«Шмат Європи» без рекламної паузи

Той, хто вже побував у Львові, неодмінно захоче відвідати Карпати. Ми ж вирушили на Сколівщину, щоб на місцевості оцінити перспективи проведення зимової Олімпіади, та, водночас, ознайомитися із неолімпійськими буднями горян.

«Не приховуватиму, що з проектом «Олімпійська надія-2022» ми пов’язуємо дуже багато сподівань, адже після завершення спортивних змагань залишаться оновлені шляхи та сучасна інфраструктура. А це стимулюватиме подальший розвиток регіону. Загалом, вважаю, що держава має всіляко сприяти створенню таких умов, щоб наші люди не вивозили гроші на Кіпр, до Туреччини чи ще кудись, адже у нас є Крим, де можна відпочивати влітку, і є Карпати з чудовими можливостями як для літнього, так і для зимового відпочинку», — зазначив голова Сколівської райдержадміністрації Михайло Гнатишин, коли зайшла мова про перспективи цієї гірської території.

Зрештою, навіть якщо Україні з першого разу не вдасться здобути право на проведення зимової Олімпіади, то місцеву владу обнадіює хоча б те, що в бюджеті на 2013 рік уже передбачені кошти на покращення інфраструктури, адже щоб тільки подати заявку до Міжнародного олімпійського комітету, Україна має продемонструвати свій потенціал для проведення змагань світового значення.

Чому саме Тисовець може стати місцем проведення зимової Олімпіади? По-перше, ці місця славляться своїм мікрокліматом (тут чи не найраніше в Карпатах випадає і чи не найдовше лежить сніг) та вигідним розташуванням — сам Тисовець розміщений на висоті 750 метрів, а гірськолижна база знаходиться на висоті 1017 метрів. Також важливо, що зі Львова сюди лише 142 кілометри. І, по-друге, оскільки Тисовець є навчально-спортивною базою Міністерства оборони, то тут не виникне жодних проблем із земельним питанням — достатньо відповідного рішення Кабінету Міністрів і вже зараз на 11 тисячах гектарах державної землі можна розпочинати будівельні роботи. В цьому плані Тисовець вигідно відрізняється від селища Славське, бо хоч там і розташована унікальна для зимових видів спорту гора Тростян, проте внаслідок безсистемної роздачі земельних ділянок та хаотичної забудови довколишніх схилів тут практично не знайти місця для будівництва олімпійських об’єктів.

З огляду на досвід проведення «Євро-2012», важливо й те, хто та як втілюватиме «Олімпійську надію-2022». «Ми всіляко підтримуємо ідею проведення зимової Олімпіади, бо навіть самі розмови про те, що на наших теренах можуть відбутися якісь грандіозні міжнародні заходи, вже є позитивним моментом для Львівщини», — каже колишній голова Львівської облради, а нині —  народний депутат Олег Панькевич. — Але важливо, щоб такі великі проекти реалізовувалися не з метою збагачення окремих людей, котрим, можливо, сподобалися Карпати, і вони, прикриваючись Олімпіадою, хочуть взяти під свій контроль місцеві природні ресурси. Щоб після того, як вони займуть територію, місцеві селяни не стали вигнанцями на своїй споконвічній землі. Бо вже є випадки, коли місцевих не беруть навіть в обслугу, а завозять її з інших регіонів чи країн».

Уникнути такого сценарію можна за умови, що місцева влада матиме реальний вплив на ці процеси, адже під час підготовки та проведення Євро-2012 місцеві самоврядні органи та державні адміністрації було відсунуто вбік, а всі рішення ухвалювалися на центральному рівні. «Якби місцева громада через обрану владу мала вплив на ці процеси, то підрядниками були б місцеві підприємства, люди мали б роботу і не їхали б до Іспанії чи Італії. Та й податки надходили б до місцевого бюджету», — переконаний О. Панькевич. Тож перш ніж розпочати практичну реалізацію «Олімпійської надії-2022», потрібно проаналізувати всі прорахунки та зловживання, які мали місце під час проведення Євро-2012. Бо, наприклад, суспільство так досі й не отримало відповіді, скільки було витрачено державних коштів на підготовку до футбольного чемпіонату та яку їх частку вдалося повернути, які фірми на безтендерній основі отримували ласі замовлення та скільки було залучено місцевих підприємств. Зрештою, досі так і не зрозуміло, що буде з мільярдною львівською футбольною «Ареною».

