Якщо в казні немає грошей, їх треба зібрати самим

Про такі комунальні зручності, які є в Корчівці, більшість сіл ніколи й не знали. А ті, що знали, то вже давно забули, приміром, що таке свій водогін. Бо старі насоси, водонапірні башти та труби зносились, а ремонтувати їх нікому та й немає за що. У Корчівці ці мережі так само служили людям вже не одне десятиліття. Але, на диво, не просто збереглись, а й справно працюють. Та що найбільше дивує: проблем з їх утриманням немає. На відміну від міських комунальників, ніхто не скаржиться на незбалансовані тарифи чи заборгованість з боку населення.

— Колись про сільський водогін турбувався колгосп, але згодом все змінилось, — розповідає сільський голова Лариса Гринчук. — Одна його гілка тепер перейшла до господарства, що орендує в нас землю. Інша — постачає воду до людських хат. Проблем із тим, щоб зібрати комунальну плату чи почергувати на водонасосній станції, в нас ніколи не було. Кожен розуміє: акуратніше поводитимемося з мережами — довше вони нам служитимуть.

Здається, таке просте і зрозуміле правило. Але й Корчівці знадобився не один рік, щоб засвоїти його. І чималу роль у цьому відіграла сільський голова. Як тільки була обрана на цю посаду, чи не одразу почала чепурити своє село.

А найперше — вивезли гори сміття, що вже обступили село з усіх боків. Майже десяток стихійних смітників, що підступали до людських хат, справляли гнітюче враження. Здавалось, разом із ними розруха та безвихідь беруть село в полон. Але ні, кільце вдалося розірвати. Не обійшлось без того, щоб голова не попросила допомоги в орендарів. І ті без особливих проблем дали вантажівку, щоб вивезти сміття на звалище. Але збирати його, вичищати всі закутки голова вивела все село. Щоб кожен знав, що більше тут просто нікому наводити порядки, окрім тих, для кого Корчівка — справді рідна і дорога.

Відтоді у селі працює свій «сміттєпровід», хоча це звучить, можливо, надто голосно. Але щотижня машина проїжджає всіма вулицями, і люди можуть викинути все непотрібне. Комусь може видатись, що такій дрібниці не варто було б приділяти стільки уваги в цій розповіді. Можливо. Але тисячі населених пунктів так і не зуміли розв’язати це завдання. Хто через те, що весь час скаржиться на брак коштів в бюджеті. Хто через те, що не знайшов спільної мови з орендарями. А хто й просто через безпорадність сільського голови.

У Корчівці все повернулось по-іншому: голова покликала людей за собою, а ті, здається, тільки й чекали такого заклику. Всі разом впорядкували кладовище, парк. Потім поставили огорожу біля церкви, пофарбували паркани на вулиці. Потім розчистили і впорядкували громадські криниці. І навіть півкілометра дороги зуміли побудувати.

Багато зроблено чи мало? Якщо оцінювати бюджетні витрати, то вони практично нульові. Зате з точки зору тих, хто живе в Корчівці, у громадському житті сталася справжня революція. Бо все, що зроблено спільно, — це наче сигнал того, що село не загинуло, не пропало.

Цифри сільської казни ніколи не були для голови неприємною несподіванкою:

— Наш бюджет завжди був дотаційним. Коштів на виконання будь-яких робіт в ньому немає. Та й додаткові джерела теж дуже проблематично відшукати. У селі немає земель запасу чи будь-якого майна, котре могли б здавати в оренду і хоч щось на цьому заробляти.

Чимало сільських голів на цьому ставить крапку, заявляючи, що без фінансів і роботи ніякої бути не може. Але в Корчівці вирішили будь-якою ціною гроші все-таки знайти. Чотири роки тому село зібралось на збори і створило свою громадську організацію з промовистою назвою «Фортуна». Очолив її шкільний директор Павло Панасюк, і разом із ним шукати щастя-долю для села взялось ще півсотні активістів.

Спільно вирішили, що немає нічого важливішого, ніж утеплення школи. Тепер тільки згадують, як раніше з осені завішували її вікна целофаном, аби протяг і холод не гуляли класами. Але фортуна таки повернулась до села обличчям у вигляді гранту від ООН, завдяки якому було замінено півсотні вікон. Натхненні такою перемогою, селяни вже самі зібрали кошти, щоб поставити в школі ще й нові двері.

А за рік отримали ще один грант на 50 тисяч гривень, завдяки якому замінили покрівлі у школі та дитячому садку. Після цього зуміли переконати районну владу, що Корчівка варта того, щоб для неї виділили 50 тисяч гривень на відновлення вуличного освітлення.

— Щоправда, грошей вистачило лише на півсела. А що другій половині робити? Сидіти в темряві? — замислилась голова і попрямувала до «Хмельницькобленерго». І не з порожніми руками. Десять тисяч гривень знову зібрали люди. Тож енергопостачальники не змогли відмовити таким наполегливим проханням.

І все ж найбільшою перемогою стали не гранти і додаткові кошти, а віра в те, що разом можна щось зробити. Коли в районі оголосили конкурс на спільний проект районної ради і громади, Корчівка знову перемогла. Цього разу всім миром збирали гроші на вікна і двері в своєму будинку культури. Далі — зуміли знайти спонсора, котрий замінив котел та вікна у ФАПі. І вже без нічиєї допомоги односельці самі зібрали кошти для огорожі біля церкви.

Зміни, які стались в селі протягом останніх кількох літ, помітили всі. Хоча не треба уявляти, що Корчівка розбагатіла і тепер потопає в розкоші та комфорті. Навіть на тих об’єктах, де проведені ремонти та реконструкції, в очі впадає не так достаток, як акуратність і любов, з якою все зроблено. Школа, садок, клуб, бібліотека, свій ФАП — усі вони продовжують жити дуже економно. Там ніхто не запалить додаткову лампочку, не увімкне опалення, коли непотрібно, не купить нічого зайвого. Навпаки, намагаються обійтись найдешевшим і найменшими витратами. Якщо треба костюми для своїх артистів — шиють самі. Коли хочуть здешевити харчування дітей, просять продукти в орендарів. Якщо треба прибрати вулиці чи засипати ями на дорогах, — обходяться своїми силами...

Загалом Корчівка та її мешканці дивують своїм ставленням до життя. У селі, де мешкають понад сім сотень людей, лише трохи більше двохсот пенсіонерів, решта — діти і люди працездатного віку. І це істотно відрізняє село від сотень населених пунктів, де переважають пенсіонери.

— Так сталось, що в роки перебудови початку 90-х років, коли чимало безробітних шукало щастя на заробітках в різних містах і країнах, багатьом нашим односельцям не вдалось виїхати звідси, — розповідає Лариса Гринчук. — Тут виросли їхні діти, і тепер вже в них народжуються малюки. Тепер у селі майже 120 школярів та дошкільнят, причому півсотні з них — це малюки до п’яти років. Вони — завтрашній день нашого дитсадка, школи і всього села.

Молоді сім’ї навчились давати собі раду, навіть попри те, що робочі місця тут в дефіциті. Напевно, цьому допомогла далекоглядна політика, коли з самого початку не стали ні для кого шкодувати землю чи робити її запаси на майбутнє. Кожен отримав не тільки 2,5 — 3 гектари пайової землі, а ще й у середньому по одому гектару під городи. Тож попрацювати є біля чого. У кожного по три — чотири корови, свині, птиця. У багатьох був ще й кінь, але тепер його все частіше заміняє міні-техніка.

 

Хмельницький.