Вітрила його мрії

— Так, я мешкав на перехресті вулиць Толстого і Саксаганського, де проходило одинадцять маршрутів трамваїв: на вокзал, Поділ, до Святошина тощо. І я вам хочу одразу заперечити щодо футболу. Серед яхтсменів його особливо не шанували. Тоді казали про футболістів: сила є — розуму не треба. Звичайно, це не образа, а так — підліткове піжонство. Мовляв, наш вид спорту найкращий.

Але я хочу подякувати своїм батькам — Григорію та Марії. На світ я з’явився завдяки їм у селі Білокоровичі, що на Житомирщині. Тато з мамою здобули вищу освіту і за розподіленням опинилися в Білорусі. Матуся працювала директором пологового будинку, а батько — інженером воєнбуду. Перед війною він будував аеродроми. Почалося німецьке вторгнення — і змушений був знищував плоди власної праці. А вже коли визволили Київ, тато відбудовував його, а мама — 18-ту поліклініку в Залізничному районі столиці.

Отак ми й жили щасливо і дружно. Батьки працювали з ранку до ночі. А коли випадала хвилина, тато вводив мене у світ спорту. Привчав до гімнастики, боксу. Його приклади, поради дуже допомогли мені в подальшому житті. Семирічним привів мене батько до басейну РБФК (знаходився біля нинішнього НСК «Олімпійський»). Почав тренуватися в «Спартаку» у родини Барачаків. Плавав брасом і, до речі, з величезним задоволенням.

Час спливав, але видатних результатів я не показував. Треба було мати і стопи побільше і кисті ширші. Це, знаєте, фізіологічна специфіка плавання. Паралельно я відвідував заняття з акробатики — дуже популярної в ті роки. Стрибки, повороти, кульбіти — краса та й годі. Втім, і тут мені не поталанило. Через рік мене вигнали, бо залишили виключно малих на зріст.

Далі була гімнастика. Тоді нашими кумирами були Латиніна, Астахова, Шахлін. Україна була багата на зірок гімнастики, мала видатних тренерів. До речі, в моїй середній школі був чудовий гімнастичний зал з класними снарядами. І вчитель фізкультури щиро ділився з нами секретами цього виду спорту.

Забігаючи наперед, скажу, що в Італії, де працюю тривалий час, навіть тепер немає таких умов. Заняття спортом і фізкультурою там відбуваються в... коридорах. Зокрема, в Ліворно, де я мешкаю, спостерігається саме така картина. Якщо порівнювати Україну та Італію, то у нас спортсмени завжди були в пошані. На Аппенінах, якщо ти засмаглий, то в навчальних закладах тобі неодмінно знижуватимуть оцінки. Дивно, чи не правда? Адже про ідеальне ставлення до спорту на Заході розповідають казки. Але Бог із ними.

У мене спогади про середню школу пов’язані саме з фізичним вдосконаленням: з уже згаданим спортзалом, уроками фізкультури... Як ви вже зрозуміли, я спробував себе в багатьох дисциплінах. Усе подобалося, але розкритися по-справжньому ніяк не вдавалося. Більше того, я сам не бачив перспективи в жодному з моїх захоплень.

Останнім було водне поло. Одного разу в басейні на Дніпрі ми програли суперникам — 1:15. І всі оті м’ячі пропустив воротар... Валентин Манкін. Приголомшений і засмучений, брів берегом Славутича і натрапив на групу хлопчиків, котрі ремонтували човна. Запитав, чи можна приєднатися до них. Подумав помилково, що маю справу з веслувальниками. Насправді доля привела мене до яхтсменів. «Чи можна до вас записатися?» — питаю. Дали мені в руки паяльну лампу і сказали, що я вже записаний.

Отак з простого випадку почалося моє життя у вітрильництві, котре триває й донині. Як бачите, сам прийшов до цього захоплення. Взимку були теоретичні заняття, після яких ми здавали на право керувати човнами. А навесні на важких «емках» виходили на річкові простори. Стерновим був тренер, а ми — матросами. Найпотужнішою вважалася секція у ДТСААФ, де було чудове обладнання, зали, інвентар. Працював там талановитий тренер Сергій Машовець, котрого я одразу полюбив усім серцем. Сергій Аркадійович став для мене рідною людиною. Оці стосунки у нас збереглися і до сьогодні.

Варто сказати, що в нашій секції панувала неповторна сімейна атмосфера: досвідченіші неодмінно допомагали новачкам. Ми поступово, але невпинно зростали як яхтсмени. Я вів щоденник, де є запис, датований 1957 роком, про те, що насамперед треба приділяти увагу роботі над собою, гартувати силу волі, увійти до збірної Землі, щоб виступати на всепланетних змаганнях. А збоку приписка: «Валька, на яхті не сумуй, Сергій їде до Пітера, плани тобі не залишив. Треба віддячити Батьківщині за все, що вона тобі дала».

