«Шмат Європи» без рекламної паузи

Дрогобицький нафтопереробний завод з 1 січня нинішнього року мертвий. Звісно, якщо не вважати за ознаки життя перетворення його на склад та «пункт розливу» купленого за кордоном пального. Можливо, ця схема задовольняє власника, оскільки приносить певні фінансові результати. І хоч він не одержує тих колосальних надприбутків, які мав би за нормальної діяльності підприємства, зате нічого і не вкладає. Бізнес — річ специфічна...

— Так сталося, що змінювалися власники нафтопереробного підприємства, — пояснив нам причину паралічу міський голова Дрогобича. — Приходили вони з метою єдиною: викачати якнайбільше, за максимумом, прибутків і жодної копійки не вкласти у розвиток заводу, щоб вивести параметри його діяльності на сучасний рівень, до євростандартів. Також за мовчазної згоди Фонду держмайна, який володіє 25-ма відсотками акцій. Оця недолугість державного управління просто вражає. Вона виходить за межі здорового глузду, але це реальність...

Чому в цю «реальність» не втручається керівництво області і міста, цікавилися ми і в Олексія Радзієвського, і в голови обласної ради Олега Панькевича (нині вже колишнього: пан Панькевич став народним депутатом). Відповіді практично зводилися до однакового змісту: це компетенція не нашого рівня. «Зариту собаку» треба шукати в приватника. Та в нього шукати — справа складна. Приватизацію, як відомо, у дев’яностих роках в Україні проводили непрозоро, неправильно і нечесно. Ще тоді було втрачено можливості впливу на стратегічні для держави підприємства, на економічний розвиток країни. ДНПЗ — один з таких промовистих негативних прикладів приватизації в інтересах окремих осіб, а не в загальнодержавних. І потрібна низка економічних і політичних зрушень на найвищому рівні, аби розірвати ланцюгову реакцію розпаду промислових гігантів на «перевалочні бази».

— Але в приватизаційній угоді до інвесторів висували певні умови...

— А вони, як заведено, наобіцяли золоті гори чи, точніше, нафтові ріки, — каже міський голова. — Повірте, такого пункту, що інвестор чи покупець доведе підприємство до ручки, в угоді точно не було. Гарантували на папері збереження заробітних плат, соціального захисту працівників, навіть збиралися будувати квартири та роздавати інші блага. Одне слово, багато чого обіцяли, і реконструкцію зокрема. Ось і «реконструювали» до перевалки. Вважаю, до громади Дрогобича і до України в цілому вчинено злочин. І таким діянням треба покласти край...

— Як, коли це «не ваша компетенція»?

— Зараз ми готуємо звернення на ім’я Президента і Голови Верховної Ради: розкриємо в ньому всю повноту цієї картини. Жахливої, яка спіткала потужний потенціал мого міста, міста Дрогобича. Сподіваюся, нас почують...

Можливо, почують. Хоча пан Коломойський, який, за даними дрогобичан, став господарем місцевої нафтопереробки, навряд чи повернеться до виконання угоди під добровільно-примусовим тиском на власне сумління. Багато чого він понапідписував: з усіма ділитися — солодкого рангу олігарха позбудешся.

Із Дрогобича ми вирушили до Борислава — єдиного у світі міста, що розташувалося прямо на нафтогазовому родовищі. Зрештою, більшість із нас ще зі школи пам’ятають повість Івана Франка «Борислав сміється», в якій класик уперше в українській літературі описав, як зароджувався цей нафтопромисел, а разом з ним і соціальний конфлікт між експлуатованими робітниками та підприємцями «в модних чорних сурдутах, в пальтотах з дорогих матерій, в блискучих чорних циліндрах, в рукавичках, з лісками в руках і перснями на пальцях», що грабіжницькими засобами нагромаджували власний капітал.

Чи змінилося щось у підходах до розподілу прибутків від видобутку вуглеводнів для теперішнього Борислава порівняно з Бориславом часів Івана Франка та на які часи припадає період найбільшого розквіту міста? Це запитання ми адресували бориславському міському голові Володимиру Фірману.

