Для декого із нинішніх власників земля перетворилась на справжній тягар
З огляду на те, що в країні мільйони людей є власниками землі (від невеличкої дачної ділянки до десятків і навіть сотень гектарів сільськогосподарського призначення), все, що пов’язано з нею, мало би викликати чималу зацікавленість. Тим паче, що час від часу політики підливають масла у вогонь, порушуючи проблему торгівлі землею. Але дивна ситуація: зиск від землі хочуть мати здебільшого ті, хто планує скупити її в майбутньому. Зате нинішніх реальних власників, здається, ці проблеми цікавлять дедалі менше.
Чи є охочі на 30 соток?
У великій родині, де четверо братів і сестра, лише Василь залишився у рідному селі. Всі інші стали городянами. Кожен із багатодітної родини ще з раннього дитинства виніс для себе урок на все життя: не хочеш тяжко весь вік працювати і жити бідно — швидше тікай від землі.
Василь своїм вибором мав би переконати всіх, що вони помилились, а виграв саме він, завівши своє господарство, побудувавши хату в рідному селі, народивши в ній четверо дітей... Але вийшло все так, як і мало вийти: найбільше від усіх натрудився — набідився, найпершим відчув, що таке багаторічне безробіття і виживання тільки за рахунок власного городу. Заробив хвороби і навіть інвалідність. А тепер, на порозі пенсії, ще й почув, що навіть необхідного трудового стажу не заслужив, а все життя і старання умістились в мінімальну пенсію. Зате чого нині має вдосталь, то це землі. Але чи радіти такій обставині?
Після того, як не стало батьків, у родині вирішили спадщину віддати саме Василю: і достатки у нього найменші, і дітей та онуків найбільше — нехай хоч щось мають. Бо всі ж тільки і говорять про те, що з часом земля має перетворитись на неабиякий капітал.
Із землі після батьків залишилось два паї, кожен майже по чотири з половиною гектара. Стільки ж перепало і Василеві з дружиною за колишню працю в колгоспі. Тож разом — чималий шмат.
Паї багатства не додали
Правда, самі її ніколи не обробляли. Як і решта пайовиків села. Історія була традиційною: спочатку колгоспні поля кілька років стояли лугом, і частина їх навіть встигла зарости лісом. Потім з’явився орендар, котрий вже кілька років поспіль успішно збирає на тамтешніх полях то ріпак, то пшеницю, то гречку.
За документами, паї людям виділено так, що тільки близько половини з них становить орна земля, решта — пасовище. Але всі добре знають, що орендар засіває всі площі. Та ніхто з пайовиків проти цього не протестує. З кількох причин.
Насамперед через те, що відгороджені плани своїх ділянок люди бачили хіба що в земельних сертифікатах. Насправді в полі ніхто кілками не відмежовувався один від одного і пасовиська на полях не виділяв. Тим паче, що вони у селі вже й не потрібні. Це раніше тут була величезна проблема, де випасати худобу, бо все було засіяно до останнього клаптика. Василь разом із братами добре пам’ятають, як доводилось випасати корову по лісах, бо іншого місця просто не було.
Тепер все змінилось. Пасти є де, от тільки корів у селі дедалі менше. Худобу вже просто на пальцях можна перелічити. А що дивуватись, навіть Василь, котрий все життя тримав у хліві корову, свиней, кролів, птицю і навіть пару коней, тепер різко скоротив це хазяйство. Не так через низькі ціни на молоко, як через те, що вже просто немає ні сил, ні здоров’я нести на своїх плечах цю важку ношу.
У такій же ситуації переважна більшість односельців. Тому не став акцентувати увагу на збереженні пасовищ. Але все-таки без питань до орендарів не обходиться.
— Торік за один пай ми отримали по шість центнерів пшениці та ще по 20 кілограмів гречаної крупи, — розповідає Василь. — Кажуть, що все це коштує понад тисячу гривень. Але подумати, хіба цього вартують чотири з половиною гектара землі? Он тільки й чути про те, що скрізь люди вже давно по тонні, а то й більше зерна отримують. А у нас бояться своє слово сказати. В селі переважно лише немічні пенсіонери залишились. Кожен думає: нехай хоч це буде. Ось так і багатіємо на своїй землі.
