«Шмат Європи» без рекламної паузи

Більшість працездатних дрогобичан нині рідкісні гості в рідному місті: із закордонів не наїздишся на кожну оказію. Їхні руки знадобилися в Італії, Іспанії, Португалії, Чехії — вдома роботи немає...

«Дрогобич завжди відрізнявся від інших міст Львівщини своїм багатогалузевим промисловим потенціалом. Двадцять років тому тут на повну силу працювали такі потужні заводи, як долотний (нині підприємство української бурової технології), автомобільних кранів, нафтопереробний, машинобудівний, що продукував великі компресорні станції для магістральних газопроводів. Ще раніше славилося і Стебницьке державне гірничо-хімічне підприємство «Полімінерал», що спеціалізувалося насамперед на виробництві калійних добрив, без яких аграрії не можуть розраховувати на ефективне землеробство. Дрогобич тоді процвітав...» (із інтерв’ю з міським головою Дрогобича Олексієм Радзієвським).

На жаль, про потугу рідного міста його очільник розповідає у минулому часі. Бо в нинішньому — держава з чи не найбагатшими у світі запасами калійних руд купує ці добрива за кордоном — у Росії, Білорусі, Іспанії. Власного продукту Україна не має. Зупинилося і таке унікальне, колись єдине на Союз підприємство, як уже згаданий долотний завод. Півтори тисячі робітників залишилися за воротами прохідної. Надзвичайно серйозні проблеми «гальмують» виробництво автомобільних кранів; Дрогобицький НПЗ, який раніше переробляв 3,5 мільйона тонн нафти на рік і забезпечував усю Західну Україну нафтопродуктами, сьогодні перетворився на перевалочну базу. Багатотисячний колектив цього заводу також опинився по той бік воріт. Цей «мартиролог» напівживих або й зовсім мертвих підприємств можна доповнювати іншими назвами, але суть одна: промислове життя Дрогобича тепер майже асоціюється з повістю Коцюбинського «Фата моргана». «Прожила життя, а воно раптом впало у прірву. Хоч би слід залишило, хоч би згадку яку. Все зап’яв морок. Все чорне...».

...Та сталося те, що сталося: задуманого не реалізували. Все це можна було б списати на прорахунки радянських господарників, але нас більше цікавить сьогоднішня ситуація, тим паче що сто відсотків акцій «Полімінералу» належать державі.

«На нього махнули рукою, — каже Олексій Васильович. — І ситуація склалася парадоксальна. Держава зазнає великих витрат, пов’язаних з утриманням цього підприємства. Там є шахти, підземне виробництво і треба підтримувати їхню життєдіяльність, тобто відкачувати воду, дивитися за насосним обладнанням, проводити природоохоронні заходи. Якщо цього не робити, утворяться карсти діаметром приблизно від 50 до 100 метрів. Земля почне провалюватися. А неподалік, між іншим, автотраса Львів — Трускавець...».

Справді, нонсенс. Це, однак, що сидіти на золоті, жебраючи милостиню на стілець. Фонд держмайна, який, власне, і мав би зайнятися остаточним розв’язанням цієї проблеми, за великим рахунком, чомусь обрав споглядальну позицію: бо посилання на відсутність коштів для проведення фінансового аудита підприємства, а відтак і перенесення процесу його приватизації на «грошовитіше» майбутнє не є індикаторами ефективного управління.

Можливо, допитувалися ми, така ситуація пояснюється чіткими розрахунками — безперспективно реанімувати те, що давно перебуває у глибокій комі, і справді з державної точки зору вигідніше купувати калійні добрива за кордоном, ніж вкладати зусилля і гроші у відновлення виробництва? Тим паче що «хімічний» Стебник, по суті, розташований під боком Трускавця і належить до третьої санітарної зони курорту державного значення. Напевно, поновлення тут переробки руди — не найліпша реклама «Нафтусі».

