Законодавці прийняли мудре і правильне рішення

 

Про діяльність Володимира Рибака в часи роботи в Донецьку відгукуються схвально навіть його теперішні політичні опоненти. Коли Володимир Рибак перейшов на постійну роботу до парламенту, а згодом — до уряду, він залишався таким само відкритим для земляків, як і раніше, — навіть не змінив номер мобільного телефону. «Голос України» поспілкувавсь із людьми, які добре знали нового Голову Верховної Ради України, коли він очолював виконком Київської районної ради (з 1988 по 1992 роки) та Донецьку міську раду (з 1993 по 2002 роки).

— Верховна Рада України прийняла мудре і правильне рішення. Тому що Володимир Васильович — людина компромісу, людина справи. Гадаю, у нього все повинно вийти. Пишаємося тим, що колишній керівник Донецька став керівником найвищого законодавчого органу країни. 

— Володимира Васильовича знаю багато років, ще по його роботі в Київському районі. 

Дуже уважно ставився до студентів і до науки взагалі. Саме тоді за університетом закріпили територію. Раніше було прийнято виділяти землю «по стінах», тобто лише розташовану під будівлями. Я переконав Володимира Васильовича — до речі, випускника нашого університету, що до території вузу потрібно включити і скверики поблизу корпусів та гуртожитків. І голова з нами погодився. Він допомагав зі спорудженням і облаштуванням нового корпусу економіко-правового факультету. Був «родоначальником» традиції урочистих прийомів кращих випускників донецьких вузів. Згодом цю традицію підхопила обласна влада.

Одна з основних його рис — людяність. Завжди можна було прийти до нього зі своєю проблемою, обговорити, а потім голова знаходив шлях, як вирішити питання позитивно. 

— Володимир Рибак — дуже гнучка і позитивна людина. Очолити Верховну Раду України — нелегка справа, хоча, гадаю, він не лякається труднощів. Пам’ятаю його з найкращого боку. Під час виборів міського голови багато їздила по районах та переконувала голосувати за Рибака. Проте він не потребував агітації. Його репутація серед виборців і так була дуже високою. Він пройшов шахтарські страйки в 1993-му, відновив розвалене міське господарство. Володимир Васильович завжди діяв як адміністратор високого класу. Він уміє домовлятися, неперевершено володіє цією майстерністю. А ще він — людина весела, з гумором. 

— Мені подобався Володимир Рибак, коли був міським головою. Тоді часто доводилося з ним спілкуватися, ніколи не відмовляв у зустрічі. На засідання виконкому запрошував і нас, представників шахтарського страйккому, — щоб чули, які питання порушуються, висловили свою думку. Коли у нас виникали проблеми — із виплатою зарплати, фінансуванням, їздив разом із нами до Києва, допомагав вирішувати питання. 

— Пам’ятаю Володимира Васильовича по партійній роботі, а згодом — по роботі в районній та міській раді. По життю разом ішли понад тридцять років. Це стриманий, порядний, розсудливий керівник, який не припуститься швидких непродуманих рішень. Тому із великим задоволенням сприйняв звістку про його обрання Головою Верховної Ради України. Рибак дуже чутливий до нових ідей, до всього прогресивного. Свого часу, коли у мене виникла ідея створити в Донецьку перший в Україні лікувальний заклад мікрохвильової квантової медицини, звернувся до міського голови. Він вислухав мої аргументи, детально розпитав про задум — і підписав документи. 

— Перші спроби відкрити українську школу в Донецьку «Просвіта» робила в 1989 році. Але приміщення для навчального закладу не було. Наступного року ми своїми силами організували недільну школу, проте питання про повноцінний заклад залишалося актуальним. І єдиним, хто допоміг втілити задум, був Володимир Рибак, на той час — голова Київського райвиконкому Донецька. Він виділив будівлю колишнього навчально-виробничого комбінату. Якби не він, гадаю, українська школа в місті з’явилася б ще не скоро.

Згодом, коли Володимир Васильович уже очолив міську раду, завдяки йому відкрилися ще дві українські школи — № 12 та № 111, а також гімназія імені В. Стуса. Потім були інші українські класи та заклади.