«Доктор Пі» по-запорізьки чи все-таки «Невловимий Джо» по-нашому?

«За ним, напевно, вчилися і вчаться цілі покоління металургів колишнього Союзу»? — запитую. «Вчилися — так, а сьогодні не вчаться, бо я написав ще кілька сучасніших книжок», — посміхається Віктор Олександрович.

До сказаного додамо, що на підручниках Ніколаєва виросли досить впливові сьогодні люди — із посадами і званнями. І коли їхнього вчителя — давайте дивитися правді в очі — банально обікрали, то одразу відгукнулися з пропозицією допомогти. Мова передусім про колишнього міністра промисловості України, доктора технічних наук, професора, члена-кореспондента НАН України Валерія Мазура. Однак і його, підкреслимо, титанічні зусилля протягом майже чотирьох останніх років закінчилися де-факто нічим.

Отакої! То, може, не дуже наполегливо стукали в усі керівні двері? Та не те, щоб так...

Ось тут зробимо паузу в розповіді і попросимо вибачення у читача. Бо далі змушені говорити загадками. Адже 22 січня в одному з районних судів Запоріжжя буде слухатися справа про плагіат. Тому прізвище Ніколаєва називаємо, а ось, добре знаючи його кривдника, підозрюємо, що навіть наша публікація буде успішно використана як спроба тиску на суд. І це попри те, що, готуючи матеріал, довелося обкластися документами як фортечною стіною — майже на всі випадки життя. Тому фігурант справи в нас буде тільки N, хоча зауважимо, що своєю бурхливою діяльністю він подарував чимало можливостей, щоб із тими документами, як мовиться, не промахнутися.

Уся історія з професором Ніколаєвим почалася ще на початку 2000-х. Рішенням ректорату одного із запорізьких вишів відбулося поновлення тут роботи кафедри обробки металу тиском. Адже в 1992 році, через якісь стратегічні міркування, вона була приєднана до кафедри механічної обробки. Професор Ніколаєв, який майже 30 років пропрацював завідувачем кафедри, сприйняв тоді скорочення з болем, але й із певним розумінням, тим паче що сам він на той час досяг пенсійного віку і на високі призначення вже не претендував. Хоча кадрами тієї частини вже кафедри механічної обробки, яка спеціалізувалася саме на прокатці та вальцюванні металу, переймався й надалі. Практично на громадських засадах.

Рішення поновити кафедру досвідченому професору здалося спробою створити її під когось. І того «когось» не треба було довго шукати — у вузі працював молодий та енергійний доктор наук і професор, якому була потрібна кафедра. І хоч він не мав жодного стосунку до тематики обробки металу тиском, але... Одне слово, призначення відбулося, хоча Віктор Ніколаєв бачив на цій посаді іншого — дніпропетровського професора, молодого, але вже знаного спеціаліста саме з обробки металу тиском.

Далі почалося цілком прогнозоване і класичне протистояння «нового і старого». І не навколо вже посади завідувача (призначили, то призначили — будемо працювати з тим, хто є), а навколо тієї ж кадрової політики. Адже незабаром на кафедрі майже не залишилося фахівців, які, власне, щонайменше на думку професора Ніколаєва, розумілися на прокатній справі. Гордість кафедри і плід майже 30-річної праці всього колективу — її лабораторія (а це п’ять напівпромислових прокатних станів, дві волочильні установки тощо) фактично вибула з дослідницько-навчального процесу. Як розповів Віктор Олександрович, новий завідувач кафедри закрив її на ключ, який сховав подалі від чужих очей. А найрізноманітніші пропозиції професора Ніколаєва якось рятувати репутацію кафедри пошуком саме спеціалістів, не знаходили підтримки...

Так минуло майже 10 років. Послідовними і вправними кроками керівництва «бунтівника» Ніколаєва вже майже «вичистили» і з навчального, і з наукового процесів. І ось його запрошують на чергову наукову конференцію до Донецького національного технічного університету. Читає він запрошення і очам своїм не вірить: доповідь з теми «Оцінка формул для розрахунку розширення в калібрах за експериментальними даними» робить завідувач кафедри, який до цієї теми жодного стосунку наче й не має, зате в самого Ніколаєва з такою назвою є і статті, і цілий розділ у новій книжці.

Коли надіслали матеріали конференції, розгорівся справжній скандал: 83 відсотки доповіді (Ніколаєв усе порахував з точністю до рядка) — ПЛАГІАТ. «Ну подумаєш, — одразу заспокоїли професора в ректораті, — може, й справді якусь формулу переписав».

