«Шмат Європи» без рекламної паузи

 

 

Зрештою, рано чи пізно має закритися будь-яка шахта, тож трагедії з цього робити не варто. Але так само очевидно, що до цього треба завчасно і на державному рівні готуватися. Бо якщо сьогодні на кожній червоноградській шахті працює від однієї до двох тисяч працівників, то яке виробництво треба організувати, щоб воно забезпечило роботою таку кількість людей? Отже, питання працевлаштування аж ніяк не можна перекладати на органи місцевої влади. Те саме стосується й ліквідації наслідків діяльності вугільних підприємств — це також має робитися в рамках державних цільових програм. Але на практиці виходить так, що після закриття кількох шахт на державному рівні вже нікого не цікавить, що це призвело до підтоплення підвалів у житлових будинках Червонограда, Гірника чи Соснівки. Звісно, місцева влада робить що може, але що вона може? Взяти хоча б обставини закриття десять років тому першої червоноградської шахти. За цей час було підготовлено відповідні проекти, які передбачають ліквідацію соціальних та екологічних проблем, але їх фінансування з року в рік переноситься. От і в 2012 році мали виділити два мільйони гривень на організацію водовідвення, та жодної копійки ніхто так і не побачив. І так упродовж десяти років.

Тож і виходить, що, попри існування законів, які регламентують закриття шахт та передбачають розв’язання соціальних і екологічних проблем, на практиці все зводиться до фізичного знесення будівель та вирізання і реалізації металу.

Уже зовсім скоро такі проблеми можуть чекати мешканців дванадцятитисячної шахтарської Соснівки, котра свого часу й будувалась як спальний район для працівників трьох місцевих вугільних підприємств. Зараз дві шахти вже закрито, а третя всіма силами намагається відтермінувати цей болючий та неприємний момент, хоча вона вже фактично почала підкопуватися під місто. Але за рахунок чого після закриття цієї останньої шахти виживатиме місто та його мешканці, якщо інших великих підприємств тут просто немає? Була колись філія червоноградського військового заводу «Зміна», але хоч сам завод досі працює, та соснівське виробництво давно закрилося. Навіть нині чимало соснівчан змушені шукати роботу на червоноградських підприємствах, але ж ціле місто з 12 тисячами мешканців до Червонограда не переїде.

Тим паче що після вироблення вугільних пластів це саме чекає на інші червоноградські шахти. Приміром, коли в розмові з директором шахти «Великомостівська» Сергієм Суворовим ми поцікавилися майбутнім очолюваного ним підприємства, то у відповідь почули: «Давайте не будемо говорити про дуже великі перспективи, бо в грудні шахті виповнилося 54 роки, а це дуже серйозний термін. А тих запасів вугілля, що залишилися, понад 4 мільйони тонн, вистачить ще на сім-вісім років роботи шахти».

Щоправда, часто навіть наявність державних цільових програм з реабілітації шахтарських територій не гарантує, що передбачені на їх реалізацію кошти не буде розкрадено.

«Мені б дуже не хотілося, щоб Червоноград повторив долю деяких шахтарських міст Східної України, котрі після припинення вуглевидобутку залишилися без робочих місць та прямують до повного занепаду», — каже міський голова І. Чудійович та висловлює надію, що цього не станеться, бо крім вугільної галузі, наприклад, дуже ефективно працює легка промисловість. Ще коли тільки починалася розробка Львівсько-Волинського вугільного басейну, тут, як і в інших шахтарських регіонах, намагалися відкривати різноманітні швейні виробництва. І саме в Червонограді вони прижилися як ніде інде. Одне з таких виробництв, фабрика «Калина», нині спеціалізується на пошитті жіночого одягу, інше — «Дюна-Веста» — виготовляє панчішно-шкарпеткові вироби. За обсягами випущеної продукції в грошовому еквіваленті вони йдуть попереду разом з вугільними шахтами.

За рахунок чого «Калині» вдалося вижити в часи, коли одна за одною закривалися швейні фабрики? Багатолітній керівник підприємства Михайло Чемерис каже, що тут вчасно зрозуміли, що ринкова економіка вимагає енергійних та продуманих кроків, тож почали шукати партнерів, які б допомогли і кошти залучити, і нові технології запровадити. Впродовж останніх 15 років «Калина» успішно співпрацює з німецькою фірмою «Тріумф» та італійськими підприємствами легкої промисловості. «Якщо десь за кордоном придбаєте корсетні вироби під німецькою маркою «Тріумф», то знайте, що насправді це наша червоноградська «Калина» — тільки й того, що етикетка інша», — кажуть на підприємстві. І радять замість переплачувати за імпортну «етикетку» завітати до мережі магазинів, через яку реалізують вироби вітчизняної «Калини», адже червоноградські корсетні вироби нічим не відрізняються від закордонних аналогів, бо матеріали для них закуповують на італійських, німецьких, іспанських текстильних комбінатах.

