Попри крайню важливість для України питання енергетичної безпеки, наразі можемо констатувати, що завдання, які вже двадцять років стоять у цій царині, так і залишилися нереалізованими. Не в останню чергу це стосується нафтопереробної галузі, котра після майже цілковитої приватизації практично не контролюється державою. Мало того, уповноважені державні органи навіть не змогли забезпечити належного контролю за виконанням новими власниками НПЗ зобов’язань з модернізації придбаних потужностей та поставок необхідних для рентабельної роботи заводів обсягів сировини. Як наслідок, сьогодні вітчизняна нафтопереробна галузь не може конкурувати навіть із сусідніми, пострадянськими країнами, де в модернізацію виробництва вкладалися значні кошти. Отож і виходить, що маючи п’ять НПЗ, Україна здебільшого споживає імпортне пальне.
Шлях у «стратегічний» глухий кут
Ці прорахунки дуже яскраво ілюструє приклад Лисичанського НПЗ. Нагадаємо, що в липні 2000 року, коли держава продала компанії «ТНК-Україна» за 53,1 мільйона гривень (або 10 мільйонів доларів) 67,41% акцій «ЛиНОСу», загалом активи цього НПЗ оцінювалися у понад мільярд доларів. На той час чиновники таку низьку ціну пакета акцій «ЛиНОСу» обгрунтовували тим, що, мовляв, новий власник забезпечить підприємство сировиною та вкладе значні кошти в його модернізацію. Однак ці обіцянки так і залишилися цяцянками, а на практиці з березня 2012 року компанія «ТНК-ВР» цілковито зупинила роботу Лисичанського НПЗ. І питання, коли найновіший вітчизняний НПЗ відновить роботу та чи відновить він її взагалі, залишається відкритим. Адже, як зазначається у нещодавньому зверненні трудового колективу Лисичанського НПЗ до Президента Віктора Януковича, на підприємстві повним ходом йде розкрадання обладнання. Розкриваючи суть «корупційних схем», працівники «ЛиНОСу» повідомляють, що передусім з заводу вивозяться найцінніші частини обладнання з кольорових металів та нержавіючої сталі. За їхніми даними, тільки впродовж останнього часу з території НПЗ під виглядом ремонту було вивезено понад 100 тонн такого обладнання.
28 листопада 2012 року на це звернення зреагувала прокуратура Луганської області, та це аж ніяк не гарантує, що після такого «ремонту» та «модернізації» підприємство зможе розпочати повноцінну роботу.
А тим часом сьогодні є реальна можливість якщо не для відновлення державного контролю над Лисичанським НПЗ, то принаймні, отримавши пакет акцій «ЛиНІКа», держава могла б оцінити реальну картину того, що насправді відбувається на цьому підприємстві. Зокрема, у статті «Коли матеріали господарської справи стануть речовими доказами у справі кримінальній?» («Голос України», 1 грудня 2012) ми вже зазначали, що компанія «Агрокомплекс» офіційно повідомила про наміри в рамках врегулювання справи, що розглядається в Європейському Суді, передати державі належні «Агрокомплексу» акції «ЛиНІКа». Однак все вказує на існування впливових сил, котрих не влаштовує такий розвиток подій. Але спочатку трохи історії про те, що це за справа та як вона виникла.
У жовтні 2011 року Європейський Суд, ухвалюючи рішення у справі «Агрокомплекс» проти України», дійшов висновку, що українські суди не можна вважати незалежними та неупередженими та повідомив, що розглядає можливість виплати «Агрокомплексу» справедливої сатисфакції у розмірі 179 119 430 євро. Підставою для такого рішення Європейського Суду стало те, що на початку 1990-х років компанія «Агрокомплекс» поставила на «ЛиНОС» 375 тисяч тонн нафти для переробки, однак належних йому нафтопродуктів так і не отримала.
