Село Гута-Бобрицька, що в Ємільчинському районі, як маленький гудзик — загублене посеред лісу і забуте. Де-не-де в бур’янах можна знайти залишки фундаментів, усе інше потроху забирає ліс. У теплу пору року скрізь хазяйнують кропива та лоза — природа, відчувши відступ людини, перейшла в атаку.
А колись тут вирувало життя: були ферма, комора, кузня, магазин, сільський клуб, дитячі ясла та навіть початкова школа. На кількох вулицях стояли біленькі хатки зі впорядкованими присадибними ділянками, цвіли квітники та фруктові садочки.
Нині здається, що в Гуті-Бобрицькій час зупинився. Пошта раз на тиждень — ось і вся цивілізація, а шестеро місцевих жителів — останній оберіг села і, водночас, — його єдина надія.
Людним пам’ятає своє село 81-річна Ганна Савівна Подаржецька (на знімку разом з чоловіком Аркадієм Миколайовичем). Маленького зросту, худенька бабуся зі сльозами на очах розповідає про своє життя. Про коржики з лободи та мерзлу картоплю, про матір паралізовану, яку довелося самотужки доглядати у дитинстві, про війну. Про те, як до трактора відра з водою за сім кілометрів з річки носила. Як школу після третього класу вимушена була залишити. Але дітей виростила, внуків і правнуків дочекалася. — Ніколи не думала, що вимре село, — бідкається бабця. — Старі відійшли на той світ один за одним, а молодь виїхала...
У щасливе майбутнє рідного села молодь давно перестала вірити. А ось пенсіонери дорогу до сусідньої Буди-Бобриці чекали все життя. Бо разом із асфальтом прийшов би і транспорт. Принаймні так колись обіцяли перед кожними виборами. А зараз заросла навіть та грунтівка, що була. Саме нею бабуся Ганя ходить до магазину.
— До найближчого магазину, до Буди-Бобриці, мені три кілометри треба шкандибати. Так само — і до фельдшера, — розповідає вона. — Тому купую кілька буханок хліба, аби на довше вистачило. Як захворію, то дід мій — Аркадій — до магазину йде. Він — молодший. До речі, хворіти тут страшно. Якось до діда Аркадія — «швидка» кілька годин їхала. Ледь врятували.
— А я б нашу Гуту навіть на Київ не проміняв, — каже Аркадій Миколайович. — Ми з бабою, як-то кажуть, на все село господарі. — Та такої природи, як у нас, — годі й шукати. Ліси, поля, гриби, ягоди...
Єдине, за що переживає дідусь, — ставки та болота висохли. Доводиться рибу ловити аж за сім кілометрів від села. І диких звірів та птахів чимало.
— Шуляк курей душить та якась звірина курчат краде. Баба кричить на усе наше «велике» село, та хіба це допоможе?
Ранок бабусі Ганни починається о п’ятій годині. Встає, молиться, а коли впорається по господарству, бо тримає ще корову, свиней, курей, котів та собаку, — дивиться свої улюблені серіали. Старенькі ще тримають кілька гектарів городу. Вручну обробляють його, не вносять ніякої «хімії», лише «органіку» від корівки. — У нас така велика картопля родить, як паляниці, — каже Ганна Савівна. — Але ж немає її куди дівати. Раніше машини їздили та купували, а зараз у ці «лози» ніхто не хоче їхати.
Така сама ситуація — з реалізацією інших сільськогосподарських продуктів. Каже бабця, що можна було б на базарі продавати масло, сир та сметану. Але до райцентру дуже далеко, лише до автобусної зупинки сім кілометрів пішки. Проте за поросятами дід з бабою їздять велосипедами до Червоноармійська. А це — кілька десятків кілометрів.
Вряди-годи до бабусі Ганни заходить її сусідка. Але за такі нечасті візити та на неї не ображається, бо в тієї господарство велике.
Мобільний зв’язок тут працює погано, тому, аби зателефонувати до родичів, бабуся Ганя йде до «центру села». Саме там, де останні жителі Гути зберегли приміщення колишнього магазину, «ловить» телефон.
Аби полегшити старість батьків та якось підтримати їх, донька Ганни Савівни та Аркадія Миколайовича хотіла забрати їх у місто, але старенькі — проти.
— Мене лише на наше кладовище з рідної хати повезуть: до мами, братів та сестрички, — говорить бабуся. — Там, у багатоповерхівках, сільські люди довго не живуть.
Житомирська область.
ФАКТ
Під час перепису 2001 року в селі Гута-Бобрицька, що в Ємільчинському районі Житомирщини, було 42 жителі. Тепер — шестеро.
Фото автора.
