Кадастровий переділ

Розмови про необхідність впровадження такої електронної карти велися добрий десяток років. Увесь цей час у Держземагентстві стверджували, що продуктивно працюють над створенням бази. Хвилюючий момент появи публічного плану ділянок обіцяли і на 1 січня 2012-го — система мала запрацювати через півроку після ухвалення Закону про Державний земельний кадастр. Однак хоча за документ народні депутати й проголосували, старт знову відтермінували. Часте перенесення години «ч» і та таємничість, у якій творили систему, дали змогу опонентам назвати карту «кадастром для своїх». Але все-таки здійснилося! Тепер кожний може вбити на означеному Держземагентством сайті свій кадастровий номер і наочно переконатися, чи справді розташування ділянки в натурі збігається з електронною базою.

Але, здається, зробивши це, десятки тисяч власників були просто шоковані побаченим. Можна лише уявити здивовані обличчя цих громадян, які відкрили на своїх моніторах держземівський «подарунок». Мабуть, багато хто з них замість шампанського змушений був хапатися за валідол. Адже в представленому в Інтернеті плані незліченна кількість накладок, деякі ділянки взагалі розташовано в руслах річок, «плескаються» в озерах, а то й «плавають» в акваторії Чорного моря. Щиро кажучи, я, як і багато інших моїх співгромадян, сподівалася, що «рекордні» терміни, витрачені Держземагентством на підготовку системи, дадуть можливість хоча б привести базу даних у більш-менш належний вигляд. Тобто під час розробки накладки узгодять, і наділи принаймні не «потопатимуть» у водоймах. Але чи то бажання у фахівців виконувати свою справу старанніше не було, чи то не знайшлися механізми, спроможні розрулити спірні ситуації, а може, і перше, і друге разом. У результаті, народився земельний гермафродит — інакше витвір Держземагентства не назвеш.

Частково появу такого кадастрового монстра можна пояснити потуранням самої держави в цій сфері. Процес приватизації ділянок багато в чому було віддано на відкуп районам, він майже не контролювався. Образно кажучи, там що хотіли, те й «малювали». Звичайно, чиновники місцевого штибу щосили «старалися» поблизу Києва, великих мегаполісів. Там, де земля особливо затребувана, до одного власника в комп’ютерну версію кадастру, яку на початковому етапі саме в районах і формували, «підселяли» другого, третього, а то й п’ятого: імовірно, за грошову винагороду чи пляшку коньяку. Особливо такий бізнес процвітав, коли ділянки під забудову, приміром, під столицею близько від Дніпра продавали по 10 і більше тисяч доларів за сотку, а не по 1,5—2 тисячі, як нині. У результаті, як казав один політик, маємо те, що маємо... У такій ситуації державна машина в особі Держземагентства нічого розумнішого не придумала, як оприлюднити кадастрову карту з усіма накладками: мовляв, нехай переможе сильніший. Не складно прогнозувати, що при цьому не обов’язково власником спірного наділу залишиться людина, яка оформила землю 8—10 років тому. Її може запросто витіснити претендент, котрий роздобув для себе документи на той самий ласий шматок чужої власності й три роки тому. Вікторію святкуватимуть ті, хто кмітливіший, хто вхожий у керівні кабінети, ті, у кого в руках ручка й право розпоряджатися. Наявність у таких громадян грошей і влади допоможуть витіснити старого власника й стати повноцінним господарем бажаної ділянки. Адже саме присутність у кадастрі відіграватиме визначальне значення.

Варто зазначити, що в таких суперечках правило: «хто перший отримав держакт, того й земля» — слабкий аргумент ще й тому, що державні акти старого зразка видавали взагалі без кадастрових номерів. Їх наявності бланки просто не передбачали. Вийшло: «Поспішив — людей насмішив». А без кадастрового номера ділянку навіть продати, подарувати чи успадкувати неможливо. Таким власникам, щоб мати можливість проводити операції з наділом, одна дорога — до землевпорядних організацій. Знову черги, нервовий стрес плюс кадастрове вимагання — потрібно знову платити чималі суми за виготовлення чергової порції документів на наділ. Із громадян без усякого сорому здирають гроші, хоча на розвиток єдиної земельної бази даних з року в рік залучалося бюджетне фінансування. Чималі кошти виділяли й міжнародні фінансові організації. Зокрема, угодою від 2003 року між Україною та Міжнародним банком реконструкції та розвитку на початковому етапі передбачався кредит на цю святу справу в розмірі понад 195 мільйонів доларів.

Невже таких величезних грошей не вистачило, що тепер з новою силою взялися «доїти» народ за ту саму безоплатну (як люблять декларувати можновладці) приватизацію?

Причому, політика земельного здирництва підриває не тільки добробут громадян, а й гальмує розвиток усієї економіки. Адже навколоземельні організації за свої труди вже отримали від нас мільйони, якщо не мільярди. І ще не таке буде!.. Замість того, щоб вкладати кошти в ілюзорні папери, люди купували б їжу, одяг чи взуття. Вкладені громадянами у виготовлення цих товарів гроші приносили б користь і народному господарству. Але кадастр знову закликає нас витрачатися, потрібно ще раз довести, відкоригувати, підтвердити своє право на право власності. Разом із землевпорядниками недосконала державна електронна база даних забезпечила роботою на десятиліття вперед ще і юристів. Навіть побіжного погляду на кадастр вистачає, щоб зрозуміти: у нинішньому вигляді для них він — справжня золота жила.