Мандруючи Сколівськими Бескидами, ми змогли переконатися, що туристична галузь є і залишатиметься стратегічним напрямом розвитку цієї території незалежно від того, чи здобуде Україна право на проведення зимової Олімпіади. Про старий курорт у Славському та базу в Тисовці ми вже згадували, проте їх за своїм облаштуванням та рівнем комфорту давно випередили новітні гірськолижні курорти.

Зокрема, за 15 кілометрів від райцентру Сколе і на відстані 130 кілометрів від Львова біля надзвичайно мальовничого та схожого на музей під відкритим небом села Орявчик розташувався збудований у 2003 році гірськолижний комплекс «Звенів», де є всі умови для дорослого та дитячого відпочинку. А від «Звеніва» по трасі Київ—Чоп зовсім близько до «Плаю» — ще одного гірськолижного комплексу, що відкрився 2007 року поблизу села Плав’я. І хоча про «Плай» поки що не дуже добре знають, та, здається, невдовзі він нічим не поступатиметься відомому Буковелю. Бо хоч тут уже є вся необхідна для зимового відпочинку інфраструктура (шість основних лижних трас «Плаю» протяжністю до 1200 метрів обладнано 4-крісельними витягами німецької фірми «Допельмаєр», а вздовж трас встановлено снігові гармати), а також сучасні готельні комплекси, бізнес-центр і конференц-зал, ресторани, бістро та спа-салон, будівельники поки що не збираються покидати ці місця. Приміром, зараз вони зводять великий спорткомплекс з футбольним, волейбольним та баскетбольним полями, басейном та кегельбаном, п’ятизірковий готель та 48 котеджів. До послуг туристів також діючі кузня, ткацька майстерня, бринзарня, столярня, вітряний та водяний млини, музей бойківської культури, церква... Одне слово, щоб оцінити усі природні та рукотворні принади курорту, сюди треба приїхати. Тим паче що «Плай» знаходиться лише за кількасот метрів від траси Київ—Чоп, тож тут не стане на заваді навіть така актуальна для Сколівщини проблема, як дуже погані дороги.

Бо варто з’їхати з траси Київ—Чоп, як на вас чекатимуть випробування, не гірші, ніж на гірськолижних трасах з трамплінами. Одна з таких «доріг» веде зі Сколе до Славського та далі до села Волосянка, де розташована турбаза «Захар Беркут». До речі, саме біля Волосянки споруджено один з найкращих місцевих готельно-ресторанних комплексів «Вежа Ведмежа», де один з телеканалів нещодавно знімав телепроект «Холостяк». Та хоч якими комфортними були б умови відпочинку, за бездоріжжя годі чекати грошовитих відпочивальників. Тут згадують про одного італійця, котрий після інтернет-знайомства з «Вежею Ведмежою» подався за новими враженнями, але далі Славського він не заїхав... Зараз ці декілька кілометрів дороги трохи підлатали, але після зими від ямкового ремонту не залишиться й сліду.

Чого ми очікуємо від зимової Олімпіади в Карпатах? Що проведення цього світового форуму стимулюватиме розвиток туристичної галузі в регіоні? Тільки як можна мріяти про олімпійські висоти, коли впродовж доброго десятка років навіть не вдається «вибити» кошти на ремонт дороги Сколе—Славське? З цього приводу було проведено безліч нарад та засідань, але цей «віз» так і застряг у бездоріжжі. Минулоріч мешканці Славського навіть провели безпрецедентну акцію під назвою «Туризм, прощавай?» та попередили, що в разі дальшого зволікання із дорожніми роботами будуть змушені перекрити трасу Київ—Чоп. І їх можна зрозуміти, адже відсутність нормального транспортного сполучення загрожує «відмиранням» курортам у Славському та у Волосянці, які є основним джерелом місцевого заробітку. «Може, цю дорогу відремонтують хоча б у рамках «Олімпійської надії», — висловлюють сподівання горяни.

Ще одна стратегічна, але так само погана дорога, з’єднує трасу Київ—Чоп зі Східницею та Трускавцем і, відповідно, цим шляхом їздять туристи із Трускавця до наскельної фортеці Тустань та до національного природного парку «Сколівські Бескиди». І, нарешті, третя дорога, яка потребує негайної реконструкції, тягнеться від Оряви до Завадки. Якби нам вдалося відремонтувати хоча б ці три дороги, то можна було б очікувати значного збільшення відпочивальників та зацікавленості інвесторів, яких поки що відлякує відсутність якісних шляхів...» (із розмови з головою Сколівської райдержадміністрації Михайлом Гнатишиним).

