти офіційної православної церкви, коли Московський патріарх Нікон розпочав реформу богослужбових книг. Це, як і деякі обрядові зміни, наразилося на гострий опір частини духовенства і вірних, що виступали на оборону старих книг, проти офіційного православ’я. Рух старообрядців став масовим після Православного собору 1666—1667 років, на якому всіх, хто дотримувався старих обрядів, піддано анафемі, а церква й уряд почали їх переслідувати. Втікаючи від репресій, старообрядці оселялися на слабозаселених окраїнах і місцевостях Росії та за кордоном, у тому числі й на Правобережній Україні.