«Уміти достойно відступати так само важливо, як відважно наступати; коли звершено достатньо, коли досягнуто багато, — підведи риску». Ці аксіоми іспанського письменника, філософа-мораліста Грасіана Бальтасара я наводив практично всім, хто до і після 28 жовтня цікавився моїми перспективами. У тому числі щодо можливого чергового головування у Верховній Раді. Коли їх не вистачало, цитував Миколу Гоголя: «Свобода не в тім, щоб говорити свавіллю своїх бажань: так, але в тім, щоб уміти сказати їм: ні».

Проте багато хто був упевнений, що з цього приводу я таки маю відповідні домовленості. Утім, мені намагалися навіювати те саме. При цьому вважали, що тонко грають і ніхто не збагне хитросплетіння таких планів.

Тоді як ще десь за рік до виборів я твердо визначився у необхідності вирватися з полону влади. А серйозно замислюватися над такою перспективою почав з 2010 року. Липневі події у Верховній Раді, пов’язані з розглядом мовного закону, який, до речі, освятили чільні ватажки опозиції і без яких він не був би реалізований, остаточно утвердили у цьому переконанні.

Через це й пішов на округ, делікатно відхиливши привабливу «списочну» можливість. Через це не пристав на пристойні пропозиції щодо участі у виконавчій владі та на інші, не менш привабливі. Судячи з усього, саме вони були щирі.

Просто підійшов час, коли потрібно зупинитися, коли потрібно відійти, взяти перерву від того, що називається державною політикою. Якщо хочете, вивільнити душу від щоденного тиску обставин, від щоденного непростого вибору між поганим і гіршим, від необхідності маневрувати, шукати компроміси та обхідні шляхи і навіть лицемірити з метою збереження крихкого порозуміння, щоб Верховна Рада бодай так-сяк функціонувала. Розуміючи при цьому, що втрачену репутацію рідко вдається відновити.

Відсутність досвіду дозволяє бути ідеалістом, таким собі політичним мрійником, а досвід і зрілість — краще розуміти момент, суспільні та життєві реалії загалом.

Сподіваюся, що, позбувшись щоденного тиску посади, матиму можливість вільно розмірковувати, реалізувати потребу в осмисленні своїх дій і свого життя. А також для пояснення свого ставлення до політичних процесів і суспільних проблем. Адже участь у владі, можливість командувати багатьох відучує від думання. Це і здебільшого самотність та приреченість розмовляти переважно із собою, весь час бути в певних рамках аж до самоізоляції.

Водночас розуміння та усвідомлення того, що насправді означає перебування на високій посаді, змушує мене об’єктивно ставитися до тих, хто несе тягар лідерства та керівництва. Знаю: просто і легко виголошувати оцінки й вердикти, безапеляційно обіцяти, вимагати і таврувати, аніж приймати рішення і відповідати за наслідки цих рішень.

Узагалі, домінуюча агресивність у нашому політичному середовищі, на мою думку, більшою мірою свідчить про наявність у ньому енергії кулака (особливо після істотного оновлення Верховної Ради), ніж спроможності серйозно мислити. Про дефіцит внутрішньої віри в українську справу, що в свою чергу зумовлено дефіцитом і досвіду, і відповідальності, і совісті, і освіти. Складається враження, що під час перебування у вузах частина нинішніх політиків не заглядали в бібліотеки і не брали в руки серйозної літератури.

Звідси — намагання утвердитися в будь-який спосіб, агресивна манера поведінки як прагнення довести, що все знають, що також все розуміють. І, як правило, приреченість на комплекси. Звідси — несамовита віра в те, що їм належить монополія на правду. І така само непохитна переконаність у тому, що тільки вони мають повне право на неправду, на позицію — не морочте мені голову фактами.

Звідси — постійна робота на рейтинги, яка не залишає місця для інтересів держави, суспільства і людей. Звідси — підміна професіоналізму і відповідальності демагогією. Вона вже заполонила країну і сприймається як буденність, що є передвісником біди.

Вузьке коло саме таких крикливих поводирів прагне заполонити собою Україну.

Усе це несе загрозу втрати державою прагматичної лінії, трудової логіки, лінії розвитку. Зрештою, чергової перемоги політиків над країною, як це вже не раз було в українській історії.

На такому тлі тверезомислячі люди в політичному середовищі виглядають сірувато і не можуть розраховувати на широку підтримку. Я належу саме до цього кола. Як і в кожної думаючої та небайдужої людини, в мене також є велике занепокоєння станом справ в країні, звиканням до її слабкості, кризою суспільних очікувань, яка переростає у збайдужіння та зневіру.

Однак це не означає, що слід позірно демонструвати фронду. Врешті-решт, відчуваю і свою відповідальність. Рівно ж як відчував і відчуваю те, що мої погляди, мій аналіз, мої оцінки та пропозиції щодо підходів до розв’язання нагальних питань не завжди сприймалися. Більше того, нерідко викликали роздратування. Бо, скажімо, не хочеться визнавати того очевидного факту, що розкол нашої країни ще ніхто не відмінив. Він є і поглиблюється за багатьма лініями. А отже, спочатку потрібно прораховувати наслідки — сьогоденні та відкладені — від прийняття будь-якого рішення. На превеликий жаль, така логіка не завжди вітається.

Відповідальність влади нерідко послаблюється з посиленням власне цієї влади. І це не український винахід, це загальна тенденція. Рівно ж як загальною є проблема легітимності влади і довіри (недовіри) громадян до політичних лідерів та інститутів, усе більш неоднозначного їх ставлення до демократичного устрою.

Звісно, що кожна з цих проблем вимагає окремого осмислення. І вони наведені для того, щоб підкреслено показати очевидне: сьогодні нам украй потрібні розуміння й аналіз українських та світових процесів, а вже потім участь у цих процесах. Потрібно знайти правильні відповіді в добу низької прогнозованості.

Тяжкі часи ми переживали й раніше, але виживали. Нині справді чи не найскладніший момент, помножений на важко передбачувані світові процеси, коли необхідно знайти нові державні опори, виробити нову ідеологію творення й розвитку, трудову логіку, вписати країну в життя за загальноцивілізаційними правилами (за максимумом) та домогтися участі (за мінімумом — хоча б присутності) в їх виробленні.

Для цього належить подолати замкненість української політики виключно на вузьке коло говірливих, що наочно демонструється в новій Верховній Раді, вийти на загальноукраїнський діалог, на загальноукраїнську розмову. Не буде її — не буде єдиної країни. Усе залежить від нас, від кожного з нас. І виборча арифметика тут ні до чого.

І на завершення — для «доброзичливців»:

по-перше, я — головний опонент собі і критик себе. Рівноправних партнерів у цьому для мене практично немає;

по-друге, керуюся рядками М. Цвєтаєвої:

«Не говорите обо мне,

Говорите мной».