Залишається додати, що заснована у 1964 році як швейно-галантерейна фабрика, «Калина» перетворилася на потужне приватне акціонерне товариство, яке сьогодні дає роботу понад тисячі осіб. Для шахтарського міста це дуже немало.

Тішить червоноградців і те, що в супермаркетах на найвигідніших місцях виставлені шкарпетки фабрики «Дюна-Веста». Тим паче що в даному разі це справа рук не іноземного, а місцевого інвестора, котрий зумів вивести вчорашнього банкрута до трійки кращих у своїй галузі. Тільки впродовж першого півріччя 2012 року підприємства легкої промисловості міста експортували продукції майже на 16 мільйонів доларів США, а це означає, що вони здатні вдихнути нове життя в шахтарський Червоноград.

У старі часи на львівських приладобудівних підприємствах працювало понад 100 тисяч осіб. Виробничі об’єднання «Електрон», імені Леніна, «Львівприлад», «Мікроприлад», «Біофізприлад», «Термоприлад», завод телеграфної апаратури, «Кінескоп», «Полярон» випускали телевізори, електроприлади, продукцію оборонки. Однак в сучасних умовах вижити вдалося не всім, бо хоч тут і виконували великі об’єми робіт, проте технічна документація та випуск кінцевої продукції знаходилися за межами України. З розпадом Союзу розірвались кооперативні зв’язки і це відразу призвело до занепаду багатьох виробництв. Тож якщо раніше лише львівські приладобудівні підприємства давали роботу понад 100 тисячам працівників, то зараз приблизно така їх кількість працює на всій промисловості Львівщини, з яких лише 25 відсотків — приладобудівники.

Перший заступник голови Конфедерації промислових підприємств Львівщини Ростислав Сорока головною проблемою приладобудівних підприємств вважає те, що чи не всі комплектуючі завозилися з інших республік, тож фактично Львів був «складальним цехом». «Для чого створювалися нетрадиційні для Західної України підприємства? Оскільки висококваліфіковані спеціалісти могли приїхати тільки із-за меж регіону, то прислані з інших республік висококваліфіковані технічні кадри мали розбавити гуманітарну західноукраїнську інтелігенцію. Це були високоосвічені люди, які творили технічну науку, не традиційну у великих масштабах для Львова чи Галичини. Таким чином ставилася одна мета: на основі створення нових виробництв пропагувати нові взаємини між людьми — щоб Радянський Союз сприймався як єдине ціле. Тож унаслідок такої політики Львів, Івано-Франківськ, Ужгород було насичено фахівцями з Москви, Ленінграда, Новосибірська», — каже Р. Сорока.

Проте з розпадом Союзу розкручений маховик почав гальмувати. І хоч на старих наукових розробках деякі з цих підприємств протрималися впродовж останніх 20 років, та про їхні перспективи говорити важко. «Що вдалося зберегти, дійшло до конкурентного рівня збалансованості, який дає змогу продавати свої вироби на внутрішньому ринку. А от змагатися зі світовими монополістами, які випускають мільйони виробів, практично неможливо. Телевізорний завод, наприклад, нині випускає понад 60 тисяч приймачів, що достатньо для тієї невеликої кількості працівників, які там залишилися. Непросто й «Термоприладу», однак там виробництво вдалося зберегти — підприємство тримається на ринку з вимірювачами високотемпературних та шкідливих середовищ, які застосовуються на металургійних і хімічних комбінатах, у сільському господарстві для вимірювання температури зерносховищ. Що стосується заводу «Кінескоп», то якби його в перші роки занепаду викупив якийсь галузевий світовий лідер, то в нього були б перспективи, а зараз воно напевно не має жодних шансів», — підсумовує Р. Сорока.

Разом з тим досить непогані перспективи має науково-виробниче об’єднання «Карат», що входить до концерну «Електрон». Нещодавно компанія, відома в Україні та в країнах СНД як виробник телевізорів, надзвичайно серйозно взялася за виробництво сучасних матеріалів для електроніки. Зокрема, минулого року НВО «Карат» відкрило перше і єдине в Україні сучасне виробництво різноманітних наноматеріалів, що є базовими для мікро- та наноелектроніки. Про серйозність його розробок свідчить той факт, що матеріали «Карата» було використано під час створення надчутливих детекторів Великого андронного колайдера науково-дослідницького центру Європейської ради ядерних досліджень.