«З Борислава усе життя тільки викачували і де завгодно — у Дрогобичі, у Львові, у Відні — будували замки та палаци, а Бориславу залишали одні проблеми... Те саме й тепер, бо «Укрнафта», забираючи від нас майже все, місту віддає дуже мало. Зараз нафтовики наче йдуть на співпрацю та в майбутньому обіцяють фінансувати будівництво доріг і соціальної сфери, але поки ми не побачимо цього хоча б на папері, в такі обіцянки віримо мало», — каже міський голова. А от стосовно періоду найбільшого розквіту, то він, подумавши, додає: «Мабуть, це початок двадцятого століття, саме тоді, коли «Борислав сміявся» за Іваном Франком. Згодом, за радянських часів, теж щось будувалося, а за двадцять років незалежності України в місті не споруджено жодного будинку, жодного садочка, школи або чогось подібного. Розпочали будувати школу і лікарню, та віз і нині там. Не вистачає у нас сил, щоб завершити...»

Така оцінка В. Фірманом минулого та сьогодення Борислава не дивує, бо саме на початку ХІХ століття місцеве родовище давало п’ять відсотків світового видобутку нафти та посідало перше місце у світі за видобутком озокериту (земляного воску).

Соціальну сферу, освіту, медицину треба фінансувати, але де брати гроші, якщо міський бюджет виконується на 60—70 відсотків? Тому й не дивно, що найкращим періодом для розвитку міста місцеві мешканці вважають початок минулого століття, адже зараз бюджетних коштів ледве вистачає на комунальні послуги та на зарплату вчителям і лікарям.

Прикро, але в Бориславі ми побачили типову для багатьох українських міст картину: донедавна потужні підприємства міста лежать, а мале та середнє підприємництво ще не настільки потужне, щоб стати опорою для місцевих бюджетів. Колись, наприклад, одним із головних донорів бюджету Борислава був величезний лакофарбовий завод «Галлак», що в кращі часи давав 25 тисяч тонн продукції. Так само в минулому часі можна говорити про завод штучних алмазів та алмазного інструменту. Очевидно, невдовзі про його існування нагадуватиме хіба що назва провулка — Алмазний. На місці ще однієї колишньої промислової потуги — фарфорового заводу — зараз майже порожня територія, а саме підприємство сьогодні-завтра буде оголошене банкрутом. Нещодавно внаслідок відсутності попиту на вироблювану продукцію призупинило роботу ще одне бюджетоутворююче підприємство — Бориславський експериментальний ливарно-механічний завод, а це означає, що тільки за податком на доходи фізичних осіб у 2012 році місто втратило близько 360 тисяч гривень. Тож зараз у Бориславі відкриваються лише приватні підприємства, а колишні промислові флагмани, навпаки, зникають у небуття. Добре, що хоч працюють нафтогазовидобувні підприємства, але, знову ж таки, якщо раніше у Бориславі було своє управління бурових робіт, то тепер воно знаходиться в сусідній Долині, а це означає, що й податок на доходи фізичних осіб іде в Долину.

Для Борислава ця тема особливо болюча, адже 2012 року, коли податок на доходи фізичних осіб стали зараховувати за місцем реєстрації підприємств, до міського бюджету тільки від ПАТ «Укрнафта» не надійшло близько 3,6 мільйона гривень. Аналогічна картина з ПАТ «Укртелеком» (мінус 135 тисяч гривень) чи ВАТ «Белмз» (мінус 380 тисяч гривень), низкою інших підприємств. Та, схоже, попри заклики представників місцевого самоврядування, поки що центральна влада не готова змінити підходи до адміністрування податку на доходи фізичних осіб. Це засвідчили й неодноразові дискусії на цю тему під час засідання Комітету Верховної Ради з питань бюджету. «Оскільки податок на доходи фізичних осіб є загальнодержавним та враховується при визначенні міжбюджетних трансфертів, то в разі зміни порядку його зарахування здійснюватиметься й перерахунок міжбюджетних трансфертів», — кажуть у Мінфіні та уточнюють, що в разі зміни порядку зарахування податку на доходи фізичних осіб, для бюджетів, у яких збільшаться надходження, буде зменшено дотацію вирівнювання, або навпаки — збільшаться вилучення коштів до державного бюджету. Однак для представників місцевого самоврядування ці аргументи не переконливі.

