Поки буханець доїде з міста, вартість зросте на дві гривні

Проте в області діє розпорядження голови облдержадміністрації, яке встановлює граничні торговельні надбавки на низку продуктів. Накрутки на борошно, хліб та макарони не повинні перевищувати 10 відсотків, а на олію, молочні вироби, ковбаси, яйця та м’ясо — 15 відсотків.

Однак дорогою до магазину дорожчає чимало харчів. Якщо в обласному центрі середня ціна борошна становить 3,8 гривні за кілограм, то вже у Теофіпольському, Деражнянському, Новоушицькому районах вона підскакує до 4,5 гривні. А славнозвісну гречану крупу, за яку в міських магазинах просять 7,5 гривні за кілограм, у торгових точках Городоцького, Білогірського, Ярмолинецького районів доведеться купувати за 9—9,5 гривні. Зафіксовано і те, що вартість яєць порівняно з відпускними цінами виробника на ринку зростає у півтора-два рази. Зокрема, десяток яєць на підприємстві «Хорос-Поділля» коштує 7,5 гривні, водночас середня ціна продажу фабричних яєць на ринку перевищила 12,5 гривні.

— Протягом двох тижнів ми намагались впорядкувати ціни у найбільших супермаркетах обласного центру, — продовжила Людмила Сус. — І нам це вдалося. Чого не скажеш про районні, а тим паче — сільські магазини. Ми працювали протягом двох місяців, однак кардинально змінити цінову ситуацію там не вдалося. Тепер її можна назвати критичною.

Заступник голови ОДА Володимир Галищук переконаний, що відповідальність за високі ціни у сільських магазинах повинні взяти на себе сільські голови та районна влада. Вони мають запитати у приватних підприємців, котрі організовують торгівлю на селі: чому дозволяють собі встановлювати надбавки у 20—30 відсотків, а то й вищі?

— Якщо такий підприємець доставляє у село півсотні буханців хліба і на кожному має по гривні навару, то за раз заробляє не менш як п’ятдесят гривень, — припускає чиновник. — Цей прибуток йому забезпечують селяни зі своїх кишень. А торгівці не поспішають дотримуватись всіх правил у роботі своїх торговельних закладів. Дуже часто ніхто не слідкує за тим, чим там торгують пізно ввечері, хоча це мало би бути на контролі у сільських голів.

Формально сільські керманичі й справді можуть знайти чимало порушень, за які можна не тільки оштрафувати місцевих підприємців, а й взагалі закрити торгові точки. Однак робити це вони не поспішають. Причому не так через поблажливість до порушників, як через острах втратити останні торгові заклади. Адже сьогодні в області можна відшукати чимало сіл, де взагалі немає ні стаціонарних, ні навіть пересувних магазинів. Про хутори взагалі говорити не доводиться. Туди навіть приватники, що розвозять товар на своїх авто, не добираються.

— Хочеш їсти свіжий хліб — спечи сам, — розповідали мешканці одного із таких хуторів поблизу села Чорна, що у Старокостянтинівському районі. — Бо навіть у село свіжі буханці привозять лише двічі на тиждень. Влітку ще можна збігати за хлібом пару кілометрів. А в таку погоду, як тепер, кому ж захочеться йти?

З такими проблемами стикаються тисячі людей. Вони навіть не ведуть мову про широкий асортимент товарів — навіть хліба купити ніде. Ще донедавна в такій ситуації були і жителі села Марківка, що у Деражнянському районі. За буханцем їм доводилось їздити аж до райцентру. Хто сам не в силі це зробити, передає гривні на покупки сусідам чи соціальним працівникам.

Виручити у такій ситуації може хіба що так звана автокрамниця. Це коли у визначені дні підприємець з’являється у селі з найнеобхіднішими продуктами та товарами. Дуже часто, аби не бути у збитках, він наперед бере замовлення у людей.

Як правило, робити великі торговельні надбавки на привезений товар заїжджі крамарі не наважуються. Бо знають: дорогі продукти в селі просто ніхто не купуватиме. Тож і звинувачувати їх у тому, що саме вони наживаються на сільському людові, якось не з руки. Навпаки, інколи навіть доводиться просити, аби вони не обминали село стороною.

Так сталось і в Марківці. Сільському голові довелось попросити підприємця із сусідньої Гатної хоч раз на тиждень заїжджати із товарами і в Марківку. Тепер щоп’ятниці його авто перетворюється для сільського люду на «торговельний центр». Але всі дякують і за такий сервіс.

Високі прибутки, які отримує сільська торгівля, — більш удавані, ніж справжні. Бо інакше з торговельної карти області не щезли б сотні, а то й тисячі торговельних точок. Два десятиліття тому в області налічувалось близько 5,3 тисячі різних об’єктів роздрібної торгівлі. А вже на початку нинішнього їх кількість не перевищувала 1,9 тисячі. При цьому очевидним є той факт, що більшість нових маркетів, магазинів, кіосків і просто торгових яток з’явилося в містах. Чимало із них чекає на свого покупця до пізньої ночі, а то й цілодобово. Зате у селах протилежна картина. Частина тамтешніх магазинів давно перетворилася на руїни. Інша просто доживає свій вік. Зайди у такий — бідність, холод, вогкість. Про асортимент і якість товару вже й не варто вести мову. Дуже часто найжвавіша торгівля відбувається саме в ті дні, коли привозять свіжий хліб. Тож товарообіг таких закладів залишається менш ніж скромним. А при цьому комусь же потрібно компенсувати витрати на транспорт, пальне, комунальні послуги, зарплату продавцям. Тому цілком природним є те, що невеликі обсяги продажу компенсуються за рахунок вищих торговельних надбавок.

Звичайно, можна накласти на підприємця штрафи за перевищення гранично допустимих цін чи покарати за неналежні санітарні умови. Можна навіть позбавити його права на торгівлю. Але чи поліпшиться від цього ситуація для покупців? Чи не доведеться потім усім селом шукати й уклінно просити когось іншого, аби хоч раз у тиждень привіз хліба, солі та олії.

 

Хмельницька область.