«Шмат Європи» без рекламної паузи

Йдеться не про котрогось з кривавих диктаторів чи трухлявих генсеків, які плутали роль особистості з культом особи і відтак щиро вірили, що застовплюють свою незамінність у літопису людства. Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, мистецтвознавець Борис Возницький не був ні партійним діячем, ні визначним політиком, ні бізнесменом. Хтось нагромаджував статки, хтось збирав електоральні зажинки, а він кожну хвилину свого життя віддавав єдино важливій для себе справі — збереженню пам’яток культури.

Його називали «музейною іконою», «музейним генієм». І в цих словах не було ні пафосу, ні перебільшення — просто констатація фактів. Не випадково Борису Возницькому присвоїли звання Героя України: серед музейників — виняткова рідкість: тільки він та покійний генеральний директор Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» на Київщині Михайло Сікорський удостоїлися такої високої честі.

Нині естетичні «гурмани» на Заході шаленіють від робіт Пінзеля. Але навряд чи посланці Мінкультури позували б у Луврі на тлі скульптур знаменитого Майстра, якби Україні й світові ці шедеври не відкрив Возницький. Ще одна заслуга Бориса Григоровича — порятунок сакрального мистецтва в ті часи, коли церкви «перековували» на склади міндобрив, а старовинні ікони спалювали, як останній непотріб. Він не боявся визволяти неоціненні скарби з лабетів войовничих невігласів, як не боявся казати неприємні для влади речі. Ні в часи тоталітаризму, ні в добу незалежної України.

Возницький жив надзвичайно скромно, хоча іноді жартував, що є найбагатшою людиною, бо «має аж три замки — Олеський, Золочівський, Підгорецький». На реанімацію їхньої величі віддавав усі сили. В останні роки його мрією було виграти конкурс у програмі фонду Рената Ахметова «Динамічний музей»: кошти могли б урятувати найближчий його серцю Підгорецький замок. Після реставрації у Підгірцях, казав колегам Борис Григорович, він може спокійно займатися садівництвом. Не судилося. Ні леліяти сад, ні побачити відреставрований замок... Трагічна загибель у травні минулого року (серцевий напад обірвав його життя ще раніше, ніж керований ним автомобіль потрапив у ДТП) перекреслила всі світлі задуми музейного генія. Історичні споруди, в які він з такими труднощами зумів вдихнути життя, сьогодні знову впадають у кому, наче залишені без систем кровообігу жертви травневої катастрофи...

«Немає людей такого рівня, які могли б замінити Бориса Возницького, — визнають музейники у відповідь на наше запитання: «Що тепер буде із замками? Адже це гордість не лише вашого краю...» і розпачливо стенають плечима, — головне, і в перспективі таких не бачимо. Борис Григорович сам був шедевром. А таке місце ще довго буде вакантним...».

Процес скорочення закладів охорони здоров’я, винахідливо названий якимсь дотепником оптимізацією, загрожує і Львівщині. Області з багатьма віддаленими навіть від райцентрів гірськими селами, поганими дорогами і високим рівнем профзахворювань у промислових населених пунктах. Щоправда, як сказав нам головний лікар однієї лікарні, «медична реформа йде важко». І, замислившись на хвилину, мабуть, зважував, як ми сприймемо його слова, все-таки додав: «І це добре».

Чому «добре», зрозуміло без докладних роз’яснень. І не тільки на прикладі Львівщини. Бо реформа, яка за ідеєю мала б зробити медичну допомогу якіснішою і доступнішою для людей, на практиці ще більше ускладнює їм життя. У нинішньому варіанті вона може подобатися хіба що міністрові охорони здоров’я та тим чиновникам від медицини, котрі переймаються затишком своїх кабінетів, а не лікарняних палат.

А чому «йде важко», пояснив екс-голова обласної ради Олег Панькевич: «Виконавча влада, а їй таку вказівку спустили з Києва, у місцевий бюджет заклала пункт про оптимізацію бюджетних установ. Це стосувалося закладів медицини, освіти, культури. І ми на сесії мали таку «геніальну» ідею схвалити. Тобто руками органів місцевого самоврядування хотіли обрізати цю сферу до розмірів носовичка, тоді як міліції, прокуратурі, судам перепадало по запасній ковдрі. Одні «колядують», а інших зобов’язують для «економії державних коштів» писати заяви про «добровільний» перехід на пів- чи взагалі чверть ставки. Звісно, такий сценарій не пройшов... Ми розуміємо, що реформування необхідне, але не моральним і матеріальним коштом людей. Власне, саме це поняття означає поліпшення чогось, а не механічне скорочення того, що є».