Навчався в будівельному інституті, паралельно з вітрильництвом захопився академічним веслуванням, оскільки був фізично дуже міцним. Через пару місяців виграв чемпіонат «Локомотива». Мене повезли до Москви, де на Хімкинському водосховищі на дистанції дві тисячі метрів змагався з видатними одиночниками — Івановим (триразовий олімпійський чемпіон), Беркутом і Тюкаловим. І задніх не пас, хоча, повторюю, тренувався лише кілька місяців. Веслування мені дуже допомогло у набутті фізичних кондицій.

А ще мріяв стати майстром спорту. В ті роки це було дуже престижне звання. Просувався до мети успішно. Спершу став бронзовим призером чемпіонату країни, а потім — чемпіоном Союзу у класі яхт «Фінн». Потрапив до збірної, виграв відбірну до Олімпіади-60 регату в Ленінграді. Треба було ще їхати на чемпіонат світу. Але дзвінок із Москви пролунав для мене, мов грім серед ясного неба. Сказали, що в моїй характеристиці бракує якогось підпису міському комсомолу. Тому візу мені не відкрили.

Поїхав тоді, наївний, до Білокам’яної шукати правди. Начальник відділу водних видів Держкомспорту СРСР (за іронією долі, пізніше я обіймав ту посаду) подивився на мене скляними очима і запитав: «Чого ти так рвешся за кордон?». Я не сказав жодного слова у відповідь і пішов собі. Свою образу затиснув у кулак і вигравав усі змагання.

Через чотири роки у ЦК ВЛКСМ я запитав, в чому моя провина. Сказали, щоб трохи погуляв по Красній площі. А через пару годин, коли повернувся, відповіли, що сталася помилка. Мене повернули до збірної, відновили стипендію. І з візами вже не виникало жодних проблем. Але повз римські Олімпійські ігри я «пролетів».

І на Олімпіаді в Токіо-64 я був запасним. А вже після цього став першим номером. Вітрильні змагання Ігор-68 у Мехіко відбувалися в Акапулько — знаменитому курорті на тихоокеанському узбережжі. Там я вперше став олімпійським чемпіоном у класі «Фінн». Тоді мені вже було 30 років.

— Так, пересів на «Темпест». І через два місяці виграв знамениту Кільську регату в Німеччині. Далі став олімпійським чемпіоном у цьому класі яхт на Іграх в Мюнхені. Мій перехід у клас «Зірковий» завершився олімпійським «сріблом» у Монреалі (Канада). У Москві-80 (регата відбувалася в Таллінні) втретє виграв золоту олімпійську медаль. А наступні Ігри, в Лос-Анджелесі (США), соцкраїни та їхні союзники бойкотували. Тоді я і перейшов на тренерську роботу. А після Олімпіади в Сеулі 1988 року (на ній я викладав методику в збірній країни) мене призначили начальником відділу водних видів спорту Держкомспорту СРСР.

Керував 14 головними тренерами. Було багато навчання, занять, обміну досвідом. Але коли на посаді голови Держкомспорту Марата Громова змінив Русак, з котрим були знайомі з часів його роботи в ЦК ВЛКСМ, я попросив його: «Коля, звільни мене». А тоді ще й внаслідок аварії в Чорнобилі моя донька потрапила до московського шпиталю. Я взяв її історію хвороби і з нею прийшов до Русака. Той сказав, щоб допоміг виграти Ігри Доброї волі, і тоді «Совінтерспорт» допоможе мені з контрактом за кордоном. Так я 1989 року потрапив на тренерську роботу до Італії. А коли розпався Союз, прийняв українське громадянство.

— Не хотів бути чиновником. Відчував себе тренером, вчителем. Люблю працювати з молоддю на воді. Для нас із дружиною щасливі ті періоди, коли повертаємося в Україну, до свого милого Києва, на красиву і чарівну Русанівку. Спілкування з друзями, колегами, Сергієм Машовцем — то справжня радість. То неповторне відчуття рідного дому. Я спілкуюся зі спортсменами, намагаюся передати їм свій чималий досвід. До речі, і під час великих регат, де виступають мої нинішні вихованці — італійці, за найменшої нагоди стараюся проконсультувати, щось підказати українським яхтсменам. А деяких безпосередньо готую до великих стартів. Звичайно, дуже радію успіхам українців під вітрилами.

— Україна була, є і буде багатою на таланти. Хоч і залишилися надбання минулого, однак кожному періоду в житті притаманні свої мудрість і підходи. Хто міг думати, що після Другої світової війни в розруху, бідність можливі якісь досягнення? Але ми були горді, злиднями себе не вважали. Це й обумовило підкорення найбільших вершин у спорті. І один із цих людей — киянин — з Дніпра поїхав до Італії, де є чотириста яхтклубів, сотні захоплених. Протягом понад двадцяти років посланець України надуспішно навчає італійців вітрильній справі.

