Зауважили, що навіть у розпал весняного буйноквіття вся зелень в Україні припорошена чимось білим? Ні, це не манна небесна, обіцяна нам доморощеними «патриціями», а глевка і нестравна локшина, яку вони роками безперестану вішають довірливим українцям на вуха. Не обтрусити і не з’їсти. А вона все сиплеться і сиплеться: і все про поліпшення життя пересічних українців та про нові соціальні здобутки... Рай та й годі.
А вийдеш за поріг будинку та роздивишся навколо себе і такий відчай і смуток охоплює від побаченого!.. А копнеш глибше — до сліз, до обурення стає соромно за неньку Україну. До якої безодні в гонитві «за райськими кущами» довели її вітчизняні «рятівники-фарисеї»?! Навіть монголо-татари й ті були милосердніші до поневолених народів. До поневолених!
Соромно не за здичавілі і вимерлі села і хутори, які нині лише вгадуються за стіною непролазних бур’янів, не за тисячі знищених підприємств, які давали працю мільйонам українців. Цей вселенський розгардіяш, вчинений «синами» рідній неньці, викликає лють і гнів у серцях абсолютної більшості співвітчизників. Соромно до сліз, коли бачиш і розумієш, до чого довели український народ!
Ось я, а ось перон — робота моя...
Щоб спаленіти від сорому, варто хоча б раз проїхати потягом у будь-якому напрямку.
Поїзд «Суми—Київ» прибуває на станцію Ворожба близько сьомої ранку. Тільки-но він зупинився, як із холодних вранішніх сутінок, немов табун віслюків, нав’ючених баулами і торбами, виринає жіночий гурт із криками: «Налітай! Не пожалку-у-єш!». Старші «несуться» чвалом, їхні молодші суперниці — підтюпцем. У двох-трьох торговок гарячі вареники з м’ясом, сиром, капустою, в інших — пиріжки з маком, вишнями, яблуками, в їхніх посестер — пиво і чіпси на похмілля, у двох — горілка з мінералкою, у решти... Одні пропонують товар дискантом, інші зриваються на бельканто, треті зазивають ледь не баритоном.
Більшість рекламують свій товар голосно й весело, інші — майже пошепки, але в кожної в очах — не залежно від віку — безодня смутку і розпуки.
Симпатична торговка років 45—50 сором’язливо пропонує вареники на вибір: з м’ясом, сиром, картоплею: «Не сумнівайтеся, вони ще гаряченькі, в загорнутій у шерстяну хустку каструлі. Й 20 хвилин не минуло, як зняла з плити. Може, візьмете, — майже з відчаєм звертається жінка. Порція з м’ясом — 9 гривень, інші віддам за 6...». Моя рука сама тягнеться до кишені за десяткою.
— А коли встигаєте наготувати стільки добра? — цікавлюся у продавчині.
— Із половини п’ятої. Увечері наліплю, а прокинуся й одразу на вогонь, готувати.
— За довгим карбованцем, певно, ганяєтеся?
— Либонь, насміхаєтесь? Зароблених грошей нам з дочкою тільки на життя та оплату її навчання в коледжі вистачає. І то не завжди.
— Чому ж тоді не влаштуєтеся на роботу?
— На яку? І де? Може, підкажете? У Ворожбі й Білопіллі роботи навіть за великого бажання не знайдеш. У приміських сільських господарствах її також катма. Тож уже майже п’ять літ працюю перонною «купчихою». Більшість моїх вокзальних подруг також безробітні, як і я, з хліба на воду сяк-так перебиваються. Тим, хто вже на пенсії, легше, яку-не-яку копійчину мають. Тож виходять до поїздів вибірково...».
Потяг рушив, залишивши в передранкових холодних сутінках рахувати «прибуток» із півтора десятка скоцюрблених від «життєвого розквіту» жінок, яких держава з відразою викинула на звалище.
На станції Путивль, де поїзд зупиняється лише на дві хвилини, представниці перонної «бізнес-еліти» навіть не підвелися з розкладних стільців. Лише одна, наймолодша, яка вирішила випробувати долю, збула три пляшки пива з 40-відсотковою націнкою.