— Основна цінність цієї місцевості — її родовища. Їхні запаси становлять близько 1,2 мільярда тонн, — не погоджується з такою версією головний інженер «Полімінералу» Зеновій Фаб’як. — Якщо подати цю цифру в грошовому еквіваленті, стане зрозуміло, чому ми, як у відомому прислів’ї, «бідні». Одна необроблена тонна руди коштує в межах 50 доларів. Помножте це на 1,2 мільярда й отримайте «ціну питання». Втім, ми розуміємо, що термін окупності капіталовкладень у виробництво мінеральних добрив дуже тривалий. У росіян є такий термін: «длинные деньги». Тобто ви одержуєте вигоду не через рік-два, а за п’ять-дванадцять років. Багатьох інвесторів, які прагнуть якнайшвидше хапонути «куш», така перспектива не спокушає. Нині для них ласіші шматки іншого «пирога»: доки в Україні є енергетика, ще залишки якоїсь нафтової галузі, трохи з газом можна побавитися, ніхто не хоче вкладати «довгі гроші» в хімічну промисловість».

А з приводу небажаного сусідства «хімії» для курортного Трускавця, то це питання також можна зняти. Однак потрібно будувати нову переробну фабрику з нуля, бо на старій обладнання і морально, і фізично зношене. Є план «поселити» переробку в Новому Роздолі й возити звідси руду вагонами, тобто об’єднати гірничу хімію в одному місці.

Звичайно, проблеми збереження рудників залишаються. До 2004 року, розповідає головний інженер, підтримка екологічних програм мала так званий точковий характер. В бюджет забивали якусь умовну дотаційну суму, а реально доходило вдвічі менше. Після того як «Полімінерал» відвідав тодішній прем’єр Віктор Янукович, з’явилася надія на вирівнювання ситуації. Було ухвалено рішення про розробку комплексного проекту консервації, щоб розв’язання екологічних проблем мало системний, а не хаотичний характер. Тоді Кабінет Міністрів у бюджеті окремим рядком затвердив проект вартістю 162 мільйони з терміном реалізації на вісім років — до 2013-го. Однак невдовзі розроблений сітковий графік залишився папером на згадку про добрі наміри. Ритмічного фінансування немає. Гроші надходять «під потребу» і то з обмеженням — 20—30 відсотків від необхідної суми. А роботи мають взаємопов’язаний характер: без солепроводу, скажімо, не можна відкачувати хвостосховище. Процес затягується, а там уже нова проблема наспіла...

Нині комплексний проект консервації постановою уряду пролонгований до 2015 року. Чи зміниться ситуація до нової дати, якщо за минулий період, а це вже майже відведений на реалізацію проекту час, його профінансовано менш ніж на сорок відсотків? Схоже, це запитання поки що риторичне. Ось тільки екологічна рівновага в регіоні потребує чіткої відповіді...

Десять років тому до Стебника приглядались італійці: в них на батьківщині закінчувалися запаси в родовищі. За цінами початку дев’яностих спорудження фабрики з переробки руди мало обійтися їм у сто мільйонів доларів (термін окупності п’ять-сім років). Та потенційних інвесторів злякали тоді не цифри, а... політика. В принципі, як і сьогодні: непевність у завтрашньому дні та непрозорість «правил гри», наче жупели, відбивають бажання вкладати гроші у «зоні підвищеного ризику». Щоправда, тоді ми тільки формувались як держава, і прогалини в законодавстві ще можна було списати на цей фактор. Не дивно, що «сватання» «весіллям» не увінчалося. Італійці купили собі рудник у Бразилії...

Унікальність запасів полягає не тільки у масштабних тоннах. Тутешня руда полімінеральна з усім набором необхідних для рослин мікроелементів. Калійні добрива впливають на розмір коренеплоду, зокрема буряка. А отже, важко собі уявити розвиток цукрової промисловості без цих стимуляторів. Та й узагалі, зважаючи на аграрну специфіку нашої країни, відмовлятися від дарованих природою підземних скарбів принаймні нерозумно.

