У гуртожитку N комендант щовечора влаштовувала обхід, робила перекличку і перевіряла стан помешкань. У кімнаті ми жили вшістьох. Був серед нас такий веселий високий хлопець Саша, який познайомився з таким же веселим дівчиськом Олькою. Їхні стосунки — цирк із приколами.
Так от, вечір, ми всі в кімнаті, крім Сашка, тиша і спокій. Раптом — тупіт у коридорі, двері відчиняються і влітає Оля, озирається й залазить у шафу. Ми переглядаємось, але тут же в кімнату входить комендант, огрядна немолода жінка, зупиняється біля дверей і відкриває журнал, щоб здійснити свій щоденний обряд. За мить двері розчиняються, вривається Сашко, хапає в обійми своїми довгими руками тітоньку, починає по-звірячому гарчати й трусити бідну жінку. Потім, мабуть, відчувши щось НЕ ТЕ, заспокоюється, повертає її в початкове положення, відпускає, до нього доходить, і замість двох метрів заввишки він стає в півтора разу нижчий. Очманіла жертва з виряченими від переляку і несподіванки очима після короткого ступору починає повільно розвертатися. У кімнаті — напружена мертва тиша. Сашко, відвівши погляд убік і зробивши невизначені рухи руками, раптом відновлюється в розмірах і абсолютно спокійно, з виглядом професора, дивлячись коменданту просто у вічі, каже: «Ось так в тайзі ведмеді нападають на людей». Тут із шафи чується дівочий, але абсолютно дикий, безпардонний сміх. Дверцята прочиняються, і звідти, корчачись від реготу, вивалюється Оля. Комендант розгублено дивиться на нас, на Ольку, котра б’ється у судомах, закриває журнал, мовчки розвертається і виходить... Як ми сміялися! До сліз!
