Батькова Слава

Війна для мого батька розпочалася насправді, як і для багатьох жителів Західної України, що входила до складу тодішньої Польщі, 1 вересня 1939 року.

Того дня батько повіз дрова, як він сам сказав, сухостій, на продаж у містечко Влодаву. Поляк за дрова заплатив більш як завжди, — три злотих — і сказав:

— Вшистко єдно, малий,  — война...

Потім іще раз він почув, що розпочалася війна, коли переїжджав через Західний Буг. Однак, що таке війна, дитина (а батько був дитиною, хоча мав чотирнадцять років) не розуміла...

Потім він бачив, як у їхнє село Кам’янку, в якому сьогодні із 79 дворів залишилося заселеними заледве близько тридцяти, ввійшли, точніше, в’їхали на двох бронемашинах, німці. Німецькі солдати під час нетривалого квартирування у селі переночували й наступного дня повернулися за Буг, стверджували, що Гітлер і Сталін об’єдналися, і тепер усе буде «гут, зер гут»...

Того дня, коли німці повернулися за Буг, діти, серед яких був і мій батько, спробували зняти камери з шин із автобуса, що стояв спорожнілий на півдорозі до села Піща. З них, за словами батька, виходили добрі «шпроци», тобто рогатки.

А потім прийшли радянські війська. Щоправда, старі дядьки, коли побачили, як у Червоній Армії воли тягнуть гармати, похитали головами і дійшли висновку, що тут щось не те.

22 червня 1941 року, а це була неділя, дітвора із Кам’янки пішла по хліб до Томашівки. Це була залізнична станція, відділена Західним Бугом від міста Влодава. Але дійшли, як каже батько, лише до ковбані (так називали чи то природний, чи то викопаний ставок) — приблизно за півкілометра від хати, у якій він народився. Світило сонце й ніщо не віщувало лиха. А біля ковбані дітвора побачила над дорогою літак, який літав то в бік Піщі, де квартирував батальйон радянських військ, у якому були і мобілізовані місцеві жителі, то назад. Отож дядьки сказали дітворі:

— Вертайтеся, бо то, мабуть, війна...

Наступного дня у Кам’янку знову ввійшли німецькі солдати, точніше, — їхня розвідка. На них ледве не напоролися прикордонники, які пробували проскочити до сусіднього села Пулемець. Однак селяни попередили їх — і зелені кашкети на конях щезли в лісі, де прив’язали своїх чотириногих друзів до дерев. Один чи два (батько вже не пам’ятає) здохли, а один перегриз сосну і прийшов до Кам’янки.

Батько виходив його, бо домашнього коня разом із підводою мобілізували в армію.

Потім було життя в окупації. А зиму із 1943-го на 44-й батько, як і решта земляків, провів у землянці, викопаній у піщаній гряді на їлнику. (Так місцеві жителі називають урочище поблизу Острів’янського озера.) Бо там росте чимало ялин.

Як пояснює він сам, доки не з’явилися загони повстанської армії, на село двічі чи тричі налітали із Білорусії партизани і забирали все. Отож після того, як у сусідньому селі з’явився загін УПА, напади партизанів припинилися. Сутичок між ними майже не було. Лише один раз в Острів’ї партизани перетнулися з упівцями, і відбулася коротка перестрілка, під час якої вбили одного місцевого жителя, а іншого захопили в полон.

У липні радянські війська визволили Кам’янку, а 9 серпня 1944 року батька призвали в діючу армію. 

Разом з ним пішли на війну ще п’ятнадцять односельців. Після того, як переночували в Шацьку, їх повели на Любомль. Пішки пройшли 32 кілометри, а може, й більше, сіли в потяг і їхали до Ковеля аж три доби. Там пересадили на інший поїзд, який віз металолом. Щоправда, як з’ясувалося пізніше, посадили не на той потяг. Отож довелося вертатися до Ковеля. Врешті-решт опинилися в Рожищах, де кілька днів квартирували на пересильному пункті у селі в костьолі.