Василь теж не хоче виступати у ролі місцевого революціонера. Хоча і розповідає про все щиросердо, проте прізвища свого називати не хоче: для чого наживати собі ворогів і серед односельців, і серед влади, і навіть серед орендарів? В їхніх земельно-орендних стосунках навряд чи щось від цього зміниться, навіть коли й додадуть мішок-другий зерна. А жити ж з людьми якось треба. В цих розмірковуваннях чи не найбільша трагедія нинішнього селянина.
Земля так і не принесла ні багатства, ні фінансової незалежності, ні свободи вибору. І поки що усі ці поняття містяться більше в теорії, ніж у реальному селянському житті. Можливо, саме через це усі новації та дискусії, які розпалюються переважно у столиці, до села доходять лише глухим відлунням.
Більше мінусів, ніж плюсів
Поки серед законотворців, політиків та потужних капіталістів точаться гострі дебати, наскільки прибутковим може бути такий капітал, як земля, за яку ціну його продавати-купувати і в які земельні банки вкладати, Василь проводить і свою земельну арифметику.
У селі ніхто ні для кого землі не жалів. Окрім паїв, людям дістались ще й чималі городи. Громада прийняла рішення, що кожен може приватизувати ще два гектари городів. І проблем тут жодних. Адже це переважно ті ділянки, котрі родини традиційно обробляли десятиліттями — по 20—30 соток біля хати та ще стільки ж десь трохи далі в полі.
— Вже тих городів у нас більше, ніж потрібно, — ділиться чоловік. — То наші, то батьківські, то від дядька... Дійшло до того, що я вже все й обробити не можу. Та й потреби такої немає. Для себе скільки треба? А продати ні тієї картоплі, ні буряку, ні моркви ніде. Раніше хоч приїжджали та міняли то на олію, то на кавуни, то на помідори. А тепер і цього немає. Весь наш урожай став таким дешевим, що просто дармовий.
Із худоби лишились тільки порося та кури з качками — теж багато не переїдять. То що ж ти будеш на тій землі вирощувати? Для чого?
Через все це частина «земельного депозиту» поки що лежить лугом. То які ж з нього відсотки та прибутки? Тільки й залишається вірити, що вони колись будуть. А поки що можна хіба що мінуси підрахувати.
Скажімо, за те, що оформляли, а потім переробляли на нові, сучасніші, земельні акти, довелось заплатити пару тисяч. Спочатку йшла мова, що інвестор трохи допоможе грошима, але згодом ці обіцянки забулись.
Чи от, приміром, треба ж ще й земельний податок заплатити. Скрізь говорять: та що там за гроші такі — сім гривень за сотку на рік, це ж просто копійки. Для когось воно й так, але де ж ті копійки брати, коли вже з десяток літ у тебе немає роботи? Натомість є четверо дітей і п’ять онуків, яким так хочеться допомогти. Щоб кожному по червонцю виділити (а сьогодні хіба це гроші?), то й це треба мати.
А ще чомусь вважають, що, маючи землю, вже не повинен претендувати на субсидію, мовляв, нехай вона тебе і годує. Справді, при городі з голоду не помреш. Але ж за газ без субсидії треба віддати щонайменше шістсот гривень на місяць. Тут ні картоплею з городу, ні самим городом не розрахуєшся.
Незабаром весна, і знову треба думати, чим та як ті всі городи засадити. А головне — для чого? Виростити гарний врожай на отих двох гектарах лише голими руками, лопатою та сапкою — ой, як тяжко. І лишати городи порожніми якось не годиться... Це тільки кажуть, що земля для селянина — велике багатство. Тільки хто порадить, як розбагатіти на ній?
Можливо, ви знаєте рецепт? То поділіться ним з усіма.
Хмельницька область.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