— Хочу сказати, що більшість, і не тільки в спорті, має переключитися на новий час. Інколи можна почути, що не до спорту нині. Та важкі періоди трапляються не вперше. Але з кожним роком оптимізм, мудрість, віра в себе не повинні зникати. Зерна проростають у родючому ґрунті. Тому сила українського спорту не зникає, а, навпаки, стає потужнішою. Її основа — талановиті і витривалі люди. До всього варто ставитися мудро і не форсувати там, де цього не слід робити.

— Головне, щоб вони стали справжніми людьми, сильними і прилаштованими до життя такого непростого, як оце тепер. Не сумніваюся, що певна група стане професіоналами, можливо, здобуде найвищі титули у своєму виді спорту. Головне — бережно ставитись до них, не форсувати підготовку, а привчати дітей любити природу і бути фанатично відданими яхтингу. Любов до Батьківщини, свого міста, вітрильного спорту здатні творити дива, здобувати великі перемоги.

Більшість яхтсменів мають вищу освіту. І це добре, бо в сучасному парусному спорті необхідні не лише добрі фізичні якості, а й інтелект. Формула змагань під вітрилами досить проста: мати менший час на фініші. А час — це відстань і швидкість, куди йти — стратегія, захистити свій шлях — тактика, швидкість — це техніка.

Для того, щоб опанувати все це, є багато засобів: теоретична підготовка, журнали, статті, підготовка матеріальної частини яхти, вміння тренуватися на воді і фізичний гарт, вміння відновлюватися, психологічно тримати себе в руках. Одні мають силу, інші — волю, а треба мати силу волі. То вже вища категорія. А до цього потрібне вміння правильно дихати, харчуватися, розслаблятися, спати.

З цих, здавалося б, дрібниць складається велике. Коли ти на вершині, радієш. Але з гори всі дороги ведуть донизу. І щоб утриматися на висоті, необхідна титанічна праця, важкі тренування, самовіддача. Якщо все це в радість — тоді й довше тобі усміхається удача.

— Ви розповідали про своє спортивне отроцтво і юність, тепер ви навчаєте італійських парубків. Можливо, я помиляюся, але у ваші часи було більше романтики, ніж тепер. Італійці оточені морями, а ви тренувалися і змагалися на Дніпрі...

— Ходити річками і озерами в сто разів цікавіше. Тим більше тут була така краса, що й у казці не розповісти. На берегах — села, гаї, ліси, луки — чарівна природа, цілюще повітря.

Але скажу про інше. Сам процес роботи мені дуже до вподоби. Та з другого боку, пропрацювавши з п’ятнадцяти майже сорок років, заробив у держави пенсію 140 доларів, дружина — 50 (до речі, з моєю Ритою вже відсвяткували золоте весілля). На такі гроші не пошикуєш. Тому й змушений був шукати заробітку по чужих світах. Я вже казав про проблеми зі здоров’ям у моєї доньки Ірини. Але вона одужала в Італії. Їй уже 47 років, має 25-річного сина. Поряд з нами мешкає наш син Дмитро (йому також було потрібне лікування). Чорнобиль не пожалів їх.

Часто дружина запитує, чому я такий скромний і невибагливий. Та мені треба заробляти гроші лише з однією метою — щоб допомагати дітям і онукам. Мій молодший брат Дмитро свого часу працював на півночі, заробив трохи. Тепер мешкає в Криму, має там готель, бізнес. Він більше прилаштований до життя, ніж я.

— Мексиканська. В Акапулько було дуже спекотно і слабкі вітри. Своїх яхт ми не мали. Нам їх виділяли організатори. Але я виграв ту свою першу олімпійську регату. Тодішній міністр спорту запитав мене, яку нагороду за чемпіонство бажаю. Відповів йому: на літак  — і якомога швидше до рідного Києва...

— До мого приїзду італійці не мали медалей. Тепер є вихованка Алессандра Сенсині. Вона єдина у світі жінка, яка завоювала чотири олімпійські нагороди. Бруні вигравав чемпіонат Європи. Збірна Італії перемагала на двох чемпіонатах світу. Скажімо, Лука Девоті прийшов до мене 26-річним і нічого ще не вигравав. Згодом став призером європейського чемпіонату, здобув олімпійську медаль. Ще четверо моїх вихованців виграли Кубок Америки. Зростали мої учні, я відпускав їх, набирав молодь і готував до звитяг. Мій вихованець Лука Діпідріні тепер головний тренер національної збірної. А я — консультант.

— Протягом трьох років. До речі, я там не тренер, а акомпаніторе (супроводжуючий). Тому там вся ця діяльність на любительському рівні і не передбачає пенсій.

...Цього року Валентин Григорович до України не приїздив. Він готував італійських яхтсменів до Ігор у Лондоні. Після завершення Олімпіади відпочивав, лікувався. А навесні наступного року планує приїхати до рідного міста, побувати на WіndMasterRegatta, вийти з друзями під вітрилами на простори Київського водосховища і провести традиційний майстер-клас з дітлахами. А ми йому скажемо: «Ласкаво просимо, дорогий і славний земляче» — і привітаємо з 75-річним ювілеєм!