Нещодавно відбулося чергове публічне обговорення ще однієї суперечливої новації — створення централізованої служби надання екстреної медичної допомоги. Можливо, десь зведення цих підрозділів в одну структуру і виправдано, не погодилася з новим виплеском «геніальності» реформаторів депутатська більшість, але в наших умовах навряд чи. Так, у райлікарнях немає коштів на бензин. Це гірка правда. Але так само правда і те, що багатьма «автобанами» області «екстрено» можна доїхати лише для констатації смерті. Крім того, де гарантія, що обласне підпорядкування цих служб дасть змогу зекономити гроші на медицину? Створення нової структури, а отже, бухгалтерії, апарату, здається, навпаки, лише вимагатиме витрат.

Цікаво, що «медична тема» ще більше зіпсувала «єдність» двох гілок обласної влади і навіть залучила до «з’ясування стосунків» третю — судову. Річ у тім, що депутати вирішили повноваження з управління обласними комунальними установами, зокрема охорони здоров’я, передати засновникові — облраді. «Адже це нонсенс, — пояснює Олег Панькевич, — створювати структури і не мати впливу на них. Звичайно, втручатися у суто професійні справи медиків ніхто не збирається, але логічно, щоб саме на сесії облради затверджували керівника основного лікувального закладу, який фінансується з обласного бюджету. Інакше наша функція зводиться лише до того, щоб ми раз на рік проголосували за бюджет і все — про обласну раду можна забути до наступного року. Тоді для чого вся ця імітація — вибори, програми, конкуренція кандидатів, якщо потрібні тільки роботи для голосування?»...

Однак в облдержадміністрації такої логіки не сприйняли і подали до суду позов з вимогою приструнити самостійницький запал обласної ради. Тепер сторони чекають на рішення Феміди в цьому цікавому прецеденті...

Приблизно така сама ситуація склалась і в освіті. Рецепти реформування повинні прописувати професіонали, а не далекі від освітніх тонкощів чиновники, хай і високого рангу. «Я не вірю, — зізнався нам директор сільської школи, — що влада може провести реальні зміни в будь-якій галузі. Бо ті методи, які нам пропонують, зводяться до банальної економії ресурсу, а «зекономлене» має перейти кудись. Не можна говорити про гарні ідеї шкільного округу, не забезпечивши інфраструктуру: підвезення школярів хорошими, я наголошую на цьому слові, дорогами.

Ми відвідали з десяток сільських районів Львівщини. Спілкувалися з чиновниками — «вищими» і «нижчими», з простими людьми, не обтяженими рангами та кабінетами. І спробували порівняти, якими проблемами перейняті керівники області й районних центрів.

Найпопулярніша тема на той час — чи залишиться на своїй посаді голова облдержадміністрації Михайло Костюк. Останній рік його роботи минув під знаком недовіри. Чотири рази депутатський корпус висловлював її керівнику регіону. У кріслі він втримався, але напруження не згасало.

Чи вдасться тепер забути колишні розбірки, припинити протистояння і вийти на новий рівень співпраці, час покаже. Принаймні в останні дні старого року, коли в столиці перетягували бюджетний канат, керівники ОДА і облради повинні були б працювати пліч-о-пліч. Адже неписане правило мирного співіснування між облдержадміністрацією та облрадою гласить: якщо в місцевому бюджеті мало грошей, треба знаходити шляхи до порозуміння і дуже економно витрачати те, що маємо. Принаймні з такою життєвою управлінською мудрістю поділився з нами колишній міський голова Львова і екс-міністр регіонального розвитку та будівництва Василь Куйбіда.

Бюджет Львівської області на 80 відсотків залежить від центральної влади. А це означає, що наприкінці року голова ОДА Михайло Костюк і голова облради Петро Колодій мали б спільно оббивати пороги і переконувати столичних чиновників, що за рівнем фінансування Львівщина часто пасе задніх.

Якщо далі йти за формулою Василя Куйбіди, економно і з великою віддачею можна використовувати обласний бюджет лише тоді, коли між двома керівниками регіону та їхніми командами є порозуміння і бажання спільно працювати. Досі таких кроків керівники не афішували, швидше, навпаки, змагалися, хто голосніше і дошкульніше вколе конкурента.

