До «Фішки» потрапили «Одкровення...» дівчини, яка збирається не просто підкорити, а завоювати столицю. Своїм талантом і напористістю. Вона вважає, що корінні кияни повинні називати таких людей не інакше як підкорювачами мегаполіса, а не образливим словом «понаєхавшиє». Адже їм набагато складніше вижити у великому й незнайомому місті.
«...Поїзд рушив, проїжджаючи з дитинства знайомі місця. Мама, купа сумок і я — дружна родина. Ми вирушаємо у невідоме. Напевно, тоді я ще не усвідомлювала, як круто зміниться наше життя, який це ризикований крок. Я була ще підлітком — та й то боялася змін. Що вже казати про маму, яка заради мого майбутнього залишила домівку, рідню, звичний побут.
У столицю ми вирішили переїхати, щоб я отримала гідну освіту, перспективи на майбутнє. Це зараз я вже розумію, як складно було мамі починати життя заново: шукати роботу, житло, заводити нових друзів. Тим паче що в Києві вас ніхто не чекає з розкритими обіймами...
Спочатку ми зупинилися погостювати в маминої подруги (моєї хрещеної). Вона живе із чоловіком та сином у Баришівці, за сімдесят кілометрів від столиці.
Спершу до нас ставилися як до гостей, а в кінці другого тижня свого невдоволення вже ніхто не приховував. Нам чітко дали зрозуміти, чиї права мають бути у пріоритеті. Доводилося вранці чекати, поки звільниться ванна; телевізор, як виявилося, — власність чоловіка хрещеної, а комп’ютер — сина. А ми повинні підкорятися законам цього дому.
Весь цей час мама шукала роботу. На щастя, подруга дитинства (тепер уже киянка) запропонувала їй посаду у салоні. Там кожен працював на себе, тому довелося чимало витратити на закупівлю матеріалів.
Наш сімейний бюджет майже спорожнів. Гроші, які мама збирала близько п’яти років на навчання, розчинилися у повітрі. Звісно, я намагалася допомогти — шукала роботу через Інтернет. Але що може запропонувати роботодавець п’ятнадцятирічному підлітку?
Мені пощастило — влаштувалася промоутером (зазивалою, по-простому). Оплата мізерна — 12 гривень на годину. І хоча за законом у цьому віці не дозволяється працювати більше 4—5 годин на день, мені довелося гарувати у дві зміни по 8 годин кожна. Пам’ятаю, наче це було сьогодні: літо, спека, кислі міни перехожих, і я, як папуга, розповідаю про ломбард біля метро.
Однак тривалість робочого дня лякала набагато менше, ніж те, що дорога забирала близько двох годин в один бік.
Я дуже не висипалася, і, безумовно, з таким графіком уже не залишалося сил на розваги.
Минув місяць, довше зловживати гостинністю хрещеної було непристойно, і ми перебралися ближче до столиці, у Бровари — місто-супутник Києва. Винайняли кімнату в бабусі, що жила зі своїм 30-літнім сином. Фактично — комуналка. І це жахливо! Спочатку господарі видаються дружелюбними, але потім виявляється, що ми все робимо не так. То приходимо пізно (хоча з роботи), то не туди ставимо посуд, то щось ламаємо. А в підсумку нас звинуватили в тому, що у нас вселилися... злий дух. Порівняно з нинішньою ситуацією життя в Баришівці було справжнім раєм. Мамі довелося шукати нове житло. Тепер уже в Києві.
Прийшла осінь, у матері справи нарешті пішли вгору. Праця на себе дала довгоочікуваний прибуток, але все-таки грошей було мало, тому мама знайшла ще одну роботу й залишилася взагалі без вихідних. Якщо на першій вона була сама собі начальником, то на другій — підлеглою. Там колектив був жахливий: співробітники просто не поважали один одного, постійно були якісь чвари і з’ясування стосунків. Тому додому вона приходила втомленою і знесиленою...
А в мене тим часом почався навчальний рік. Я вступила до комерціного коледжу на спеціальність «молодший редактор». Навчання — платне. Як виявилося пізніше, висока оплата — не єдиний недолік цього закладу. Озирнувшись навколо, зрозуміла: одиниці з моїх однолітків колись працювали, другі — не вбачають у цьому потреби, решта — взагалі вважають роботу ганебним заняттям.
Для більшості моїх однокурсників платити 6000 гривень на рік за навчання — не проблема. Це для нас із мамою такі гроші здавалися непосильною ношею.
Я ніколи не приховувала, що родом з маленького містечка на сході України. Тому будь-яке моє запитання викладачеві на парі навіть із аргументацією звучало апріорі безглуздо. Адже, на думку одногрупників, всі провінціали — недалекі простаки, які не знають прописних істин. І мені довелося боротися із цим стереотипом, адже на кону була власна репутація! Готувалася до кожного заняття, як до випробування. Пам’ятаю, як прораховувала все: що вдягти, як встану, що скажу. Хотілося завоювати авторитет не розповідями про походи в нічні клуби, а власним професіоналізмом.
Перший рік «был трудным самым...»
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
