Зловживати відповідальністю громади не варто. Має превалювати роль держави

Щоб уявити собі, про яку місцевість йдеться, і зрозуміти її особливості, слід, напевне, коротко розповісти історію села Іллірія. Як стверджують знавці, Іллірія з’явилася раніше за Луганськ і заснували її запорізькі козаки, назвавши Рилівкою. Однак у другій половині вісімнадцятого століття ці землі під рангову дачу одержав грек прапорщик Панграцій. Виходець із Іллірійських країв перейменував село на честь своєї малої батьківщини. Ось так серед скелястих відрогів Донецького кряжа й з’явилося маленьке сільце зі звучною і гарною назвою.

Іллірія приваблює туристів не тільки своєю назвою, а й географічною та історичною особливістю. Шість років тому неподалік села археологи виявили стародавнє святилище. За допомогою радіовуглецевих аналізів було встановлено його мінімальний вік — п’ять тисяч років! Мало того, фахівці висловили сміливе твердження, що ця пам’ятка на 300 років старша за найдревнішу єгипетську піраміду й років на 500 — за Стоунхендж. За оцінками археологів, це перше відкрите в Східній Європі святилище солярного культу — поклоніння якомусь богові сонця.

Така особливість території дає сільській раді сподівання на те, що за допомогою туризму також можна поповнити свій убогий бюджет. Але, щоб залучити мандрівників, потрібно багато зусиль і головне — коштів. А це саме і є болючим і складним питанням.

Головою Іллірійської сільради Микола Васильович Лимаренко працює понад тридцять років. Досвід має величезний, тому деякі його різкі висловлювання і оригінальні думки з приводу розвитку сільського виробництва слух абсолютно не ріжуть. Цій людині можна довіряти, і прислухатися до його думки варто. Наприклад, Микола Васильович вважає, що правильної політики стосовно розвитку села жодна влада в Україні так і не виробила. І навіть сьогодні ніяк не можуть визначитися, що робити: чи то й далі вичавлювати із селян останні сили й можливості, чи то вкласти в розвиток сільгоспвиробництва останні гроші?

— Не може такого бути, щоб ціна на молоко дорівнювала вартості води! — каже сільський голова. — Щоб одержати молочний продукт, потрібно застосувати величезну працю, але якщо вона економічно не виправдана, чи варто витрачати сили? Десять років тому в селі було 500 корів, а тепер на 600 осіб населення лише 40 голів. Тож молоко в нас у дефіциті. Причина того — утримувати корову невигідно. Це серйозні вкладення фізичної праці й коштів, а в підсумку лише збитки. Сьогодні простіше набрати із криниці водиці, назвати її «Срібною» і продати за вартістю молока. Жодних витрат, а гроші — в кишені. Селом треба займатися. Поки що ситуацію вдається утримувати тільки завдяки місцевим радам.

Слід зазначити, що бюджет Іллірійської сільської ради більш як на 80% дотаційний. Щоправда, так було не завжди. До 1991 року Іллірійська сільрада, за оцінкою її голови, «просто жиріла». За рахунок чого? Багато в чому за рахунок прибуткового податку, який населення платило за місцем проживання, а не за місцем працевлаштування, як нині. В Іллірії роботи немає, тому населення працює на найближчих шахтах і заводах, де й платить податки.

— А лікуються ці люди в нашій сільській амбулаторії і дітей своїх водять до нашого сільського дитячого садка, школи, клубу, — резюмує Микола Васильович. — Причому мають на це повне право, бо на нашій території прописані.

Місцеве самоврядування Микола Васильович порівнює з такою хворобою, як ...рахіт, і вважає, що «не можна весь час їхати на горбі населення і жити за рахунок його можливостей і коштів».

— Якщо, скажімо, випав сніг і завалив дороги, — жодна машина дорожньої служби району не приїде нас відкопувати, — коментує він свою думку. — Ми це робимо самі. За свій рахунок. Простіше кажучи, якщо потрібні термінові ремонтні або інші роботи, а грошей у бюджеті сільради немає, своїми коштами допомагає населення. Наголошу, що це справа добровільна, кожен дає, скільки може. Але в такий спосіб ми виховуємо в громади дбайливе, господарське ставлення до своєї території.

Микола Васильович — мудра людина й розуміє, що людям треба дати відчути їхню значимість у процесах, що відбуваються на селі. Насамперед він зацікавлений у тому, щоб у депутати сільради пройшли не просто ініціативні люди, а тямущі, зубасті й неспокійні, які в роботі не дадуть спокою ні собі, ні людям. От із такою командою він уже здійснив багато справ. Відремонтували дитсадок, два клуби, амбулаторію. Провели 15 км вуличного освітлення (причому дісталися до найвіддаленішого села Малоюр’ївка), будували його років шість. 30 тисяч гривень дав район, 50 тисяч виділила сільрада, решту віднайшли у своїх кишенях люди. Вийшло недорого, бо роботи проводили методом народної будови, тобто самотужки: мешканці створювали бригади й самі корчували дерева, встановлювали опори.

На території Іллірійської сільради, до якої входять сім населених пунктів, покинутих сіл немає. Жителів тут, щоправда, мало, територія дуже розтягнута, а це відкладає відбиток на стан комунікацій, які треба весь час підтримувати. Але грошей, як зазвичай, на це немає. Могли б допомогти різні міжнародні гранти, однак голова сільради ними не користується, вважаючи, що «всіх цими грантами не ощасливиш». Він робить по-іншому.

— Я сподіваюся на свою команду, — каже він. — Перед кожним депутатом сільради ставлю завдання: за виборчий термін залишити після себе добрий слід. Якщо не ставити мети, діла ніколи не буде. Крім того, ми піднімаємо роль вуличних комітетів. Кожний такий орган самоорганізації населення має свій рахунок, що поповнюється внесками жителів, — п’ять гривень на місяць. Ці кошти йдуть на благоустрій територій.

Розповідаючи про таку практику, Микола Васильович звертає увагу на те, що у використанні активності й можливостей населення все-таки має бути межа. Дуже важливо не перегнути палицю. Не можна, щоб держава самоусунулася і опинилася у ролі спостерігача. Вона повинна сприяти розвитку активності громади. Як?

— Давно настав час розібратися із землею, з’ясувати, де комунальна, а де державна, — відповідає сільський голова. — Але в нас для цього немає грошей. Поки що в дохідну частину сільради оренда землі дає лише 10%. Погано те, що оренда нашої землі не має попиту. За європейськими мірками вести сільгоспвиробництво тут не можна. Це схилова земля, і ерозія сягає великих розмахів. Виноградники ми вирощувати не вміємо, а що стосується орання землі під зернові культури, то це не вигідно через дорожнечу добрив та інших матеріалів.

Що ж виходить? Роботи в селі немає, худобу економічно тримати невигідно, землі погані, за рахунок ентузіазму далеко не підеш і високо не стрибнеш. На чому ж має триматися громада?

— Насамперед, треба змінити формулу бюджетного процесу, — конкретизує Микола Васильович. — Податки повинні залишатися на території проживання людини. А по-друге, треба остаточно визначитися із землею. Вона має стати товаром, але таким товаром, щоб ми не «обшахрували» і не продали всю Україну.

 

Луганськ.