Щойно опубліковані матеріали чергового опитування населення нашої країни, яке щорічно, починаючи з 1992 року, проводиться Інститутом соціології Національної академії наук України. Вони висвітлюють стан суспільства, динаміку змін, що відбуваються у соціоструктурній, економічній, політичній, культурній та інших його сферах, перетворення в місті й на селі, як відображаються й оцінюються у свідомості наших громадян соціальні реалії і перебіг суспільних трансформацій.
Та обставина, що такі дослідження проводяться українськими соціологами упродовж 20 років за єдиною, добре продуманою, постійно збагачуваною, з урахуванням розвитку ситуації в суспільстві, методикою, а висновки, що робляться на їх основі, підтверджуються дійсним станом справ у державі, дає підстави стверджувати, що маємо справу з серйозною наукою, позиції якої міцно утвердилися у вітчизняному і світовому науковому середовищі. Це дуже важливо, оскільки, як справедливо зазначає у вступній статті до видання академік В. М. Ворона, без повернення влади до науки, передусім академічної, без філософського знання та розуміння історії національного і світового народного господарства успішно вирішувати нагальні проблеми суспільного життя неможливо. «Національна академія наук, — наголошує В. М. Ворона, — це, мабуть, те єдине й останнє, що встояло перед реформаторською сверблячкою і що досі не втратило визнання у світі, надаючи розумності й цивілізованості українській владі, завдяки чому її сприймають у світі».
Особливістю нинішнього дослідження є те, що воно проводилося у квітні ц. р., тобто напередодні виборчої кампанії, а підсумки були оприлюднені одразу після проведення виборів. Це, з одного боку, дозволяє оцінити правильність зроблених соціологами висновків, а з другого — має спонукати тих, хто виробляє державну політику і проводить її в життя, врахувати висновки і рекомендації соціологів у практичний діяльності. Адже йдеться, за великим рахунком, про те, як народ України сприймає її.
У рамках газетної статті навіть побіжно неможливо торкнутися всіх проблем, що їх висвітлено у виданні, вміщених у ньому 56 статтях 60-ти науковців Інституту, а також в узагальнених цифрових результатах національних щорічних моніторингових опитувань у динаміці за 1992—2012 роки. Соціоструктурні зрушення, тенденції і перспективи соціоекономічних перетворень, соціальні уявлення населення щодо українських реалій, вектори трансформацій соціокультурного простору — все це аналізується як у масштабі всієї країни, так і в розрізі регіонів, соціальних, вікових та інших груп. Це робить сприйняття результатів опитування більш об’ємним і переконливим.
Парламентські вибори, як відомо, відобразили відчутне зниження підтримки населенням нинішньої влади, довіри практично до всіх суспільних інститутів, у тому числі більшості політичних партій, опозиції, а також запит як на «третю силу», так і «на сильну руку», здатних навести, нарешті, порядок у країні, приборкати корупцію, вивести Україну із кризового стану на шлях стабільного поступального розвитку. І це зрозуміло: дослідження не зафіксували за останні 10—15 років суттєвих змін на краще у житті переважної більшості населення. Як справедливо зазначається у виданні, економічні негаразди, що мали місце в перші роки незалежності, не тільки нікуди не зникли, а й стали ще загрозливішими: різко поглибилася асиметрія в доходах громадян, на межі злидарства живуть сотні тисяч людей, не здають позицій тіньова економіка і мафія, розквітає номенклатурно-чиновницька бюрократія. Вкрай повільно відроджується реальний сектор економіки.
Життя поки що не підтвердило жодної з переваг ринкової системи в її неолібералістському варіанті, які так рекламувалися після перевороту 1991 року, — ні того, що тільки приватна власність формує ефективного господаря, ні відмови від системи державного планування і регулювання, запевнень у тому, що «ринок усе розставить по місцях», як і в тому, що відмова від практики регульованого державою ціноутворення створить умови для вільної конкуренції, що, у свою чергу, стимулюватиме зниження цін і тарифів. Не кажучи вже про те, чим обернулася за 20(!) років для нашої країни реалізація гасла: «Вийдемо із Союзу, перестанемо годувати клятих москалів, які з’їли наше сало, випили нашу горілку, і заживемо, як у Європі».