«Думаю, що найбільшою помилкою за останні двадцять років керування державою є те, що всі податки забирають у центр. Бюджет має формуватися знизу догори, а не згори донизу, бо коли зараз місту залишають 15 відсотків від того, що воно заробило, то як це місто може жити? Натомість зароблене забирають до Києва, а вже київський «дядя» вирішує, скільки давати, кому давати та чи давати взагалі. Поклонишся, то, може, й дасть, а не захочеш поклонитися, то не отримаєш нічого. Якби нам вдалося це змінити та коли б навіть не половина, а хоча б 40 відсотків від заробленого залишалося в місті, можна було б говорити про можливості для розвитку. Адже Борислав — перший на Львівщині за сплатою податків, ми навіть Дрогобич обійшли. Та поки що маємо те саме, що й за бабці Австрії — нас використовують, а нам з того нічого не перепадає. Одні лише біди від нафтогазовидобутку залишаються... (Із розмови з бориславським міським головою Володимиром Фірманом).

Зрозуміти, про які біди говорить міський голова, неважко — варто просто зайти до міського парку, де поруч із дитячими гойдалками та каруселями розміщені нафтові гойдалки і бурові установки «Укрнафти». Зрозуміло, що таке сусідство здоров’я місцевим мешканцям не додає. А ще ж на території міста, збудованого безпосередньо на нафтогазовому родовищі, є чимало закинутих шурфів-колодязів, з яких раніше видобували нафту. Бо колись як було: викопували колодязь і черпали з нього нафту так, як черпають воду. Згодом усі ці колодязі позакривали дубовими дошками та позасипали, але час від часу вони прогнивають та обвалюються. Біда ще й у тому, що часто просто невідомо, де розташовані ці шурфи. Одним з найнебезпечніших об’єктів є загальноосвітня школа № 7, яку збудовано на 17-ти шурфах. Як розповідають екологи, через постійний вихід нафти на поверхню гази потрапляють до підвалів житлових будинків, тож люди фактично живуть на пороховій бочці. І це аж ніяк не перебільшення, бо в місті пам’ятають, як загазованість призвела до вибуху житлового будинку та загибелі людей. А ще через цю само загазованість у Бориславі дуже поширені хвороби дихальних шляхів, онкозахворювання (якщо середній показник в області за цими захворюваннями становить 5,1%, то в Бориславі — 8,2%).

Крім постійної загрози виходу на поверхню нафти і газу, на території міста також є непрацююча, а отже, ще небезпечніша, озокеритова шахта, в якій також накопичуються гази та яка постійно наповнюється водою. Екологи припускають, що це може призвести до просідання ґрунту на території, що дорівнює цілому житлового масиву.

Тож недарма міський голова переконаний, що територію Борислава варто було б оголосити зоною екологічного лиха. Бо самостійно з цими проблемами бориславцям точно не впоратися. Наразі міська влада покладає великі надії на затверджену в червні 2012 року Загальнодержавну цільову програму захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру на 2013—2017 роки.

«Наталіє Володимирівно, скільки там у цій програмі для нас передбачено, — уточнює Володимир Фірман у керівника управління внутрішньої політики Бориславської міськради Наталії Бараняк. — Десь 17 мільйонів гривень, з яких на сьогодні підтверджено півтора мільйона...» І хоч порівняно з масштабами проблеми ця сума мізерна, проте для бориславців важливі будь-які зрушення в цьому напрямі. Згадувані 1,5 мільйона гривень місто розраховує отримати від ПАТ «Укрнафта» — щоб вкласти їх у ремонт доріг та мостів, пошкоджених важкою технікою тих самих нафтовиків. Але скільки тих доріг на ці півтора мільйона гривень можна відремонтувати? Про масштаби нагальних потреб свідчить хоча б такий факт: коли у 2008 році повінь забрала два міських мости, то на їх відновлення мали виділити 23 мільйони гривень, але реально надійшло тільки близько 4,5 мільйона. Тож місто й досі залишається без цих мостів. А з 2008 року ситуація навіть ускладнилася, бо через вібрації від руху важкого транспорту руйнується збудований ще за Польщі Барабський міст. «У центрі Борислава є давній Барабський міст, що теж перебуває на межі руйнації. Якщо й він завалиться, то ми ні до Східниці, нікуди не доїдемо. Одні проблеми маємо, більше нічого», — каже Наталія Бараняк. Утім, попри нарікання, бориславці визнають, що майбутнє свого міста все ж таки пов’язують із продовженням нафтовидобутку.

На в’їзді до Червонограда нас зустрічає шахтарський монумент, тож ми підсвідомо очікуємо побачити в місті типові для шахтарських регіонів реалії, однак перед нами постає сучасне місто з розвиненою інфраструктурою. Уже в розмові з міським головою Ігорем Чудновичем з’ясовуємо, що Червоноград — один із переможців Всеукраїнського конкурсу «Місто найкращого благоустрою і громадського порядку» в категорії до 100 тисяч населення. «Ми посіли почесне третє місце і для нас це дуже високий результат, адже всі звикли, що шахтарське місто обов’язково має бути запущеним та депресивним», — ділиться Ігор Іванович.