Сколівський район, мабуть, єдиний в Україні за кількістю дерев на «душу населення». Тут шість лісових господарств, два з них держлісгоспи, природний національний парк «Сколівські Бескиди» і нервове подразнення місцевого люду — військовий лісгосп, підпорядкований... Івано-Франківському лісопереробному комбінату. Чому нервове, переконуємося самі.

По-перше, викликає подив його диспозиція: військове лісове господарство розташоване на території національного парку. По-друге, деревина сколівська, а гроші за неї осідають у «гаманці» сусідів. По-третє й найголовніше, господарюють, якщо це слово доречне, у ньому варварським методом. «Дерева вирубують і вивозять заїжджі бригади, залишаючи після себе повний «бардак», — скаржиться голова Сколівської райдержадміністрації Михайло Гнатишин. Якщо державні підприємства до лісу підходять з акуратністю мікрохірургів, будують гарні лісові дороги (до слова, справді багато кращі за ті, котрими ми їхали до сіл району), то зайди, розповідають нам, «не церемоняться з господаркою. Краще забирають, інше валять під ноги, шляхи після їхніх лісовозів — суцільні вибоїни».

«Справді не потрібна, — стверджує Михайло Ярославович. — У лісгоспі лише спекулюють прикриттям «військовий». Деревину відправляють на експорт, а нам «платять податок» — оголені, нещадно вирубані масиви. Я пропонував підпорядкувати це господарство хоча б Львівському лісопромисловому комбінату, воно також належить до Міноборони. Принаймні тоді кошти залишатимуться в нашій області, а не «мігруватимуть» на Франківщину. Але ніхто так цієї проблеми і не розв’язав, попри всі наради і «вивчення питання» у керівних кабінетах...».

«Сьогодні ми маємо з лісом проблеми, — погоджується наш гід по району заступник голови РДА Володимир Крушельницький. — Здебільшого тут гори покриті карпатською смерекою. Вона була завезена до нас ще на початку минулого століття. Смерека — дерево, яке росте швидко, через 70 років його вже можна реалізовувати. Але сьогодні через низку причин ця карпатська красуня, оспівана у піснях — знаєте «Ой, смереко, чом ти так ростеш далеко»? — масово всихає. І ми дійшли висновку, що не може бути монокультури, ліс, як у прадавні часи, повинен бути змішаний».

У районі задля цієї переорієнтації проводяться акції «Посади своє дерево» та «До чистих джерел». У них задіяні не лише фахівці, а й усі бажаючі — від школярів до працівників райдержадміністрації.

«Смерека має поверхневу кореневу систему, і за посушливого літа вона гине від нестачі вологи, — роз’яснив нам керівник Славського держлісгоспу Михайло Коханець (до речі, давній і щирий друг «Голосу України» в цілому і авторів цих рядків зокрема), — дуб, ясен чи клен мають корінь багато довший. Він тягне вологу, і тоді вже зовсім інші деревостани. Тому справді листяний і хвойний ліс — це не просто окраса наших гір, а життєва необхідність...».

Михайла Івановича в районі поважають не тільки як досвідченого фахівця, а й як чуйну і відкриту до проблем земляків людину. «Я не знаю, що б ми робили без нашого Коханця, — зізнався нам сільський голова Тухлі Ярослав Плечій. — Колись наш край захистив Захар Беркут, а нині наш оберіг — Михайло Коханець».

Утім, Михайло Іванович як людина скромна від компліментів відмахується: він не любить уваги до своєї персони й охочіше розповідає про успіхи свого колективу. В держлісгоспі працює триста осіб, середня заробітна плата, як на ці краї, непогана — 3704 гривні. Недаремно до цеху переробки деревини, наприклад, вишикувалася черга претендентів на працевлаштування. За минулий рік підприємство реалізувало продукції більш ніж на 38 мільйонів гривень, відновило 304 гектари лісової площі. А прокладених ним 40 кілометрів лісових доріг з твердим покриттям — це взагалі фантастика. Піднятися догори запаморочливим серпантином безпечніше і легше, ніж проїхати від райцентру до тієї самої Тухлі порівняно прямою дорогою. Цю гірську автотрасу облюбували не тільки водії спецтранспорту, а й місцеві селяни та туристи...

