Надвечір цей чоловік — ще молодий, зі східним, опалим в дорозі обличчям і чорними довірливими очима, обережно постукав у вікно. Господарка будинку, жінка теж молода, але хвора й тому із замотаною в дитячу ковдрочку головою, схожа на стару бабу, відчинила двері.
Як тільки цей чоловік увійшов і поспіхом оглянувся, одразу запитав:
— Мамо, чи є в тебе старий одяг? Жінка посміхнулася:
— Проходь до столу, тату...
Він розгублено оглянув її й пробуркотів:
— Вибач, сестро...
З печі на захожого дивилися насторожено три пари дитячих очей. Він побачив дітей, по-доброму й зніяковіло сказав:
— Ще раз — вибач! — і, не стримавшись, додав — яка ти багата, сестро!
— Багатше й нікуди...
Жінка насупилася і прикрикнула на дітей:
— Ану... Чого не бачили? Кому сказала — спати!..
— Ні, ти багата! — не вгамовувався прибулець, — у мене теж троє... От такі й такі! — Він показав, які в нього діти: є йому вже по пояс, а є зовсім маленькі, по халяву чобота. — Напевно, виросли вже... У нас дітей люблять — це квіти! Голоси дітей, як голоси коників. Дзінь-дзінь, дзінь-дзінь...
Він став видавати звуки, наслідуючи коників. І так славно в нього виходило! Його коники співають на спекотних луках землі.
Найменшенька дівчинка на печі весело засміялася.
Він повторив для неї ці «дзінь-дзінь», й інші діти теж заворушилися.
— Годі вже, — сказала жінка, — не балуй їх. Завтра рано вставати їм, — і знову прикрикнула, — кому сказано — спати!
Діти примовкли, а захожий зніяковів і почервонів.
— Вибач, сестро...
Вона повела його годувати. Уночі він прийняв подану нею одежину і став переодягатися. Сорочка була вишита. Він розгубився й дивився то на сорочку, то на жінку.
— Одягай, одягай. То — чоловікова.
— Ма-а, — пролунав з печі голос. — Так його в ній же враз і упізнають. Хіба ж схожий на нашого?
— Думаєш усе, так? Ти нікому з них не вір! Нас багато... Живих, убитих, поранених, але тих, що йдуть! Ух, які ми злі!
— Давай допоможу! — сказала рішуче жінка й узялася знімати з нього порвану, усю в крові гімнастерку.
— Спасибі, сестро.., — знову заговорив він. — Ми їх знищимо, розумієш, сестро? Обов’язково знищимо! Це каже тобі комбат Юнусов... Ми ще їм порахуємо зуби!
Жінка стояла біля печі, опустила великі руки на його спину. Валянки на ній були величезні — видно, чоловікові. Він зціпив зуби й застогнав.
— Мамочко, йому боляче!
Найменшенька дівчинка з жахом дивилася на спину комбата Юнусова — вся вона була понівечена.
Жінка підійшла до дівчинки, поправила ковдрочку.
— Спи, маленька, спи... Завтра й справді рано вставати...
— Це вже сьогодні! — сказала сонно друга дівчинка.
— Так, уже сьогодні... Ніколи й спати...
Комбат Юнусов натягав нову полотняну сорочку. Жінка почала йому допомагати.
— Документ не знаю куди сховати, — сказав комбат Юнусов і розгублено дивився на свої руки, на галіфе, на бушлат із двома відірваними ґудзиками.
— Та як же це вони тебе рвали, сердешний? — Жінка раптом охнула. -Люди... А гірше собак...
— Собаки рвали, сестро. А люди — гналися!
— Ви, дядечку, документ під устілку, в чобіт, — почувся з печі сиплий хлоп’ячий голос. — Так надійніше...
— Порадник! — засміялася мати. — Під устілкою ж хіба не знають?
— На нашого мужика все одно не схожий... А в сорочці цій — зовсім.
Комбат Юнусов підійшов до печі, намацав дитячу руку, узяв її, міцно потряс:
— Рахмат... Дякую... — сказав хлопчикові. — Правильно каже, сестро! Вночі буду йти!
— А компас у тебе є? — почувся голос другої дівчинки.
— Є.
— Забожись! — зажадав хлопчисько.
— Як — забожись?
— Скажи... — хлопчик встав з печі. — Ма-а, не пройде сам... Ми спочатку до Прохорівки. У ліс не повернемо. Там — вони.
Слово «вони» він вимовив з такою переконливістю, хлоп’ячою огидою, що дорослі нічого не відповіли.
— Рахмат, мужик, дякую! Але — сам...
— Проведе, — рішуче заявила жінка. — Заблукаєш. А він...
За багато днів почався наступ, і комбат Юнусов з новою батареєю сорокап’яток увірвався в те село, де вулиць, будинків уже не було. Де стояв той будинок, сиділи на обгорілій колоді ворони.
У комбата Юнусова завжди страшенно боліла порвана вівчарками спина, коли він передчував погане.
Пам’яті фронтовика
Сьогодні виповнилося б 85 літ Володимиру Югову (1927—2010) — письменнику і журналісту, колишньому співробітникові «Голосу України», авторові п’ятнадцяти романів, багатьох повістей та оповідань. Він був фронтовиком, і це багато чого визначало в його світогляді і його прозі. Оповідання, вміщене тут, узяте з останньої збірки письменника, що вийшла вже після його смерті.До нас Югов прийшов уже пенсіонером. Що заробляв, витрачав на те, щоб видати чергову книгу. Умів писати, та не вмів продавати. У квартирі його вдови, відомої журналістки Елеонори Блажко, — нині більше двох тисяч непроданих книжок Югова. Вони стоять пірамідами аж до стелі. Пані Елеонора втратила зір і розрізняє книжки на дотик, пальцями: роман «Пороги», «Повести. Новеллы. Рассказы», збірка «С места преступления». Картина навіює сум: незряча жінка серед нечитаних книг. У світі ще не перевелися благодійники. Можливо, ця публікація потрапить на очі комусь із них, і він закупить ті безпритульні книжки для бібліотек.
