Проблема правової політики в Україні потребує аналітичного перегляду всіх аспектів реалізації галузевого законодавства
Юридична наука закликає всіх правознавців, які, зокрема, працюють в судовій системі, замислитися над проблемою безпосереднього зв’язку правової політики і законодавства. Незалежно від того, хто застосовує закони — юридична особа чи громадянин, відчутним є безмежний процес законотворення Верховною Радою України без орієнтації на офіційно існуючу правову політику у всіх галузях права. Так, її поки що немає, але вона конче потрібна, і це державна проблема, яку має вирішувати законодавець. Саме на це спрямована змістовна стаття професора А. Селіванова («Голос України» №6 від 11.01.2013 р.), в якій привернуто увагу до актуальних питань формування правової політики в державі. В цьому відношенні варто звернути увагу законодавця на встановлені законом строки вирішення спору господарським судом, який є одним з основних процесуальних інститутів. Він забезпечує виконання базових вимог правосуддя, закріплених Конституцією України, законами України та нормами міжнародного права.
Відповідність реаліям
На думку законодавця, у господарському процесі двох місяців (у загальному випадку), які стаття 69 Господарського процесуального кодексу України (ГПК) надає суду першої інстанції для вирішення справи по суті, має бути цілком достатньо для прийняття зваженого та законного рішення по справі будь-якого ступеня складності. Проте постає питання відповідності такої позиції законодавця реаліям сучасного господарського судочинства.
До набрання чинності у липні 2010 року Закону України «Про судоустрій і статус суддів» діяла редакція частини 3 статті 69 Господарського процесуального кодексу України, яка дозволяла, за згодою сторін, розглядати спір у триваліші строки, при цьому обмеження строку продовження розгляду справи не існувало. Тобто сторони, встановивши у процесі розгляду справи, що така справа не може бути вирішена у двомісячний термін, надавали суду клопотання про вирішення справи у більш тривалий термін. На жаль, немає статистичних даних про відсоткову кількість таких справ відносно загальної кількості розглянутих справ, проте вважаємо, що це був дуже невеликий відсоток.
До набрання чинності Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддя був обмежений ініціативою сторін щодо продовження строків розгляду спору. Підставою для такого продовження була, в тому числі, й необхідність (часто — вимушена) надати сторонам додатковий час для належної підготовки до справи, надання доказів, приведення правової позиції сторони у відповідність до вимог законодавства. Окрім того, голова господарського суду або його заступник у виняткових випадках мали право продовжити строк розгляду справи, проте не більш як на один місяць. У будь-якому випадку суддя таким правом наділений не був.
На практиці, враховуючи чинну норму частини першої та третьої статті 69 Господарського процесуального кодексу України,
господарські суди вирішують питання тривалішого розгляду справи таким чином: спочатку справу розглядає один суддя, потім він йде у відпустку (на лікарняний), і справу передають (або автоматично розподіляють) на розгляд іншому судді, або по закінченні строку розгляду справи суддя раптово розуміє, що справа дуже складна, і її необхідно розглядати у складі колегії.
У цьому випадку формально не порушуються вимоги закону, але, якщо взяти останній випадок, виникають сумніви стосовно професійного рівня судді, який лише наприкінці другого місяця розгляду справи дійшов висновку про складність справи та про необхідність розглядати справу у складі колегії суддів.
Варто зазначити, що перебіг двомісячного строку починається з моменту одержання судом позовної заяви, тобто з моменту її реєстрації канцелярією суду. Таким чином, до двомісячного строку включається час, витрачений на підготовку справи до розгляду. На відміну від, наприклад, Цивільного процесуального кодексу, який регламентує момент подання доказів сторонами (що, до речі, сторонами не завжди виконується), у ГПК України відсутня мотивація завчасного збору сторонами належних та допустимих доказів, забезпечення їх достатності для вирішення спору.
Підготовче засідання
Необхідні процесуальні інструменти існують і в адміністративному процесі у вигляді окремої стадії судового процесу — підготовчого засідання.
Наявність стадії підготовчого засідання в рамках адміністративного судочинства дозволяє суду, зокрема, визначити факти, які потрібно доказувати, з’ясувати, якими саме доказами сторони можуть обґрунтувати свої доводи та заперечення, та встановити строки для їх надання.
На жаль, стадія підготовчого засідання, на якій сторони могли б визначитися з об’ємом доказування, надати існуючі докази та вирішити питання про конкретні способи та засоби доказування, у господарському процесі взагалі відсутня.
Головною метою господарського процесу є вирішення спору у найкоротший термін, і це пов’язано насамперед з швидкістю економічних відносин у державі.
Це, ймовірно, і було однією з причин виключення можливості розгляду показань свідків у господарському процесі.
Безумовно, більшість справ можливо і необхідно вирішувати у двомісячний термін, але бувають і інші справи, вирішити спір за якими неможливо у такий термін. Це може бути обумовлено як об’єктивними обставинами, так і суб’єктивними, наприклад, поведінкою сторін, або у разі призначення експертизи і подальшим та неодноразовим розглядом клопотань експерта. У останньому випадку після отримання справи від експертної установи, її необхідно призначити до розгляду, і з цього моменту знову починає спливати термін розгляду справи.