А потім знову був поїзд, який і довіз мого батька до Перемишля, звідки завели в якесь село. Уже там він прийняв присягу, отримав обмундирування і карабін. Нехитрий домашній одяг, у якому батько і його земляки приїхали на фронт, веліли підписати і пообіцяли відправити додому. Той одяг і досі йде із фронту...

Після цього сформували маршові роти і скомандували: кроком руш на фронт. Батько залишив собі светр з домашньої вовни, а солдати, які їх вели, й кажуть:

— Нащо тобі той светр? Ти що, думаєш до зими дожити?

От наступного дня він його і обміняв на буханку хліба, літрову банку масла і десяток яєць. А Дорофій, брат чоловіка батькової тітки на ім’я Стах, до всього ще й отримав пляшку самогону.

Після обіду посадили на автомобілі й повезли. Батько розповідає, що тоді зустрілися і з бійцями чехословацького корпусу генерала Свободи, і їх завидки брали від того, як годували чехів, — і супи, й консерви. А радянським солдатикам дадуть якоїсь баланди і... вперед.

Перед наближенням фронту вишикували новобранців і запитують:

— Хворі є?

Вийшов один, увесь жовтий, худющий, і каже, що хворий на туберкульоз.

— Там вилікують. Ще хто?

Виходить інший і говорить, що не чує нічого.

— Там вуха прочистять.

А тому, хто поскаржився на зір, відповіли, що там очі протруть.

Потім був концерт. А ввечері Стах і Дорофій погукали батька і кажуть:

— Давайте вип’ємо, бо по різних ротах розходимося.

А вночі погнали солдатиків, юних і тих, хто пожив на білому світі, назустріч невідомому.

Потрапили вони у м’ясорубку під польським містом Кросно. В мемуарах маршала Рокоссовського стверджується, що там загинуло кілька десятків тисяч радянських солдатів. Із розповіді батька можна зрозуміти, що, як у поемі «Василий Теркин», ніхто із офіцерів не знав, що коїться на лівому фланзі, а що — на правому. Та й ротні командири мінялися мало не щодня: когось — уб’ють, когось — поранять. А солдатиків фактично до війни і не готували. Дали з десяток разів хіба що стрельнути із карабіна. Батько каже, що старші люди, які пройшли першу світову, розказували їм, молодим, як себе поводити на передовій.

Можливо, це і дозволило йому вижити, а, скоріше за все, Бог змилостивився над батьком і бабусею. Уже в перший день батькові довелося в горах кілька разів рити собі окоп. Пережити артналіт, постояти на посту, загубити кілька разів карабін. На його очах убило командира роти.

Однак найбільше йому запам’яталося, коли під час наступу вони, троє односельців, залягли на віддалі 5—7 метрів один від одного. Батько, Петро Яковініч і Кость Корінь.

Петро сказав батькові:

— Лексендре, ти назад одлізь, бо снаряд який упаде, вб’є, і дома ніхто не скаже.

Батько потихеньку почав відповзати, коли Кость оглядається і говорить:

— Петра вже немає...

І тут з’явилися німці. Звідки? Батько й досі не може зрозуміти.

Отак на третій день перебування на передовій він потрапив у полон, а бабусі прийшла похоронка. Майбутній чоловік батькової тітки — Степан Королюк — знайшов речовий мішок батька з документами, котелок і карабін. Убитих було багато: хто з документами, хто — без.

Пригадую, в дитинстві бабуся розповідала про те, як прийшла похоронка, як не вірила у смерть мого батька, як снилися їй віщі сни...

Але й досі у селі під Кросно (Польща) є могила, на якій вибито прізвище та ім’я мого батька...

Десь близько місяця батько був у полоні. Копали в каменистому грунті окопи для німців. А потім вирішили втекти. Їх було п’ятеро — троє із Володимир-Волинського району, батько і ще один односельчанин.