Принагідно зауважимо, що впродовж 1992—1993 років «Агрокомплекс» поставив з Росії для переробки на «ЛиНОСі» не 375, а 825 тисяч тонн давальницької нафти, бо у 1992 році поставку в обсязі 225 тисяч тонн нафти компанія була змушена здійснювати тричі — НПЗ вперто зараховував ці комерційні поставки до поставок за так званою міждержавною квотою. Тож, сплативши своєму російському постачальнику за всі 675 тисяч тонн нафти, зрештою «Агрокомплекс» був змушений задовольнитися рішенням суду про передачу йому в натурі нафтопродуктів від переробки лише 225 тисяч тонн нафти від першої поставки, оскільки НПЗ виставив саме таку умову виконання судового рішення — або це, або нічого. Ще 150 тисяч тонн нафти «Агрокомплекс» поставив на «ЛиНОС» у 1993 році. Тож цей приклад вказує на те, що коли б на той час державний Лисичанський НПЗ виконував власні зобов’язання та вчасно розраховувався з вітчизняними підприємцями за поставки давальницької нафти, то, можливо, йому й не потрібно було б шукати в чужій стороні так званого стратегічного інвестора, котрий, зрештою, завів «ЛиНОС» у «стратегічний» глухий кут.
«Наявність чи відсутність доказів існування договору не має істотного значення для справи...»
Утім, навіть зобов’язавшись повернути «Агрокомплексу» хоча б частину нафтопродуктів, «ЛиНОС» і далі ухилявся від виконання угод. Тож у 1993-1994 роках Вищий арбітражний суд України (ВАСУ) зобов’язав «ЛиНОС» повернути належні «Агрокомплексу» нафтопродукти, а в 1995-му — сплатити йому вартість непоставлених нафтопродуктів. У липні 1998 року ВАСУ своїм остаточним рішенням визначив остаточну суму боргу «ЛиНОСу» перед «Агрокомплексом» у розмірі 216 150 544 гривні (в натурі, у цінах 1997 року). І так би воно вже напевне й було, якби 29 жовтня 2001 року Донецький апеляційний господарський суд, незважаючи на остаточність рішення ВАСУ, не зменшив заборгованість «ЛиНОСу» перед «Агрокомплексом» до 90 983 077 гривень.
Згодом у листопаді 2003 року, вже після продажу 67,41 % акцій «ЛиНОСу» компанії «ТНК-Україна», голова новоствореного комітету кредиторів ВАТ «ЛиНОС» та його керуючий санацією ВАТ «ЛиНОС» підписали мирову угоду, за якою «Агрокомплексу» в обмін на визначену рішенням Донецького апеляційного господарського суду суму боргу належало отримати 90 983 077 акцій у статутному фонді новоствореної «Лисичанської нафтової інвестиційної компанії» («ЛиНІК»). І хоч «Агрокомплекс» таке рішення не задовольняло, ця мирова угода передбачала, що в разі відмови компанії прийняти нав’язувані акції, проблема боргу вважалася б урегульованою. До речі, показово, що коли «ТНК-Україна» за 67,41% акцій «ЛиНОСу» заплатила лише 53,1 мільйона гривень, то «Агрокомплекс» в обмін на 90,98 мільйона гривень було наділено лише 4,8% акцій «ЛиНІКа». Але тим, хто організовував таку «арифметику», навіть цього здалося замало, бо у 2005 році за допомогою московської компанії «Гефес Інтернейшнл» було вчинено спробу привласнити й ці 4,8% відсотка акцій. Зрештою, тоді їм це таки вдалося, бо на початковому етапі за відсутності представників «Агрокомплексу», яких просто не повідомили про судове засідання, було отримано необхідне рішення Господарського суду Києва. Але згодом, у 2006 році, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду дійшла висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову та скасувала винесені на користь «Гефес Інтернейшнл» рішення. Пізніше цей висновок КАГС вісім(!) разів підтвердив Вищий господарський суд та шість(!) разів — Верховний Суд України.