Минаючи оголені ділянки гір, ми обурилися «нещадним руйнуванням природи». Михайло Коханець посміхнувся: «Мені приємно, що ви вболіваєте за Карпати, за екологію нашого краю. Але, розумієте, ліс — це біологічно живий організм. Так само, як пшениця, наприклад. Якщо ми сьогодні посіяли якусь культуру, то сподіваємося через певний час зібрати врожай. Ліс «достигає» приблизно 80 років. Якщо його вчасно не зібрати — звичайно, з дотриманням технологій і під контролем, — він струхлявіє і погниє. Користі ні природі, ні людям. Інша справа, що треба не тільки «знімати врожай», а й сіяти. Власне, цим ми щороку й займаємося. Хоча в одному ви маєте рацію: якщо ставитися до лісу як до легкого способу набити кишені, гори облисіють назавжди. Коли ж тут порядкує господар, який прагне залишити внукам у спадок не тільки торбу з грошима, а й чисте повітря, Карпати залишаться вічно зеленими...».

Такою рекламною коломийкою припросив нас до трускавецького бювета колоритний дідусь зі скрипкою у руках. Судячи з його рум’яного здорового вигляду, сам він поставив не один куманець з цілющою водою «кістлявій», аби якнайдалі її коса оминала його домівку...

Міський голова Руслан Козир спростував визначення Трускавця як курорту державного значення, що, відверто кажучи, нас здивувало. «Ні, такого офіційного статусу ми не маємо, попри всю міжнародну славу. Якби місто одержало такий статус, то фінансувалося б за окремим рядком державного бюджету. Втім, відсутність цієї преференції нас не надто засмучує: сьогодні держбюджет мало що фінансує. На щастя, розвиток курорту має хорошу динаміку. Санаторії будують нові відпочинкові комплекси, оновлюють свою матеріальну базу, і це дуже добре, адже в спадщину багатьом з них передався «ненав’язливий радянський сервіс», і його треба нещадно викорінювати... Я як міський голова прагну вищої планки: Трускавець має бути курортом світового значення. Для цього у нас є головний «стартовий капітал» — унікальна «Нафтуся»: найбільш досліджена з усіх лікувальних вод, і цей ресурс ми зобов’язані використати сповна...».

Підняття планки, відкинув пан Козир ще одну «аксіому», залежить не від зовнішніх інвестицій: «Бо це означає, що хтось хоче до нас зайти, щось вкласти і мати з цього зиск. Але чи завжди він адекватний вкладенню? Гадаю, ні... Нині основним способом розвитку курорту і залучення фінансового ресурсу є реінвестиція. Тобто підприємства вкладають самостійно зароблені кошти у розвиток інфраструктури. Це ефективний і надійний спосіб досягнення самодостатності міста. Хоча, звісно, побудувати оазу в окремо взятому Трускавці неможливо. Ми багато в чому залежимо від загальнодержавних чинників».

Є й третій парадокс: курортний Трускавець, до якого, мов бджоли на нектар, злітаються тисячі «дегустаторів» «Нафтусі», майже нічого не одержує від своєї знаменитої води. Монополія на продаж «Нафтусі» належить закритому акціонерному товариству «Трускавецькурорт»: і бювети — його власність. То яка радість місцевим мешканцям від природних багатств під їхніми ногами? Тим паче що більшість з них не можуть похвалитися достойними зарплатами: за офіційними даними, в аборигенів вона одна з найнижчих в області. Міський голова пояснює цю невідповідність специфікою курортної території. Населення в основному зайняте у сфері обслуговування, а там платня невелика. Це один бік проблеми. Другий — тіньові фактори, так звана доплата в конвертах: як відомо, головний біль не лише локального значення, а вседержавна проблема.

Втім, трускавчани, ремствуючи на погані заробітки, все-таки мають можливість мастити канапки (бутерброди) маслом з ікрою. На квартирах, у будинках і в спеціально збудованих віллах та приватних пансіонатах вони цілорічно приймають відпочивальників, себто «рекреаційний бізнес оздоровлення» тут набирає обертів. І це створює здорову конкуренцію великим санаторіям. «Вигода і нашим людям, і гостям, — схвалює підприємливість своїх земляків Руслан Козир. — Таким чином ми можемо приймати в себе відпочивальників будь-якої соціальної групи. Від найнезаможніших, яким путівка в санаторій пропікає кишеню, до тих, хто може собі дозволити релаксацію в п’ятизіркових готелях. Ми працюємо над тим, щоб усім було зручно в нашому місті — незалежно від тієї суми, з якою вони приїхали до Трускавця...»