А далі, як мовиться, мішок з неприємностями просто розв’язався... Тому й звернувся по допомогу до учнів... Ті часу не гаяли і накопали ще п’ять робіт (тобто загалом шість) вже надто енергійного завідувача кафедри, де виявлено очевидний плагіат. На підході сьома робота з тими само висновками...

Та коли б тільки у нього. Вже в пік скандалу, коли тривали найрізноманітніші перевірки й давалися експертні оцінки, у «Віснику Київського політехнічного інституту» з’являється чергова робота згаданого добродія у співавторстві з академіком Азійсько-Тихоокеанської академії (є й така!), яку вже «накрили» в Москві. З’ясовується, кажучи мовою сьогоднішніх двієчників, «зідрана» вона майже повністю з дисертації, захищеної в російській столиці. І тут (увага!) реакція пійманого за руку товариша, тобто гнівний лист до Москви з фактично погрозою. На кшталт того, що як ти смів підняти галас, адже згадана дисертація — для службового користування! Тому можна і до відповідальності за порушення правил службового діловодства докотитися, шановний добродію!

Зрештою, попрацювали експерти, поставили підписи і печатки на своїх рецензіях. Зокрема, троє докторів технічних наук зі згаданого ДонНТУ пишуть: «Можна зробити одно-

значний висновок, що зазначені наукові результати належать проф. Ніколаєву, бо його монографія «Деформація металу при прокатці в калібрах» опублікована на два роки раніше, ніж стаття проф. N «Оцінка формул для розрахунку розширення в калібрах за експериментальними даними». Щодо спеціального експертного висновку, за підсумками дослідження в Інституті чорної металургії НАН України, то він ще жорсткіший: «Результати аналізу свідчать про порушення N закону України про авторські і суміжні права». І підпис директора, академіка НАН України та двох докторів наук.

Однак найбільші відкриття чекали, можна так сказати, «дослідників творчості», коли вони почали вивчати дисертації згаданого (поки суд не встановив іншого) вченого. Тут буквально зі всіх щілин виповзають порушення чинного хоч в Україні, хоч у Росії порядку захисту — і формальні, і фактичні. Зокрема, чоловік наче працював у Запоріжжі, займався металургією, але захищався (протягом п’яти років здобув там і кандидатську, і докторську дисертації) в Московському автодорожньому інституті. Ще цікавіше те, що зазвичай доктори і кандидати, які здобули вчений ступінь за межами України, їх «перезахищають» вже на Батьківщині. Однак цього разу відбулася тільки так звана нострификація, тобто лише визнання дисертації в Україні. Це нечасте явище, яке може вказувати, що добродій N дуже вже непростий чоловік, і такі не-

прості сили штовхають його на науковий Олімп, що ніхто й ради не може дати.

І тут невеличка ремарка. Коли Віктора Ніколаєва «пішли» з вишу, де він «виніс сміття з хати», то слідом «пішли» і його аспірантів. І їх не перевели до іншого вищого навчального закладу (хоча таке прохання надходило), а саме звільнили. Зрештою, настав час захисту, і один з аспірантів починаючи з березня 2012 року вже тричі захищався у трьох різних інстанціях Дніпропетровська і Києва (кожного разу за одноголосної підтримки членів ученої ради), однак листи N про фальсифікацію наукових досліджень не дають претенденту й досі отримати вчену ступінь кандидата технічних наук.

Зауважимо, що томом листування хоча б В. Мазура з найрізноманітнішими інституціями, і насамперед з Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України за бажання можна і здорового чоловіка прибити. Однак жодні експертні оцінки і навіть лист 11 докторів наук — знаних фахівців в галузі металургії з вимогою ухвалення якогось рішення по N ніяк не посунули справу вперед. Останній гачок, за який всі дружно зачепилися як за соломинку, що, так, з дисертацією, наприклад, добродія N не все гладенько, але існує ж 10-річний строк давності. Тому коли хтось з чимось незгодний — прямий шлях до суду.

А там уже фігурує звіт про наукові дослідження кафедри, з якого виходить, що конфліктна праця, виявляється, була спільна. А значить, керівник кафедри має повне право претендувати на її авторство. Хоча тут присутні певні «дрібниці». Звіт, знову-таки, «всього лише» не відповідає ДСТУ навіть за оформленням, а замість списку авторів чомусь список лише виконавців, підписи яких наполовину сфальшовані. Одне слово, як фальшувати, то вже фальшувати у всьому!