До того ж тоді Вищий господарський суд визначив, що згідно з «актом виконання взаємних зобов’язань від 1 жовтня 1995 року сторони («Гефес Інтернейшнл» та «Агрокомплекс») констатували повну відсутність фінансових, матеріальних, моральних та інших претензій» один до одного. Тобто тоді і Київський апеляційний господарський суд, і Вищий господарський суд України, і Верховний Суд України у своїх рішеннях виходили з того, що наявність чи відсутність доказів існування договору від 14 березня 1994 року не має істотного значення для справи, оскільки в даній справі загалом відсутні підстави для задоволення позову «Гефес Інтернейшнл».
За даними прокуратури, господарська справа містить підроблені документи
Тоді ж свою оцінку спробі заволодіння активами «Агрокомплексу» дала Генеральна прокуратура, порушивши 17 лютого 2006 року кримінальну справу № 49-1814 «за фактом вчинення шахрайських дій, зловживання службовими особами ЗАТ «Гефес Інтернейшнл», ТОВ «Трансферт», Державної виконавчої служби у Голосіївському районі м. Києва за ознаками злочинів, передбачених ч. 4 ст. 190, ч. 2 ст. 364 КК України». Щоправда, слідчі прокуратури розслідування даної справи так і не завершили — напевно, докопались, що реально цей кримінал здійснювали не якийсь там «Гефес Інтернейшнл» чи офшорка, якій у 2005 році було миттєво передано належні «Агрокомплексу» акції. Однак після вступу в дію нового Кримінального процесуального кодексу це розслідування таки мають продовжити слідчі відділу внутрішніх справ Шевченківського району міста Києва. Якраз там зараз і знаходяться матеріали цієї кримінальної справи, до якої ще у 2006 році було приєднано ряд важливих речових доказів, які проливають світло на те, хто задумав та, виходить, досі намагається реалізувати сценарій захоплення активів «Агрокомплексу». А саме: електронні документи, які «містять відомості щодо відновлення роботи та реорганізації підприємства «Гефес Інтернейшнл», електронне листування, документи, що містять план (схему) та бюджет операції із захоплення акцій ЗАТ «Лисичанська нафтова інвестиційна компанія», які належать на праві власності ЗАТ «НВО «Агрокомплекс», а також довідка щодо ризиків при розгляді спору між ЗАТ «Гефес Інтернейшнл» і ЗАТ «НВО «Агрокомплекс». В одному з документів, що має назву «Проект «Гефес», міститься детальний план шахрайської схеми, ключову роль у втіленні якої відведено суддям. Відповідно, цим планом передбачена й конкретна винагорода за організацію «потрібного» судового рішення. «Адвокати (позови, договори, нотаріат, суддя, рішення під ключ) — максимально 50 тисяч доларів, гроші під розписку бере адвокатська контора, актуємо після отримання рішення суду», — гласить кошторис «Проекту «Гефес».
Зрештою, у матеріалах цієї кримінальної справи міститься чимало інших речових доказів, які проливають світло на те, хто спланував та досі намагається реалізувати схему заволодіння майном НВО «Агрокомплекс». Але для повноти картини слідство тепер має вилучити із Вищого господарського суду України матеріали господарської справи № 22/188 за позовом ЗАТ «Гефес Інтернейшнл» до НВО «Агрокомплекс» та приєднати їх у якості речового доказу до кримінальної справи № 49-1814. «Є очевидним, що в основі цієї господарської справи лежить договір «Про передачу права власності на нафтопродукти» від 14.03.1994 р. Цей договір не є результатом волевиявлення сторін, а є результатом злочинних дій. Цей договір був повністю сфальшований, а на ньому містяться підроблені печатки і штампи, виконані від імені нотаріуса м. Москви Ю. Катіна», — зазначає адвокат Петро Бойко. Іншими словами, якби не було цієї підробки, то не було б і самої справи. До речі, 17 жовтня 2012 року, коли цю справу ще розслідувала прокуратура, старший слідчий слідчого відділу прокуратури Києва вже звертався до голови ВГСУ з проханням забезпечити виїмку матеріалів вказаної господарської справи. За даними слідства, ця господарська справа містить підроблені документи, що мають значення речового доказу у кримінальній справі № 49-1814. А оскільки невдовзі відповідно до норм нового КПК функція слідства від органів прокуратури перейшла до відання міліції, то матеріали цієї господарської справи так і не було приєднано до кримінальної справи. Тож це питання й сьогодні зберігає свою актуальність.