Процесуальна невизначеність інституту «підготовки справи до розгляду» та, як наслідок, невизначеність строку, який мав би надаватися сторонам на таку підготовку, створює проблеми у забезпеченні господарським судом належного рівня правосуддя за умови неможливості одержання від сторін доказів по справі у визначений законодавцем строк розгляду справи.
У разі порушення суддею строку розгляду справи у сторони, чи у іншого учасника справи є можливість притягнути суддю до відповідальності, яке може закінчитися і звільненням судді. І таке питання останнім часом стає дедалі актуальнішим.
Ризик притягнення до відповідальності судді напряму пов’язаний із можливістю якісно виконати свої функції з розгляду спору,
тобто у судді є невеликий вибір у цьому випадку: або продовжити якісно виконувати свої прямі функції та надати можливість притягнути себе до відповідальності, або швидко розглянути спір за наявними та представленими доказами, яких, до речі, може бути недостатньо, і зняти питання тривалості розгляду справи.
На жаль, держава сьогодні поставила суддівський корпус у таке становище: законодавцю та іншим особам байдуже, наскільки якісно здійснюється правосуддя, законодавця турбують лише строки розгляду справи,
і, як наслідок, можливість притягнення суддів до відповідальності у разі порушення строку розгляду справи. Тому ми підтримуємо позицію проф. А. Селіванова, коли у його статті наголошується, що Комітет з питань правової політики парламенту має можливість ретельно вивчати процеси застосування всіх галузей законодавства.
На наш погляд, вирішити це питання може допомогти діюче законодавство завдяки такій аргументації.
Пріоритетність застосування норм
Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, згідно зі статтею 9 Конституції України. Пріоритетність застосування норм таких міжнародних договорів у господарському процесі встановлена частиною 3 статті 4 ГПК України.
Відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основних свобод» від 17 липня 1997 року згадана Конвенція та Протоколи до неї № 2, 4, 7, 11 є частиною національного законодавства України.
Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують під час розгляду справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Конвенція на відміну від національного законодавства України не вводить чітких строків розгляду справи, проте посилання на строк міститься у статті 6 Конвенції, яка постулює дефініцію розумного строку розгляду справи.
Критерій розумності строку розгляду справи також наведений у інформаційному листі Вищого господарського суду України від 18 листопада 2003 року №01-8/1427 (із змінами та доповненнями, внесеними в останнє інформаційним листом Вищого господарського суду від 24 липня 2008 року № 01-8/451).
У цьому листі сказано:
«Критеріями оцінки розгляду справи упродовж розумного строку є складність справи, поведінка учасників процесу і поведінка державних органів (суду), важливість справи для заявника».
Визначаючи ці критерії, Вищий господарський суд України посилається на рішення Європейського суду з прав людини Красношапка проти України № 23786/02 51 від 30 листопада 2006 року.
Це був перший і, на жаль, останній крок Вищого господарського суду з втілення у життя дефініції «розумного строку розгляду справи». Інші Вищі спеціалізовані суди та Верховний суд України свою точку зору з цього приводу не висловили.
Таким чином,
норми Господарського процесуального кодексу України щодо строків розгляду справи не узгоджуються з нормами Конвенції про захист прав людини і основні свободи
(яка є частиною національного законодавства та має пріоритет над національним законодавством) та практикою Європейського суду з прав людини (якою суди повинні керуватися та використовувати її як джерело права під час вирішення спорів).
Аналізуючи практику Європейського суду з прав людини, можна дійти висновку, що критерії оцінки розумності строку розгляду справи має формувати суд, який розглядає конкретну справу.
Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку розумності строку розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи складність справи, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів та т. і.
Ми не розділяємо позиції окремих суддів, які вважають, що поняття розумності строку розгляду справи можливо застосовувати лише у разі, коли стороною у спорі буде орган державної влади, оскільки, по-перше, у нормах самої Конвенції відсутнє таке застереження, а по-друге, це значно звужує норми права самої Конвенції, що неприпустимо.
Можливо, господарський процес потребує запровадження нового інституту: стадії підготовчого засідання, з визначенням чіткого процесуального розмежування цієї стадії від стадії розгляду справи по суті (вирішення спору), або змінення норм процесу, щоб передбачити можливість продовження чи скорочення тривалості розгляду справи, або тлумачення дефініції «вирішення» спору. Відповідні зміни необхідно внести і у Закон «Про судоустрій і статус суддів» з метою заборони проведення без поважних причин та без відповідної мотивованої скарги перевірки дотримання суддями строків розгляду справи. Хоча діюче законодавство напряму не дозволяє це робити, фактично такі перевірки проводяться.
У будь-якому разі законодавство надає можливість суддям розглядати спір у триваліший термін, ніж це передбачено ст.69 Господарського процесуального кодексу України. У кожному конкретному випадку строк розгляду справи визначає суддя, і таке рішення судді цілковито відповідає вимогам чинного законодавства.
Віктор МОКРУШИН, суддя Господарського суду АР Крим, кандидат юридичних наук.
Дмитро МОСІЄНКО, член правління Кримського відділення АПУ.