У Червонограді ми й справді змогли переконатися, що він геть не схожий на депресивні шахтарські міста, бо всі тутешні підприємства працюють, хоч і не на повну потужність. Проте ще в Києві нам доводилося чути: якщо зараз не розв’язати «рукотворні» проблеми місцевих гірників, то невдовзі не тільки на Червоноград, а й на увесь Львівсько-Волинський вугільний басейн чекає криза та різке зростання безробіття.

«Найуспішніше вугільна галузь працює тоді, коли всі технологічні цикли — видобуток, збагачення, транспортування і, звичайно ж, кінцевий продукт, у нашому випадку — це енергетичне вугілля, перебувають в одних руках. Також має бути надійний взаємозв’язок із ТЕЦ, які використовують вугілля для вироблення електроенергії. Доти, поки все це було в державних руках, така система, хоч і з деякими неузгодженостями, але працювала. Проблеми почалися тоді, коли спочатку в оренду, а згодом у приватну власність було віддано Червоноградську центральну збагачувальну фабрику...» (Із розмови з міським головою Червонограда Ігорем Чудновичем).

Між іншим, скільки ми не розпитували, проте так і не дізналися, кому ж належить та кого збагачує колись найбільша у Європі Червоноградська центральна збагачувальна фабрика, від роботи якої залежить доля щонайменше восьми вугільних шахт. «Якась компанія зі Східної України», — це все, що нам змогли повідомити вугільники. Як наслідок, керівники шахт та місцева влада просто не знають, з ким домовлятися, щоб збагачувальна фабрика нарешті нормально запрацювала, адже її директор не уповноважений вирішувати складні фінансові питання. Показовою стала нещодавня ситуація, коли на фабриці завалилася галерея, по якій подається вугілля на збагачення: оскільки власники фабрики з її відновленням не поспішали, то це були змушені зробити самі вугільники, адже тривала зупинка фабрики неодмінно призвела б до зупинки роботи шахт. Але й після цього фабрика відмовлялася приймати вугілля на збагачення — цього разу вимагаючи від шахтарів коштів на зарплату для своїх працівників.

Тільки де їм ці гроші взяти, якщо на складах накопичилося близько 250 тисяч тонн вугілля? А тим часом на західноукраїнських Добротвірській та Бурштинській теплових електростанціях спалюють вугілля, що завозиться зі Сходу України. Чому так відбувається? Бо Добротвірська та Бурштинська ТЕС належать відомій компанії ДТЕК, котра водночас володіє шахтами у Донецькій та Луганській областях. От і везе ця вертикально-інтегрована компанія власне вугілля на ТЕС Західної України з Донбасу, і її власникам, схоже, байдуже, що це може призвести до зупинки шахт Львівсько-Волинського вугільного басейну.

«Це наша найбільша поточна проблема, яка, на жаль, тривала впродовж усього року. Бо хоч для самої ДТЕК схема, яку вона застосовує, є абсолютно ефективною — у них своє вугілля, свій транспорт, свої електростанції та свої металургійні комбінати, — але як працювати тим, хто до цієї системи не входить? Чи не доцільніше відпрацювати ланцюжок «шахти—збагачувальна фабрика—енергетика» з використанням місцевого вугілля? Адже при цьому збережуться робочі місця та збережеться регіон», — каже І. Чуднович. Ми ж гадаємо, що це не просто доцільніше, а й що загалом налагодження чіткої системи збуту видобутого шахтами Львівсько-Волинського басейну вугілля на теплові електростанції Західної України є питанням національної безпеки держави.

Деякі наші співрозмовники навіть припускали, що така «політика» спрямована на те, щоб ці шахти якнайшвидше загнулися. Мовляв, не хочете добровільно закриватися, то життя вас закриє. Тим паче що про фінансування технічного переоснащення вугільної галузі зараз також майже не йдеться, а державні дотації якщо й виділяються, то виключно «на проїдання». Чи візьмемо нещодавню постанову Кабінету Міністрів про суцільну приватизацію шахт: люди вже зараз, а не колись, хочуть знати — буде у цих приватизованих шахт перспектива, чи, може, приватизацію якраз і затіяли, щоб потихеньку їх позакривати?