Тим паче, що суди чомусь досі вважають ці документи належними доказами та ухвалюють на їхній основі свої рішення, хоча, на думку слідчих органів, ці докази підроблено. Зокрема, 12. 07. 2012 року Київський апеляційний господарський суд на основі цієї, поданої як нововиявлена обставина, «копії договору», ухвалив постанову, якою залишив без змін ухвалу Господарського суду Києва від 23.12. 2005 року про стягнення заборгованості в сумі 92 108 895 гривень шляхом списання цінних паперів — простих іменних акцій емітента ЗАТ «ЛиНІК» з особового рахунку ЗАТ НВО «Агрокомплекс» та зарахування їх на особовий рахунок ЗАТ «Гефес Інтернейшнл». Отож можна констатувати, що цією постановою фактично було продовжено реалізацію сценарію, викладеного у так званому «Проекті «Гефес», котрий став причиною порушення Генпрокуратурою кримінальної справи № 49-1814 за фактом вчинення шахрайських дій! Чому ж тоді господарські суди закривають очі на ці обставини?
У попередній публікації ми вже наводили чимало доказів, які свідчать, що, звернувшись у 2010 році до суду із позовом про перегляд попереднього рішення за нововиявленими обставинами, насправді компанія «Гефес Інтернейшнл» не подала жодних нових фактичних даних, котрі б спростовували факти, що їх було покладено в основу рішення КАГС від 18. 04. 2006 року та в основу 14 остаточних рішень Вищого господарського суду та Верховного Суду України. Та оскільки ВГСУ, обгрунтовуючи у своєму рішенні від 30.05.2011 року необхідність направлення позову «Гефес Інтернейшнл» на новий розгляд, зазначив, що, мовляв, Київський апеляційний господарський суд не надав правової оцінки листам московського нотаріуса Ю. Катіна «щодо нездійснення ним нотаріального засвідчення копії договору» від 14. 03. 1994 року, на яку посилався «Гефес Інтернейшнл», то внесемо ясність і в це питання.
Щоб пересвідчитися у відсутності самого факту нотаріального засвідчення так званої «копії договору» від 14.03.1994 року, котра й лягла в основу позову «Гефес Інтернейшнл», судді насправді мало б вистачити простого ознайомлення з листами московського нотаріуса Ю. Катіна, що є в матеріалах справи — у них він не тільки заперечує власну причетність до засвідчення згадуваної «копії договору», а й повідомляє про підробку його підпису та штампа. Аналогічний висновок містить і лист Московської міської нотаріальної палати, котра після офіційної перевірки обставин справи стосовно начебто посвідчення московським нотаріусом «копії договору», повідомила, що під час огляду копій реєстру здійснення нотаріальних дій за період з 04.04.2005 року по 05.04.2005 року за реєстровими номерами з Ік-2066 по Ік-2104 (коли наче засвідчувалася копія договору), записів про посвідчення нотаріусом договору про передачу права власності на нафтопродукти від 14 березня 1994 року не виявлено.
Чому українські судді відкинули рішення російського суду, що доводить правоту української компанії?
Будучи вже навченим попередніми етапами розгляду цієї справи в українських судах, «Агрокомплекс» додатково звернувся із позовом до Мирового суду району Північне Ізмайлово міста Москви, щоб в судовому порядку встановити, чи справді московський нотаріус Ю. Катін посвідчував так звану «копію договору». Як і варто було очікувати, 6 грудня 2011 року Мировий суд, провівши всебічне дослідження доказів у справі, ще раз підтвердив, що московський нотаріус Ю. Катін так звану «копію договору» не завіряв.