Так, саме конкурента, бо попередній голова облради Олег Панькевич і голова ОДА Михайло Костюк рухалися кожен своїм курсом. Олег Панькевич апелював до громади, Михайло Костюк — до Президента. Він часто називав себе людиною Президента, і це звучало з такою інтонацією, ніби він важить більше, ніж громада. А це відштовхувало її від такого президентського намісника, автоматично перетворювало його на якесь чужорідне тіло, що не зможе прижитися в Галичині.

Дивно, але факт, виходець з Коломийщини, який тут навчався і два десятки років працював на Львівській залізниці, не зміг знайти спільної мови з галичанами. Не будемо вдаватися в подробиці й згадувати непродумані кроки Михайла Костюка, який за короткий час встиг познаходити ворогів навіть там, де могли бути лише друзі. Далася взнаки специфіка роботи на залізничному транспорті — там завжди панували свої порядки і військова дисципліна. А керувати регіоном, та ще таким, як Львівщина, не шпали прокладати. Потрібна дипломатія, дипломатія і ще раз дипломатія.

Львівщина одержала ще один шанс розпочати партнерство двох гілок влади з чистого аркуша. Десятеро депутатів обласної ради — її ядро і відомі особистості поза радівськими стінами, а заразом «джерело напруження» для нервової системи Михайла Костюка, здобувши на парламентських виборах перемогу, переїхали на постійну роботу до Києва. А новий голова облради Петро Колодій не раз демонстрував, що він компромісний керівник. Отже, є всі підстави «закопати сокиру війни» десь подалі від нової ескалації конфлікту — у хащах Брюховицького чи Винниківського лісу.

А доки обласні верхи за звичкою ще з’ясовують, у кого більше важелів і компетенцій, новообраний народний депутат Ірина Сех планує внести законопроект про розширення прав органів місцевого самоврядування. Як до цієї ідеї ставляться керівники сільських районів, чи допоможе таке «перекроювання» владних функцій ефективніше долати проблеми глибинки?

Перемишлянський район — один з найвідсталіших в області. Голова райдержадміністрації Орест Краєвський належить до тих, хто справді контролює місцеву ситуацію. До речі, його шлях у владу не позбавлений оригінальності. Він займався бізнесом у Бібрці, але коли тодішній керівник міста сказав йому, що чужі тут зайві, розізлився і... виграв вибори міського голови. Став відомим на Львівщині після того, як переміг у суперечці з поляками, які хотіли у містечку відкрити шкідливе виробництво. Вся правоохоронна система тоді ополчилася проти Бібрки та Краєвського. Але люди вистояли. В березні 2011 року його призначили на посаду голови РДА.

Орест Краєвський вважає, що чиновницька машина може успішно працювати лише тоді, коли є співпраця між різними гілками влади. Його підтримує заступник голови райради, кандидат економічних наук Василь Винницький: «Добре, що в нашому районі панує порозуміння. Приїхали в область з головою райадміністрації просити гроші. Разом ходимо по кабінетах, а нам кажуть: гаразд, дамо. А якби ходили кожен окремо, одержали б відкоша... Хоча, вважаю, і представницька, і виконавча влада мали б бути в одних руках. І не треба нічого нового вигадувати, а просто запозичити польський досвід, де місцеве самоврядування всім заправляє, але водночас за все й відповідає...»

А заправляти є чим. У принципі, як і за що відповідати. Заступник начальника управління сільського господарства району Марія Цимбаліста розповідає про тривожні тенденції на селі, в яке заходять великі компанії і, орендуючи під солодкі обіцянки тисячі гектарів, «зачищають» фермерські господарства. А селяни за віддану у «найм» землю одержують копійки — кілька мішків пшениці. Ще одна проблема, що турбує людей, — немає кому продавати молоко. Колись возили до Бродів за 100 кілометрів, а нині хіба що до Львова на базар. А там конкуренти з усієї області: чи назад вести, чи на місці виливати... Низькі ціни й на яловичину. Потрібно відкривати невеликі переробні підприємства, а це не так просто, як пишеться на папері.