На ситуації в економіці, соціальній та інших сферах украй негативно позначаються перманентні зміни складу Кабінету Міністрів (а в нас це вже 16-й уряд), декларованих ними курсів стосовно реформування економіки, відсутність чіткої стратегії, послідовності та наступності у їхній діяльності зводять нанівець спроби виправити становище. Значна частина населення не без підстав вважає, що економічні та інші реформи здійснюються в інтересах олігархів, а не населення.
За минулі два роки помітно зросла питома вага тих, хто не задоволений своїм становищем і життям узагалі, кому бракує впевненості у своєму майбутньому, необхідного одягу, можливості харчуватися відповідно до своїх смаків, дати дітям повноцінну освіту.
Побільшало тих, хто найбільше боїться зростання цін, голоду, холоду у квартирі, масових вуличних безпорядків, встановлення диктатури в країні, хто вважає, що далі не можна терпіти нинішнє тяжке становище. Залишається дуже великою й кількість тих, хто боїться безробіття, зростання цін, зараження туберкульозом та іншими загрозливими для життя інфекціями.
Саме такий стан суспільства, особливо його соціальний розлом на багатих і бідних, формує соціальну нетерпимість не тільки до окремих верств населення, а й до влади і системи, що утвердилися в країні, загалом. І якщо наше суспільство ще остаточно не перетнуло поріг дезінтегрованості, якщо майже три чверті громадян, за даними опитування, заявляють, що вони не будуть брати участь в масових виступах (мітингах, демонстраціях) проти падіння рівня життя, виступати на захист своїх прав, то причина цього криється, на думку науковців, насамперед у фундаментальних, притаманних нашому народу архетипах і якостях — толерантності, працьовитості, неагресивності, витривалості, здатності терпляче переносити будь-які негаразди. Але терпіння народу має межі. Про це владі не можна забувати.
Дослідження відобразило небезпечні, на мій погляд, тенденції у соціальному самопочутті людей, їх психологічному стані, породжені руйнацією значної частини норм і цінностей, що успішно здійснювали регулятивний вплив на поведінку людей у радянський період. Це обернулося в соціально-психологічному сенсі розчаруванням, деморалізацією, зневірою і соціальним песимізмом.
Глибоко вражають наведені у виданні дані дослідження, які свідчать про велику кількість у нашому суспільстві тих, хто вважає, що більшість людей здатна піти на нечесний вчинок заради вигоди, збрехати аби просунутися по службі, що майже кожен може це зробити, щоб уникнути неприємностей, що найбезпечніше — нікому не довіряти. Адже такі трансформації у суспільній свідомості і моралі можуть стати незворотними.
Не може не викликати занепокоєння й констатація того, що створені в Україні за роки незалежності такі інститути демократичного суспільства, як парламент, поділ гілок влади, багатопартійна система, численні громадські організації, недержавні засоби масової інформації тощо не знаходять підтримки значної частини населення, оскільки вони здебільшого мають суто зовнішній, декоративний характер. Цілком справедливим є й висновок про те, що весь шлях виборів, які проводилися в нашій країні, призвів до дискредитації партій і партійних виборів. Багатопартійна система (а партій у нас близько двохсот) не стала чинником, який забезпечує адекватне представництво інтересів громадян у владі. Це пояснюється головним чином тим, що більшість так званих «партій» не є справжніми партіями. У багатьох випадках це — клуби різних типів еліт, насамперед бізнес-еліт, об’єднання, створювані для реалізації амбіцій діячів, які прагнуть увійти до парламенту. Лише окремі партії мають визначену ідеологію, сповідують передбачувану політику, яку вони мають намір проводити в разі здобуття влади. Програми більшості партій відзначаються гіпертрофованим популізмом, і в цьому вони «схожі як близнюки».