А ще концерн «Електрон» розгорнув власне машинобудування. На новоствореному спільному українсько-німецькому підприємстві «Електронтранс» повним ходом йде складання нового львівського трамвая.

Вивчивши досвід європейських виробників міського електротранспорту, на «Електронтрансі» розробили проект нового сучасного трамвая місткістю 217 пасажирів, який відповідає усім європейським вимогам безпеки та комфорту. Це й низькорівнева підлога, і широка оглядовість, і понижений рівень шуму та вібрації, і наявність системи кондиціювання салону та місць для осіб з особливими потребами.

«Німецькі партнери разом з нашими конструкторами виготовляють електровізки для трамвая, — розповідає голова правління ПАТ «Концерн-Електрон» Юрій Бубес, — виробництво яких згодом буде локалізовано у Львові. Ми задумали розвинути виробництво трамваїв не лише для міст України та країн СНД. Це буде високотехнологічний транспорт, з високим ступенем електронного управління та контролю руху».

Електронівці також придивилися до європейців і розробили свій невеликий, але економний повнопривідний автомобіль. Це перша вітчизняна машина такого типу — аналоги виробляють лише в Німеччині та Чехії.

«Наш автомобіль — це універсальний механізований комплекс, — розповів у розмові з «Голосом України» Юрій Бубес. — На шасі автомобіля встановлено гідроманіпулятор, завдяки якому оперативно монтується декілька типів кузовів та гідро- й механічні приводи для 50 видів навісного обладнання. Завдяки цьому машина стала всесезонною та залежно від пори року здатна очищати вулиці від снігу, посипати піщано-соляною сумішшю, ремонтувати дороги і тротуари, доглядати зелені насадження, вивозити контейнери зі сміттям та виконувати чимало інших робіт в інших галузях. На нашому новому заводі «Електронмаш» складається вже декілька типів таких машин».

У компанії вважають, що два великі машинобудівні проекти — виробництво нових автомобілів та трамваїв — логічний наслідок масштабної модернізації і технічного переоснащення всіх заводів. Проте зрозуміло, що виробництво нової автомобільної техніки та електротранспорту потребує державної підтримки. Щоправда, поки що порозуміння досягнуто лише із облдержадміністрацією та міською радою, а от на державному рівні складніше. У зв’язку з цим на підприємстві пропонують відновити дію Державної програми фінансування закупівлі електротранспорту, коли на 50 відсотків його придбання фінансувалося державою, а друга половина — місцевими бюджетами. Зараз цю програму призупинено, тож українським містам самотужки важко фінансово осилити придбання нового транспорту. Концерн «Електрон» та місцева влада вже звернулися з цією пропозицією до уряду та сподіваються на відновлення дії програми, адже це сприятиме розв’язанню транспортних проблем міст та дозволить створити тисячі нових робочих місць.

Серед інших великих львівських підприємств, котрі не тільки зуміли вижити, а й оновили та наростили виробництво, варто згадати фабрику «Іскра». Нині це одне з найпотужніших світлотехнічних підприємств Європи, котре щороку виробляє та експортує до 60 країн сотні мільйонів електричних лампочок.

Стратегія розвитку Львова передбачає, що найбільш конкурентоспроможними галузями, в яких столиця Галичини лідирує нині й триматиме першість у майбутньому, є інформаційні технології та туризм. «Львів — це унікальне місто з унікальною історією та дуже великими мріями, і ми переконані, що реалізація визначеної стратегії допоможе вийти на нові орбіти розвитку. Якщо ми створимо сприятливі умови, то кластер ІТ потягне за собою інші галузі. І коли держава, як і Львів, поставить інформаційні технології в пріоритет, то це буде ще одна можливість для серйозних імпульсів у розвитку нашої економіки», — поділився з «Голосом України» міський голова Львова Андрій Садовий.

Про те, що інформаційні технології — це той «коник», на якому Львів може зробити серйозний прорив на сучасний ринок, свідчить нещодавнє дослідження експертів «Монітор Груп», котрі нарахували у місті близько 100 ІТ-компаній. Сьогодні столиця Галичини входить до тридцятки найкращих для розміщення ІТ-компаній міст Європи та впевнено посідає перші сходинки в Україні.