Рішення Мирового суду компанія «Агрокомплекс» подала до КАГС як ще один доказ того, що московський нотаріус справді ніколи не завіряв так званої «копії договору», а тому цей документ, що став ключовим аргументом під час перегляду за нововиявленими обставинами попереднього рішення суду, взагалі не може вважатися допустимим доказом. Але український суд цю ухвалу російського Мирового суду, котра ще раз підтверджувала правоту української компанії, просто відкинув! Водночас колегія суддів КАГС у своєму рішенні записала, що наявність серед матеріалів копії договору від 14.03.1994 року «опосередковано підтверджує факт того, що договір укладався». І це при тому, що сама ж колегія суддів КАГС у своєму ж рішенні від 12.07.2012 року дуже правильно процитувала ст. 36 ГПК України, відповідно до якої «письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії»! Чому ж тоді Феміда й далі воліє не помічати, що єдиний документ, наданий компанією «Гефес Інтернейшнл» на підтвердження начебто нововиявлених обставин, не є ані оригіналом договору, ані належним чином завіреною копією? Мало того, чому судді КАГС всупереч вимогам ст. 36 ГПК України визнали «належним доказом» цю не завірену нотаріально «копію договору» та поклали цей «документ» в основу рішення від 12.07.2012 року? Зрештою, що ж власне змінилося з 18 квітня 2006 року, коли колегія суддів цього ж таки Київського апеляційного господарського суду дійшла висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову та скасувала винесене на користь «Гефес Інтернейшнл» рішення, якщо в матеріалах справи не з’явилося нових доказів, котрі б спростовували факти, що їх було покладено в основу судового рішення? Про це ми тільки можемо здогадуватися...
Досудилися до застосування законів Російської Федерації
А паралельно судді КАГС доклали чимало зусиль, щоб хоч якось нівелювати і рішення Мирового суду, і лист Московської міської нотаріальної палати, і листи московського нотаріуса Ю. Катіна, і результати багатьох експертиз, які доводять, що подана до суду «копія договору» містить сліди підробки. Та, пішовши цим шляхом, судді й не помітили, що давно вийшли за межі українського правового поля. Наприклад, обгрунтовуючи своє рішення про невизнання листа Московської міської нотаріальної палати належним доказом, колегія суддів КАГС не знайшла нічого іншого, як послатися на... законодавство Російської Федерації. «Відповідно до ст. 16 Основ законодавства Російської Федерації про нотаріат, нотаріус зобов’язаний зберігати в таємниці відомості, які йому стали відомі у зв’язку зі здійсненням його професійної діяльності... враховуючи вищевикладене, надання нотаріальною палатою чи нотаріусом відомостей та копій аркушів реєстру для реєстрації нотаріальних дій, є порушенням вимог законодавства РФ», — зазначають українські судді КАГС у своєму рішенні від 12.07.2012 року. При цьому КАГС не вказав, яким законом чи міжнародним договором він керувався, обгрунтовуючи своє рішення нормами права іншої держави. Аналогічним чином виникає запитання, на чому базується зроблена Київським апеляційним господарським судом оцінка статуту Московської міської нотаріальної палати, якщо матеріали господарської справи не містять ані оригіналу, ані копії цього документа?
Справедливу та неупереджену відповідь на ці та чимало інших запитань вже давно мав дати Вищий господарський суд України. У касаційній скарзі «Агрокомплекс» просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.07.2012 року та прийняти нове рішення, відмовивши у задоволенні заяви ЗАТ «Гефес Інтернейшл» про перегляд постанови КГСУ від 18.04.2006 року. Та хоч цю справу ВГСУ прийняв до свого провадження ще 3 серпня 2012 року і вже давно мав би ухвалити своє рішення, проте у зв’язку з постійними замінами у складі колегії суддів її розгляд переносився вже п’ять разів. Черговий розгляд касаційної скарги «Агрокомплексу» на рішення КАГС від 12.07.2012 року призначено на 17 грудня цього року, тож сподіватимемося, що нарешті буде винесене справедливе рішення у цій справі. Бо поки що складається враження, що хтось дуже не зацікавлений в тому, щоб держава в рамках врегулювання справи, що розглядається в Європейському Суді, отримала 4,8% акцій Лисичанського нафтопереробного заводу.