Значний інтерес становлять дані дослідження щодо ставлення людей до вибору соціально-економічної системи («соціалізм — капіталізм»), ролі держави в економіці, проблем мовної політики, федералізації і, звичайно ж, до зовнішньополітичного курсу України. Пріоритетною для більшості наших громадян є орієнтація на зміцнення східнослов’янського блоку, розширення зв’язків з СНД, розвиток відносин переважно з Росію. Але останнім часом прихильників цього напряму в зовнішній політиці України поменшало (2002 рік — 56,0; 2010 рік — 54,8; 2012 рік — 49,2 відсотка від усіх опитаних). Водночас дещо збільшилася кількість прихильників встановлення зв’язків першою чергою з розвиненими країнами Заходу (їх — 16,5 відсотка) і тих, хто вважає, що потрібно опиратися передусім на власні ресурси (22,2 відсотка). Щодо вступу України до НАТО, то скоріш позитивно до цієї ідеї ставляться лише 15,3 відсотка респондентів (два роки тому — 15,7; 2002 року — 18,8 ; 2000-го — 24,9 відсотка).
Скоріш позитивно до приєднання України до союзу Росії й Білорусі ставляться 56,3 відсотка опитаних. Але це помітно менше, ніж два роки тому, — 61,4. Скоріш позитивно щодо вступу нашої країни до Європейського Союзу висловились 45,9 відсотка — майже стільки, як і в 2010 році — 45,5. Помітно — з 36,7 до 23,6 відсотка — поменшало прихильників співпраці України з Міжнародним валютним фондом. Гадаю, наведені цифри коментувати не потрібно: вони промовисто свідчать про зовнішньополітичні орієнтації нашого населення, з чим не мають права не рахуватися Президент, парламент, уряд.
Привертає увагу висновок, зроблений з осмислення підсумків дослідження доктором соціологічних наук М. О. Шульгою, про те, що в разі, якщо владою, політичними партіями, громадськими організаціями не будуть зроблені радикальні висновки з невтішних результатів попередніх років, «найближчими роками вихід українського суспільства на траєкторію стійкого соціально-економічного і політичного розвитку не відбудеться. Результати взаємодії елементів внутрішньої системи українського суспільства малопередбачувані. Стан економічних, соціальних, політичних і культурних інститутів досі такий, що в них закладено багато можливих варіантів розвитку. Розбалансованість відносин, нестійкість інститутів, пасивність та аморфність соціального середовища зумовлять у майбутньому появу численних точок біфуркації, подолання яких, як відомо, напружують соціум. Українському суспільству належить прожити ще досить тривалий період пошуку своєї дороги і свого місця у складному сучасному світі».
Скоротити тривалість цих пошуків, прискорити повернення нашої країни у коло передових держав Європи, серед яких вона перебувала за радянських часів, допоможе врахування висновків соціологічних досліджень і рекомендацій науковців. «БО, як справедливо застерігає академік В. М. Ворона, ТОЙ З МОЖНОВЛАДЦІВ, ХТО НЕ ПРИСЛУХАЄТЬСЯ ДО «ТРИВОЖНИХ ДЗВІНОЧКІВ» СОЦІОЛОГІЇ, РИЗИКУЄ ПОЧУТИ НАБАТ ДОЛІ».
Хотілося б, щоб з результатами соціологічних досліджень ознайомилися урядовці, народні депутати, управлінці високого і регіонального рівнів, учені. На жаль, мізерний наклад видання — всього 300 примірників — робить це практично неможливим.
* Українське суспільство 1992—2012. Стан і динаміка змін. Соціологічний моніторинг./За ред. д. е. н. В. Ворони, д. соц. н. М. Шульги. — К.: Інститут соціології НАН України, 2012. — 660 с.
Георгій КРЮЧКОВ, народний депутат України третього-четвертого скликань.