Їм удалося в дощову погоду вже на території Словаччини чкурнути з ворожої неволі, ще й кирки прихопили. Там потрапили до партизанського загону імені Богуна з’єднання імені Чапаєва, а заодно іще двох жителів Світязя прихопили по дорозі — Івана Озимка і Василя Зайця. Можна багато розповідати про перебування батька в партизанському загоні, який дислокувався в селі Завада...

19 листопада 1944 року німці зайняли село Завада і замкнули кільце довкола партизанського з’єднання.

Кілька днів проривали партизани вороже кільце. І таки прорвали. Щоправда, зі значними втратами. А, з іншого боку, — пощастило, що вистачило глузду радянським армійським командирам не відкрити гарматний вогонь по партизанах, які проривалися їм назустріч із ворожого оточення. Як розповідає батько, солдати їм сказали: добре, що повідомили, хто йде, а то б наробили м’яса...

Сталася ця пам’ятна подія уже 24 листопада. А за кілька днів з’єднання розформували і партизанів зарахували до 113 запасного полку, в якому протримали усіх до 29 грудня. Тобто місяць.

— Усіх перевіряв СМЕРШ. Кожного викликали, розпитували, як ти потрапив у загін, звідки, все-все розпитували, — згадує батько.

Тут, у запасному полку, батько став Єгоровичем, а не Григоровичем. Старшина перед відправленням у 128-му дивізію Першої гвардійської армії четвертого Українського фронту складав список і так його записав. Батько до нього:

— Я не Єгорович, а Григорович...

А старшина у відповідь:

— Що Єгоровіч, що Грігоровіч — один...

Що він мав на увазі, не нам судити.

На фронті батько потрапив у 315-й полк, другий батальйон, третю роту. Полк займав оборону високо в горах у напрямку на Пряшів (Словаччина).

Напередодні Нового року стояли люті морози. Солдатам видавали обігріваючі пакети. У них був, за словами батька, якийсь порошок. В нього добавляли 3—4 ложки води, розминали і клали за пазуху. Грів такий пакет до двох діб.

Боїв, як таких, не було, лише перестрілки.

— Вистрілю разів п’ять, ствол гарячий, візьмусь за нього руками, тепло, —розповідає батько.

І так тривало до 15 січня, доки усі фронти від Чорного до Балтійського морів не перейшли в наступ. У перший день частина, в якій був батько, дійшла до Пряшева. А наступного дня її перекинули в Ліманову (Польща). З боями то за якусь гору, то за якийсь населений пункт дійшли до містечка Жівєц. І тут, пригадує батько, товклися кожен день. В один із них німці пішли в наступ, під час якого батько поклав більше десятка ворожих солдатів. Командир роти під вогнем противника побіг і перерахував трупи. І сказав батькові:

— Будеш нагороджений!

І хоча госпіталь знаходився у 3—4 кілометрах від передової, війна для батька фактично закінчилася. Йому зробили одну операцію, а потім — другу. Друга виявилася трохи невдалою, рана почала загнивати і її довелося довго чистити й лікувати. Хоча госпіталь мандрував за діючими військами. І Польщею, і Словаччиною, і Чехією. До речі, повторну операцію робили вже під Прагою, коли Перша гвардійська армія пішла на допомогу повсталій Празі.

Звідти батько потрапив спершу у Краків, потім у Катовіце, звідки пішки помандрував до Львова. Переночували в Зимних водах біля міста Лева і в районі села Куликів, на думку батька, він був зарахований не у свою попередню частину, а в 71-шу стрілецьку бригаду, з якою він помандрував на війну з Японією. Щоправда, воювати йому не довелося, допоки їхню частину довезли на Далекий Схід, друга світова закінчилася. Але іще чотири роки батько служив на Чукотці, доки через хворобу його не комісували.

І не знав, чи був він таки нагороджений, чи ні. Доки онук не знайшов його орден Слави.

Зрозуміло, якби викласти його розповідь з усіма подробицями, то тексту вистачило б не на один номер газети. Бо день перебування на фронті — це, можна сказати, ціле життя.