Усі наші запитання про найпекучіші проблеми міста господар делікатно, але настійливо відкидає: «Розумієте, якщо я поділюся з вами чимось поганим, люди прочитають і подумають: а чого нам їхати на той курорт, якщо там так багато проблем? Ні, ви краще напишіть, що в Трускавці відпочивається, лікується, дихається і співається найліпше. А ми зі своїми труднощами неодмінно впораємося самі...».

Східниця також славиться мінеральними водами, які тут близько підходять до поверхні. Їхні лікувальні властивості, вважають старожили, кращі, ніж у Трускавці, де до бювета воду подають проводами. У селищі лікувальну водицю набираєш відразу з джерела (до суперечок, хто має більше морального права називати «Нафтусю» своєю — Трускавець чи Східниця, приєдналися і в Сколівському районі. «Це — наша вода, з Верхньосинєвидного мінерального родовища, — переконував нас голова РДА Михайло Гнатишин. — Воно розміщене під землею і тягнеться до Трускавця).

Останніми роками у Східниці досить активно ведуть будівництво багатоповерхових споруд. Сучасні готелі, вілли заможних українців виростають, як гриби після дощу. Коли в’їжджаєш у селище, таке враження, що потрапляєш в казку. Але вже через кілька днів наступає прозріння, бо основні проблеми бальнеологічного курорту роками не вирішуються. Що приховується за модерним фасадом Східниці? По-перше, два десятиліття ніхто серйозно не займається джерелами. Були лише спроби їх приватизувати і розливати місцеву мінеральну воду, але вона через кілька годин втрачає свої лікувальні властивості. Останнім часом не проводилися жодні дослідження якості води та її запасів.

По-друге, селище розташоване між двома горами і досить часто виникають проблеми із водозабезпеченням. Кількість відпочивальників і будівель дедалі зростає, а водопостачання залишається на допотопному рівні. По-третє, найбільша проблема — це критична ситуація з каналізацією та водовідведенням. Деякі санаторні комплекси без будь-якого очищення відводять каналізаційні стоки у річку Східничанку, з якої у майбутньому планують брати воду для селища.

— Очисні споруди встановлені лише в центрі Східниці, — розповів нам голова селищної ради Іван Піляк. — Каналізацією охоплені школа, лікарня, магазини, кілька пансіонатів. Деякі з них мають свої очисні споруди. Коли два роки тому я прийшов у селищну раду, каналізація не працювала, стоки текли через люк у річку. Зараз у центрі ми більш-менш навели порядок. Але це тільки початок великої роботи. Щоб розв’язати проблему каналізаційних відходів, у Східниці необхідно збудувати 18 локальних очисних споруд, а це близько 100 мільйонів гривень, які треба виділити з державного бюджету. Ми надіялись на кошти з екологічного фонду, але даремно...

У Львівській екологічній інспекції уточнили, що сім суб’єктів господарювання мають дозволи на спецкористування, шість з яких відводять води на власні очисні споруди, а потім у річку Східницю та її притоки. Комунальне підприємство «Господарник» у центрі селища має очисні споруди повної біологічної очистки типу «Біатол». А від них до річки Східничанка лише 15 метрів. Проектна потужність очисних споруд всього-на-всього... 60 кубічних метрів на добу...

Позаминулого року на очисні споруди виділили 5 мільйонів гривень. Та кошти не встигли освоїти. Поки провели два тендери, поки знайшли виконавців, рік закінчився. Тому голова селищної ради просить виділяти кошти хоч би на початку другого кварталу, а не в третьому.

А поки що у Східниці частина каналізаційних стоків без будь-якої очистки пливе у річку. Лікуйтеся на здоров’я...

Хоча є й запасні варіанти — той самий Сколівський район, звідки, за словами його очільника, і витікає «найсправжнісінька «Нафтуся». Тут також є бази відпочинку — з відчиненими дверима для гостей будь-якої пори року. Мінеральних вод у гірському районі Львівщини — десятки різновидів. Є навіть унікальне радонове джерело: ще за «цісарських часів» там був знаменитий курорт. Кажуть, начебто сам Черчілль любив відпочивати і лікуватися в цій місцині. А він будь-куди ноги даремно не бив би...