Коментар
Петро Бойко, адвокат:
— Оцінюючи підстави та порядок застосування Київським апеляційним господарським судом при винесенні постанови від 12.07.2012 року норм права Російської Федерації, зазначу, що ГПК України надає господарському суду право при здійсненні правосуддя застосовувати норми матеріального права інших держав виключно у тих випадках, передбачених законами України та/або міжнародними договорами, що є частиною національного законодавства України. В усіх інших випадках застосування норм права інших держав суперечить ГПК України.
Як вбачається із постанови від 12.07.2012 року, Київський апеляційний господарський суд вдався до застосування норм законодавства Російської Федерації (ст. ст. 5,16 Основ законодавства РФ про нотаріат, п.3 указу президента РФ від 06.03.1997 р. №188) у зв’язку із оцінкою письмового доказу у справі, зокрема, листа Московської нотаріальної палати від 24.11.2011 року. В зазначеному листі повідомляється про результати перевірки заяви ЗАТ «НВО «Агрокомплекс» стосовно порушення московським нотаріусом Ю. Катіним порядку здійснення ним нотаріальних дій, зокрема, в зв’язку із засвідченням правильності копії договору про передачу права власності на нафтопродукти від 14.03.1994 року.
Однак у постанові КАГС від 12.07.2012 року не зазначається, на підставі якого закону України або міжнародного договору за участю України суд має право в даній справі застосовувати право іншої держави. Отож ми можемо дійти висновку, що вже з цієї підстави (відсутності в судовому рішенні посилань на норми права, які підлягають застосуванню) застосування норм права Російської Федерації є незаконним.
Крім того, законодавство України, зокрема, Закон «Про міжнародне приватне право» та Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності, підписана Україною 20.03.92 року, передбачають тільки окремі випадки, в яких суд України має право застосовувати право іншої держави. Причому зі змісту цих документів вбачається, до таких окремих випадків можуть бути віднесені тільки норми права, якими регулюються приватно-правові відносини.
Натомість Київський апеляційний господарський суд під час винесення постанови застосував адміністративне законодавство та законодавство Російської Федерації про нотаріат, котрі не відносяться до норм приватного права, а є нормами публічного права.
Виходячи з цього, вважаю, що застосування Київським апеляційним господарським судом України права Російської Федерації для аналізу та оцінки доказу у справі є безпідставним, оскільки не відповідає приписам ч. 4 ст. 4 ГПК України.
Крім того, висновки КАГС, зроблені із застосуванням законодавства Російської Федерації про нотаріат, є необґрунтованими з огляду на наступне. Зокрема, у своїй постанові Київський апеляційний господарський суд зробив висновок про те, що реєстри вчинення нотаріальних дій (його копія) містять відомості, що є нотаріальною таємницею. Проте такий висновок є очевидно хибним, оскільки такі реєстри за своєю суттю лише фіксують реєстраційні відомості про вчинені нотаріусом нотаріальні дії, не розкриваючи при цьому суті таких дій та будь-якої конфіденційної інформації. Мало того, відповідно до ч. 1 ст. 28 Основ законодавства Російської Федерації про нотаріат, нотаріальна палата має право вимагати від нотаріуса надання відомостей про вчинені нотаріальні дії, а нотаріус зобов’язаний такі відомості надати.
Саме тому виконання нотаріусом свого законного обов’язку та надання нотаріальній палаті пояснення з приводу вчинених ним нотаріальних дій або використання Московською нотаріальною палатою свого законного права на отримання від нотаріуса обгрунтованих пояснень із посиланням на обставини здійснення нотаріусом нотаріальних дій, не може мати наслідком визнання таких дій незаконними.
Отже, зі змісту українського законодавства вбачається, що застосування КАГС законодавства Російської Федерації під час оцінки листа Московської нотаріальної палати від 24.11.2011 року як письмового доказу по справі, не відповідає положенням цього законодавства.
Фрагмент копії «Проекту «Гефес» — одного із приєднаних до кримінальної справи № 49-1814 та належним чином оформлених речових доказів, який вказує на те, хто, коли та кому надсилав цей документ.
Коли матеріали господарської справи стануть речовим доказом у справі кримінальній?
