Те, що колись називали громадянською лірикою, давно перетворилося на спекулятивні передвиборчі слогани, хохми з телевізійних шоу й написи на парканах. Але коли за діло береться справжній поет, ми готові
визнати, що висока література — не пустий звук. І що для неї нема високих чи низьких тем. І що про тричі продану, окрадену й майже втрачену Батьківщину можна говорити з тією самою пристрастю, як і про загублену любов. До прикладу — ось кілька нових віршів Бориса Олійника. Вони невдовзі знайдуть своє місце на сторінках нової книги поета.
Ти ж сам ідеш...
Та не буди ти нас опівніч —
Ми ж тільки входимо в перший сон!
А ти вже вкрав Запорізьку Січ,
То хоч козацький зостав закон. —
Озвався знизу пекельний діл;
— Ти замахнувсь на козацький чин?!
А дулі з маком ти б не схотів
За все, що спродав, собачий син?
І спродав ти не комусь — мені!
Тепер торгуєшся за аршин.
Ти ж зрадив клятву при знамені —
За незалежну стоять по згин.
Тепер хитруєш:
— мовляв, не знав,
Кому продався в недавні дні.
Та навіть ворон тобі кричав,
Що ти продавсь мені — сатані!
Проте я дам тобі відкупу,
Коли ти втопчеш свій хрестик
в бруд. —
— Проснувсь від жаху козак в степу:
— Рятуй мя, Боже, —
я впав у блуд! —
— Егей, козаче, це ще лиш сон, —
Зарокотало з-під небесі, —
Не заблукай-но поміж ікон —
Лиш Він — Єдиний на всі часи!
Сідлай коня — та на кругову!
Ще гірш, як наш,
не було часів,
Да не обряще твій сон яву:
Дивись, хто нині наш край обсів!
Та розбуди православний люд,
Щоб роззирнувся до крайніх меж.
Та не бреши, що нас в бран ведуть!
Признайся врешт,
що ти ж сам ідеш!
...І всі нам винні
Струснуло світ:
із потойбіччя
Вже зводиться роковий князь.
А ми ховаємо обличчя
Від правди
за систему фраз
Об тім, як любимо Вкраїну...
Тим часом цупимо собі
З її вінця в узвар калину
І навіть груші на вербі.
І, не дотримуючись посту,
У Бога вимагаєм зиск,
І нам тринадцятий апостол
З петлі показує язик.
А ми все плачем попідтинню
Та долю клянемо навскид,
Що, обминувши Україну
Вона у іншого гостить.
І всі нам винні.
Ми ж — нікому.
І в янголиній чистоті
Слугуєм, плачучи, чужому
У власній хаті в срамоті.
На вражу силу повноросто
Так довго подвигають нас,
Що вже й тринадцятий апостол
Удруге вішатись зібравсь.
...І досі вольнодумствуєм
Цей тоскний день, закроєний
з туману,
Бреде, як мученик після недуг.
І сонно роззирнувшись доокруг,
Таїть якусь невиразну оману,
Де все таке несправжнє, мов кіно,
Про втечу супермена... з ешафота.
...Втекти б і нам від суєти
й марноти,
Та ба: життє й кіно — не все одно...
Поволі розповзається туман,
Оголюючи виразки будення.
Розпочинає метушню щоденну
Загал, що приміряє Божий сан,
Хоч добре зна, що бог йому — гаман.
Проснулись номінанти у вожді,
Лаштує кримінал себе в обранці.
Одвічний патріот у вишиванці
Над ненькою ридає, як завжди.
Поети із похмілля зазвичай
Властям сукають дулі у кишені
Та пошепки гукають в бій за неню,
Закусюючи салом біль-печаль.
І лиш Тарас в урочім рушнику
Укотре на своїм гіркім віку
З відрази сплюне на хохлацтво щире,
Що, заховавши зпред очей сокиру,
І досі «вільнодумствує в шинку».
***
І хто ж, пак, винен,
що сини бездарні
Пустили спадок предків в пух і прах.
Тепер в чужинців по усіх базарах
Виторгуєм хоча би закамарок
На власних, нами ж проданих степах.
Заливши рабське чаркою гіркої,
Йдемо у церкву душі врачувать.
Всевишній вже давно махнув рукою,
Бо скільки ж нас од себе рятувать?!
До Всевишнього
Простіть великодушно, Всевишній,
але чи Вам не набридло,
коли якесь бидло,
нагрішивши на три скирти,
грюкає, коли заманеться, в небо,
вимагаючи йому простити:
бо, мовляв, «так було треба»,
аби знову грішити
і знову просити?
А не послали б Ви оте все,
що прикидається праведнолюбом,
туди, де Макар телят пасе,
щоб не поганило землю блудом?
Може б, хоч за цих недородів,
нарешті, вродило Народом?
Ну, та Вам видніше, Всевишній —
ще раз простіть мою душу грішну...
Чекання
Десь він згубивсь у степах,
у вселенській завії.
Так от... пішов. І по ньому —
лиш вітер і сніг.
...Жінка скрадливо ховає сльозину
за вію.
Спиться законному. Діти літають
вві сні.
Так і тоді завірюха крутила вороже...
Журно обняв: «Ти ж чекай, — обіцяв,
— повернусь».
Ще й під вінцем завмирало під серцем:
«А може?..»
Суджений нелюб кусав насторожено
вус.
Роки миналися. Діти та будні обсіли.
Все ніби втихало. Спливло. Увійшло
в береги.
Тільки ж, бува, щось заторгає двері
у сіни, —
Скинеться чайкою, а за дверима —
сніги...
Весни дарують жіноцтву манливі
замрії.
Будять притайне, на грудях
хвилюючи шовк.
Тільки вона — понад весни —
чекає завію
З білих снігів, у які він востаннє
пішов...
Прощай
От і стрілися знов... Через тисячу
літ.
— Ніби ти? — запитав, сполотнівши.
— Вже й сама не згадаю, — зітхнула
в одвіт —
Мабуть, все ж таки я... але інша. —
Все вернулось, немов у зворотнім кіно:
Перший дотик. І брови врозліт...
Може, тим тільки й жив, що кохане
вікно
Зореніло крізь тисячу літ.
А вона одвернулась — і світ мені згас.
І не стримавши сльози безсилі,
Простогнала: — Не вернеш. Встають
поміж нас
Вже не тільки літа, а й... могили. —
От і сталось: ішов я крізь тисячі гроз,
Не старцюючи в долі плаща,
Щоб сказать не «до завтра», як звіку
велось,
А промовить востаннє: «Прощай».