Одне слово, у Львові програмістам та іншим фахівцям з інформаційних технологій безробіття не загрожує, бо нині найпопулярніші університети — «Львівська політехніка» та імені Івана Франка — навіть не встигають готувати потрібну кількість кадрів. У зв’язку з цим деякі львівські компанії відкрили свої філії в інших містах України. А тому тут досі не без подиву згадують нещодавню, м’яко кажучи, незрозумілу ініціативу Міністерства освіти, молоді та спорту, яке пропонувало зменшити держзамовлення на підготовку програмістів. Міський голова Львова Андрій Садовий навіть був змушений звертатися з цього приводу до керівництва держави.

Щоб окреслити перспективи ще однієї важливої для Львова галузі — туризму, гадаємо було б досить сказати, що торік княже місто відвідали близько 1,2 мільйона туристів. Однак львів’яни все роблять для того, щоб місто стало ще привабливішим. «Ми з великою повагою і пошаною ставилися і ставитимемося до людей, які приїжджають до Львова, та намагаємося забезпечити їм такі умови, щоб вони захотіли повернутися до нашого міста ще не раз», — каже Андрій Садовий. Схоже, львів’янам це вдається, адже 67 відсотків гостей, які побували у місті впродовж десяти днів Євро-2012 (а це 150 тисяч туристів із понад 30 країн), повідомили, що мають намір знову приїхати до Львова. А можливо, вони вже повернулися, бо впродовж цьогорічних новорічно-різдвяних свят місто прийме близько 160 тисяч туристів.

«Якщо бути реалістами, то для розвитку туризму ми зробили поки що тільки 2 відсотки, а 98 відсотків ще слід зробити. Сьогодні ми вже маємо багато гостей, які приїжджають до Львова зі Східної України, маємо гостей, які приїжджають із сусідніх країн, та наші прагнення набагато більші. Наприклад, зараз хочемо максимально задіяти наше летовище, щоб збільшилася кількість рейсів зі Сходу України, а це, насамперед, з Донецька, Дніпропетровська, Харкова, Одеси. До того ж це сприятиме об’єднанню країни, бо непорозуміння між людьми часто від того, що вони ніде не бувають і просто не знають, що робиться в іншому краї. У нас також є великі можливості для залучення туристів з Європи, Америки, Канади. Але найважливіше те, що, гідно провівши Євро-2012, ми відчули велику внутрішню силу та зрозуміли, що можемо організовувати події найвищого рівня. Крім того, коли ми говоримо про розвиток туризму у Львові, то повинні розуміти, що турист — це не тільки людина, яка приїжджає подивитись архітектуру, випити львівської кави і придбати сувеніри. Це також і бізнесмени, котрі шукають нові напрями інвестування. Я переконаний, що саме Львів має дуже великий потенціал для розвитку ділового туризму. Очевидно, що для цього нам потрібно більше якісних готелів та великих конференц-залів, але ці прогалини ми поступово заповнюватимемо. А от таку атмосферу, яка є у Львові, нашим конкурентам буде важко запропонувати. Саме тому плануючи завтрашній день Львова, ми бачимо наше місто в орбіті великих мегаполісів світу...» (із розмови з міським головою Львова Андрієм Садовим).

Але щоб відчути згадувану міським головою атмосферу Львова, треба побувати тут самому. Бо окрім музеїв та архітектури старовинного міста, що належить до світової спадщини ЮНЕСКО, цю неповторну атмосферу також творять чисельні місцеві кав’ярні, зокрема, «Гасова лампа», «Криївка», «Мазох», «Під Золотою Розою», «Дім легенд», «Кабінет», «Львівська майстерня шоколаду», «Львівська копальня кави»... До речі, в останній кав’ярні відвідувачі можуть спуститися до майже справжньої шахти, де за легендою й видобувають львівську каву. Далі цю «корисну копалину» подають на-гора, смажать та готують з неї понад 30 видів кавових напоїв. Що цікаво, чимало туристів свято вірять, що львівську каву справді видобувають прямо під площею Ринок.

Ще однією найвищого рівня подією для Львівщини може стати проведення зимової Олімпіади-2022, адже торік уряд уже затвердив техніко-економічне обґрунтування національного проекту «Олімпійська надія-2022». Він передбачає, що розміщена у столиці Галичини «Льодова зона» прийме змагання з хокею, керлінгу, ковзанярського спорту, фрістайлу, шорт-треку, санного спорту, бобслею та фігурного катання. Другу, «Снігову зону», планується розбудувати у Сколівському районі на базі мінооборонівської навчально-спортивної бази із зимових видів спорту «Тисовець» та на гірському хребті Боржава у Воловці Закарпатської області. Тут мають пройти змагання зі стрибків на лижах з трампліна, лижного двоборства, біатлону, лижних перегонів, сноуборду.