Утім, це не єдина «місцева» проблема всеукраїнського значення. «Є ще одна, не менш гостра», — стверджує Олексій Радзієвський. — Біля цього підприємства було утворено місто Стебник: воно підпорядковане Дрогобичу. Я вживаю пом’якшений термін «підпорядковане», бо насправді Дрогобич тягне на своїх плечах бюджет 25-тисячного міста-супутника...».

У Стебнику розвинена інфраструктура: чотири загальноосвітніх школи, дві музичних, Будинок культури, лікарня. Отже, є бюджетники, пенсіонери, одне слово, люди зі щоденними потребами і майже... стовідсотковим безробіттям. Там усе було скеровано на залежність від роботи одного підприємства. Коли воно зупинилося — катастрофа.

«Ми якось даємо раду в цій складній ситуації, — продовжує Олексій Васильович. — Робимо все для того, щоб бюджетникам своєчасно виплачували зарплату, підтримуємо функціонування об’єктів соцпобуту. Я перестав би себе поважати, якби спасував перед проблемами і допустив борги. Але це дається нам дуже дорогою ціною...».

Ця ціна ще більше зросла після того, як податки на доходи фізичних осіб, котрі працюють на «вцілілих» виробництвах Дрогобича, «вивели на центральний рівень», наділивши місцевий «Укртелеком» чи, скажімо, нафтопровід «Дружба» статусом філій. Що це означає на практиці? На цих підприємствах працюють місцеві люди, на їхні соціальні потреби гроші витрачаються з місцевого бюджету, а податки із заробітних плат надходять до Києва, туди, де зареєстровано центральні офіси. Внаслідок зміни оподаткування доходів фізичних осіб, пояснює пан Радзієвський, план надходжень з цього основного виду податку до місцевого бюджету виконується лише на 60 відсотків, і нічим зарадити не можна, хоч гопки скачи, а «реформа» все одно висмокче гроші з міського «гаманця».

Керівництво міста, до його честі, шукає альтернативні джерела для благополуччя Дрогобича, розвиваючи партнерські стосунки із європейськими країнами. Нині, зокрема, чекають на результати поданої заявки до загальноєвропейської програми фінансування комунальної сфери: сусідня Польща успішно використовує ці кошти на ремонт і утримання доріг, колекторів, інших комунікацій. Це — перший напрям. Другий — серйозна ставка саме на малий і середній бізнес. Тут для нього створюють усі можливі умови. Секретар міськради Тарас Метик навіть ініціював проведення щорічного фестивалю дрогобицької ковбаси: раніше нею, наче київським тортом, «пробивали» дорогу до потрібних кабінетів Москви і Києва. Нині м’ясного виробу з такою назвою є багато, а смак не той, стверджує пан Метик. Ось і поставили завдання місцевим підприємцям — повернути неповторність дрогобицькій ковбасі — і за назвою, і за «пропискою».

Колись Дрогобицький завод автомобільних кранів був, наче принадлива наречена, до котрої з усіх сторін засилають сватів. Попит на його продукцію значно перевищував пропозицію. У черзі до відділу збуту, розповідають робітники-ветерани, два «кандидати у сватачі» навіть до «фізичних аргументів» якось вдалися, доводячи кожен саме своє моральне право на придбання будівельного «дефіциту».

Нині «нареченій» не до примх, дай, Боже, як кажуть галичани, «аби хоч якісь люди траплялись». «Якщо до кризи 2008 року ми випускали приблизно 80 машин на місяць, то нині ледь-ледь виходимо на той самий обсяг, але вже на рік. А 2009-й узагалі страшно згадати: майже не було не тільки збуту, а й виробництва», — пояснює ситуацію генеральний директор підприємства Вадим Залізняк.

На жаль, до переліку цих неохоплених країн ризикує потрапити... Україна. Тут продажі мізерні, та й ті переважно приватним покупцям. Тим часом вітчизняний парк кранопіднімальної техніки вже давно потребує виходу на «пенсію»: 70 відсотків автокранів мають понад тридцять років «стажу». Вони фізично і морально зношені й небезпечні в подальшій експлуатації для тих, хто з ними чи поряд працює.

