У Києві під головуванням Іллі Левітаса відбулась чергова конференція Ради національних товариства України.

Перед її початком учасникам та гостям показали проект-макет Музею-заповідника «Бабин Яр» (автор проекту — Лариса Скорик). Це вже четвертий конкурс, що проводився останніми роками задля створення такого музейного комплексу. Проект включає в себе кілька об’єктів. Серед них — каплиця пам’яті учасників руху Опору (біля наявного нині хреста на символічній могилі Олени Теліги), каплиця пам’яті православних священиків, що загинули від рук гітлерівців. А ще — музей надгробків, зібраних зі знищених єврейських кладовищ, пам’ятник циганам, розстріляним тут (кінь і маленьке циганча). І нарешті — сам Музей Голокосту та Алея праведників (вічнозелені дерева — загалом 640, за кількістю відомих праведників Бабиного Яру). Оскільки втрачено частину території, де під час фашистської окупації відбувалися розстріли, пропонується, задля унаочнення, відкопати ділянку Бабиного Яру, засипану після війни. Музей Голокосту загальною площею 4,5 тисячі квадратних метрів — триповерхова споруда, що на плані нагадує Зірку Давида, але деформовану, ніби сплющену з двох боків. За підрахунками, реалізація проекту потребує з бюджету 45 мільйонів гривень і може бути завершена 2014 року.
 
На початку конференції повідомлено, що Рада національних товариств останнім часом поповнилась, до неї, зокрема, ввійшли Чуваське національно-культурне товариство та Союз африканців України.
Провідна тема зібрання — необхідність відродження Ради керівників національних товариств при Президенті України (за що згодом одностайно проголосували всі учасники). Це той пункт, в якому перетинаються життєво важливі для національних меншин проблеми — передусім їхнє фінансування та реалізація конституційних прав. Навіть Володимир Путін, коли знову став президентом, одразу створив і очолив схожу Раду в Росії. Адже коли така структура існує «при Президенті», значить, до справи автоматично підключаються владні важелі — Кабінет Міністрів, Мінфін, Мінкультури та інші профільні міністерства. В іншому разі відбувається те, що є тепер: незалежно від реальних потреб, фінансова підтримка ділиться «на всіх», от і виходить в середньому щорічно по 10 гривень «на душу». Уже майже десять років ця цифра залишається незмінною. Параграф 3 статті 119 Конституції гласить, що «держадміністрації всіх рівнів повинні допомагати розвитку національних меншин». А тим часом на ділі ця допомога є часто абстрактним поняттям. Із 1 січня 2013 року починає діяти новий закон про громадські об’єднання, де теж є пункт: національні меншини мають право на підтримку бюджетів усіх рівнів. Але натомість немає механізму цієї підтримки. А це часто призводить до порушення прав, коли є меншини «більші» і «менші». Про яку національну злагоду та політику толерантності можна говорити? В Європі, на яку в нас люблять посилатися, ця колізія вирішується так: «менша меншина» на місцевому рівні отримує більший захист! У нас часто навпаки. Промовистий приклад: від реалізації закону про засади мовної політики виграли тільки ті національні меншини, які мають реальну фінансову підтримку. Зрештою, етнічні групи в нас прирівняно до громадських організацій: скажімо, до любителів квітів, хоч це зовсім не те саме!
Учасники зібрання говорили також про необхідність відновлення Комітету у справах національних меншин і про те, що варто повернутися до старої ідеї створення Дому національностей. Колись, за кращих часів, його планували оселити в нинішньому столичному Українському домі.