Зате в Конотопі — потужному залізничному вузлі — гамір, шум. Справжній Сорочинський ярмарок у мініатюрі. Не встиг поїзд зупинитися, як перед кожним вагоном вишикувалися по три-чотири «бізнес-леді» не лише з «традиційними» варениками, пиріжками, пивом, оковитою, чупа-чупсами та сигаретами, а й із механічними та електронними забавками, ляльками (від маленьких до величезних, у людський зріст). Рожеві слони, жовті мавпи, сині ведмеді та малинові тигри, від яких на відстані тхнуло китайським ширвжитком. Сусідню залізничну платформу, де опісля зупинився «московський», окупувала ще більша ватага з таким само крамом, а ще з тістечками і тортами власної випічки, квашеними овочами та фруктами... Порівняно з Ворожбою ціни тут майже захмарні: півлітра оковитої — 250 рублів, або 50 гривень, за півлітрову пляшку пива правлять від 16 до 20 гривень.
Бізнес на пташиних правах
У Конотопі впадає в очі ще одна «новація»: «бізнесвумен» чи не на третину «розбавлені» «бізнесменами». Намагаюся розговорити одного з них, який зваблював мене оковитою. Зійшлися на пиві. Пояснює: безробітний, допомоги з безробіття кіт наплакав, на оплату комуналки та хліб з молоком ледь вистачає, а сім’ю і нагодувати, і вдягти треба. Тож із півроку тому у відчаї позичив очі у Сірка і подався з товаришем на «вокзальні» заробітки. Спочатку тоскно і соромно було, тож між прибуттям поїздів відсиджувались у підземному переході. Згодом, — зізнається, — потроху звик. М’які іграшки возить з Білорусі, «звеселяючу рідину» закуповує за місцем проживання... Коли ж дізнається, що я з газети, — ані пари з уст. «Тут уже були перед вами козаки з «Інтеру». Ледь не клялися, що не знімають — лише записують розмову, а потім ославили на всю Україну. Після цього два тижні ті, кого знімали на камеру, носа на станції не показували».
— Чому?
— Бо ми тут на пташиних правах...
— Та хіба я стовбичила б отут від зорі до зорі, наче жебрачка? — наважується на одкровення Галина П. (ім’я і прізвище змінені на прохання жінки). — Та подітися нікуди. Сьогодні практично всі конотопські заводи і фабрики на мілині. А жити якось треба. Мій син — інвалід. Цього року закінчив один із тутешніх коледжів, однак на роботу так і не влаштувався. Згідно із законом грошову допомогу з безробіття зможе отримувати лише за рік після випуску.
Ось вам справжні, а не урядові «принади» української дійсності.
Для кого світлини?
...Коли проходив повз «московський», побачив, як німецька родина наполегливо прохала одну з «дуа-
єнів» конотопського ярмарку зробити з нею світлини в оточенні сумок із крамом. Жінка спочатку пручалася, та коли іноземець запропонував їй 10 доларів за фотосесію, одразу погодилась.
Цікаво, для чого йому ці світлини? Добре, якщо для власної фільмотеки. А коли для одного з тамтешніх провідних друкованих видань, скажімо, газет «Unzere Zeіtung», «Dіe Welt» або журналу «Spіegel». Ось тоді вся Європа потішиться, дізнавшись про «казкові зажинки» пересічних українців. Тим паче що перонні ярмарки давно стали невід’ємною частиною наших зубожілих краєвидів. Краще, звісно, якби іноземець переслав ці світлини рекомендованим листом очільникам держави для ознайомлення зі «щасливою» українською дійсністю. Можливо, хоч після цього посоромилися б навішувати народу третьосортну прілу локшину...
Сумська область.
P.S. Автор розповів лише про дещицю «розкішного» до сліз життя українців. Далі буде.
Ні взимку, ні влітку не припиняється торгівля на перонах, змінюється лише асортимент.