У Росії є термін обмеження на використання такої техніки. А в нас над продовженням її роботи чаклують доморощені «кулібіни». «Подивіться у себе в Києві, — радить Вадим Анатолійович. — Столицю щільно забудовують, а на автокранах часто заощаджують. Мовляв, хай тече масло, я корито підставлю і він ще поробить. Є багато машин без електроніки, без приладів захисту, таке враження, що потрапив у часи «хрущовок». Утім, кмітливість «кулібіних» не пасує і перед сучаснішими моделями, обладнаними так званим чорним ящиком, де записуються всі операції і показники вантажопідйомності. Якщо електроніка заважає «стахановським» методам, кранівник просто... вимикає прилад. Практично не було жодної машини, що надходила до нас на ремонт, яку б обійшли несанкціонованим втручанням в електронну систему...».

Зрозуміло, що всю відпрацьовану автокранову техніку потрібно замінити, адже йдеться про безпеку і життя людей. Але, напевно, ризик з продовженням терміну експлуатації та, даруйте за цинізм, допомога родині на похорон, тягнуть на меншу суму, ніж придбання нових машин.

Дрогобицький автокрановий завод, як і багато інших вітчизняних підприємств, на котрих нам довелося побувати під час відряджень — Херсонський машинобудівний, КрАЗ, Крюківський вагонобудівний, — «пробуксовують» у вибоїні, що утворилася між засадничим гаслом про захист українського товаровиробника і звичною практикою підтримки іноземної продукції. Державних замовлень для стимулювання розвитку власної економіки, по суті, немає: таке враження, що у високих кріслах засідають представники закордонних компаній.

Можливо, це можна було б пояснити недосконалістю вітчизняної техніки, але дрогобицькі автокрани, за оцінкою фахівців, відповідають світовим стандартам. Тут зберегли інженерний інтелектуальний потенціал, здатні випускати і випускають нові моделі. Наприклад, уже в кризових умовах, виготовили кран, аналогів якому немає в усьому СНД: він може працювати і від двигуна на машині, і від електродвигуна. Такі крани охоче купують киргизи, хоча дизпаливо там удвічі дешевше, ніж у нас. «У самій Україні не продали жодного», — розводить руками у відповідь на наше запитання Вадим Залізняк і дипломатично промовчує на наші припущення: чи то причина у кризі, що охопила будівельну індустрію, чи то щедрість відкатів за придбання імпорту затьмарює погляд на вітчизняну техніку?..

Попри дефіцит обігових коштів, останнім часом підприємство випустило також дві нові потужні моделі вантажопідйомністю 35 і 50 тонн. Наступного року планують перевести всі крани на нову стрілу, потім на нову опірно-поворотну раму, що позитивно позначиться на збільшенні вантажопідйомності і конкурентоспроможності самого заводу: краща якість за ту саму ціну завжди приваблює.

Крім кранів завод освоїв іншу продукцію — сміттєвози, автогідропідйомники. «Перші пішли 27-метрові, — уточнює гендиректор, — але ми можемо поставляти навіть висотою 70 метрів, чого ніхто не робить на території СНД...».

Очолюваний ним колектив намагається вижити попри все. Хоча і в меншому складі: до кризового року тут працювало 2,5 тисячі людей, нині — 900. «І це забагато на сьогоднішні обсяги, — зізнається керівник. — Якщо брати частку заробітної плати в тому продукті, що сьогодні випускаємо, то вона доходить до 50 відсотків. Жодна економіка цього не витримає. Тому є два шляхи: або нарощувати обсяги виробництва, але це можливо лише під замовлення, або... йти на подальші скорочення. Хоч і прикро, і серце кров’ю спливає: кадри кваліфіковані, досвідчені, справді високого класу, але якщо потрібно буде зберегти підприємство і його потенціал, змушені вдатися до «хірургічного» методу».

Ще одна закономірність «стабільності»: що вирізають удома, приростає до чужини. А на ній, як відомо, і круассан здається глевким...