Хоча, ради справедливості, треба згадати, що обласна рада протягом двох останніх років намагалася ухвалювати програми, спрямовані на реальну допомогу сільгоспвиробникам. Кошти, щоправда, відводилися невеликі — сім мільйонів гривень, з ними розвернутись у солідних масштабах неможливо — навіть смішно чи, точніше, гірко, про це казати, але бодай щось почало перепадати селянам. Якщо раніше програми працювали на підтримку юридичних осіб, тобто великих агропідприємств, то нині пріоритети віддають особам фізичним — власникам присадибних ділянок, які виробляють сільгосппродукцію. Один з таких видів допомоги — відшкодування відсотків тим, хто бере кредити на ведення дрібного агробізнесу. «Ми розуміємо, що матеріальний ресурс наших зусиль мізерний, — каже пан Панькевич, — але якби державні програми сільськогосподарського, та й не тільки, призначення мали такі самі прозорі й чесні принципи, то, гадаю, користі від цих коштів було б набагато більше.

Їдемо далі. В інших районах тенденції на селі схожі: як сказав нам один чоловік, живемо на три «б» — безробіття, безгрошів’я, безправ’я. А колись нам обіцяли, що країною керуватимуть з трьома «п»: професійністю, порядністю, патріотизмом...

Коли порівняти дискусії у сесійній залі облради чи на колегіях в обладміністрації з тим, про що ми почули в районах, виявиться, що «верхи» і «низи» наче володіють різними мовами, і тому майже не розуміють одне одного. 

Львівське село спивається. В більшості населених пунктів по дві-три кнайпи. Молодь сидить без роботи, перебиваючись сезонними поїздками до сусідніх країн чи безвідмовними «кредитами» — пенсіями старшого покоління. І замість того щоб іти до народного дому чи тягнутися до книжки, часто заливає горлянку горілкою.

Легше виживати лише в прикордонній зоні. Підприємливі селяни виробили собі перепустки через кордон і активно займаються човниковим бізнесом. Тягають на спині продукти та ширвжиток із Польщі, а туди таким само чином «експортують» цигарки та спирт.

Управлінський апарат тим часом залишається на рівні розвиненого соціалізму, коли за все відповідала районна влада. Підприємства та колгоспи зникли, а бюрократична армія, нудячись від неробства, збирає якісь довідки для центру. Про що довідки, якщо 90 відсотків продукції дають селянські двори?

Можливо, чиновники стали більше працювати над собою? Вчаться новому, прогресивно мислять? Що ви, дивувалися нашій «наївності» в центрах поштового зв’язку, вони навіть нічого читати не хочуть, зовсім газет не передплачують, лише думають, де б на халяву зірвати якийсь куш.

Від побаченого в сільських районах Львівщини чомусь складалося враження, ніби низові керівники сидять на валізах і чекають великих перемін. А в обласному центрі живуть трохи в іншому вимірі — запевняють про грандіозні плани, на які постійно не вистачає грошей, але всі «чини» при роботі, з автомобілями та зарплатами.

Такою ми побачили Львівщину поза рекламою і святковою колядою. «Шмат Європи», попри всю унікальність, живе за українським часом: від луганського Мілового до львівської Рави-Руської. Часом бурхливим, суперечливим, інколи непрогнозованим. Захід країни з його багатющим ресурсом має ті самі проблеми, що й промислово потужний Схід. І ті самі прості людські радощі. То хто з них важливіший для держави, чи справді Донбас, як про це запевняють не тільки на мітингах, а й з високих трибун доморощені «радєтєли» за чиєсь «отєчєство», «годує» західняків? — поцікавилися ми на прощання думкою міського голови Дрогобича — уродженця Луганської області, а нині галичанина за своїм статусом — Олексія Радзієвського.

А в мене є контрзапитання: хто з цих діячів і в який спосіб оцінює, скільки коштів і людських ресурсів з усіх регіонів було свого часу спрямовано на відбудову шахт, на розвиток гірничої промисловості, на створення промислового потенціалу на Сході країни? Хто забуває, де сьогодні полюбляють відпочивати, лікуватися і милуватися краєвидами та місцевими традиціями працівники шахт і металургійних комбінатів? Хіба не в Карпатах? Хіба східняки не користуються нашим креативним потенціалом, нашою природою, нашими джерелами? Найбільший примітивізм — запровадження обліку, хто кого годує. 

Спасибі за таку відповідь, Олексію Васильовичу. Мудрим сином може пишатися і Луганщина, і Львівщина. В принципі, мудрість — це і є націдея нашої України...

Про що сперечаються наші еліти? «Пора... ґаздою перед світом стати». Тоді не тільки ми, а й Європа пишатиметься «шматками України» на своїх територіях...