Від злагодженої роботи влади — до ефективної демократії

Те, що вибори відбувалися за змішаною системою, дехто розцінює як певний крок назад. Вважаю, повернення до «мажоритарки» ще раз засвідчило нагальну потребу не показного, а освяченого законом зв’язку депутата зі своїм округом та виборцями. Це, як кажуть, «перевірено на собі». Впевнений, не менш гостро таку потребу відчули всі депутати, які обиралися по одномандатних округах. Під час зустрічей з виборцями вони переконалися: є значні реальні можливості поліпшення роботи влади. Зазвичай люди відверто говорять про її недоліки і прорахунки, вимагають від керівників бути ближчими до народу, відповідальнішими за свою роботу.

За часи роботи у парламенті четвертого скликання, на посаді голови Чернігівської облдержадміністрації, а також як депутат Чернігівської облради, не раз переконався у важливості плідної співпраці законодавчої та виконавчої гілок влади. Розглядаю її як необхідну умову забезпечення надійної системи якісного функціонування української влади в цілому. На жаль, такою системою наша державна машина досі не може похвалитися — от і працює, м’яко кажучи, з перебоями. У чім причина? Певне, гучні гасла про розбудову незалежної України надто довго підміняли копітку державотворчу роботу. А далі вже почала діяти сила інерції...

Гірка правда — а важко не погодитися.

Я й не збираюся доводити тезу про низьку ефективність співпраці гілок влади фактами з історії нашого політикуму. Це й так знає кожен, хто бачив бійки «стінка на стінку» у парламенті, або читав про «високі» стосунки попереднього президента і прем’єра, які спілкувалися лиш у письмовому режимі (що з того вийшло — теж знаємо). А сьогодні, коли нова Рада набирає розгін, треба дивитися вперед і, зрештою, створити таку систему влади, яка б за структурою, за функціональним розподілом і за філософією — замість перетягування ковдри між різними гілками, передбачала їх тісну співпрацю. Це — чи не найголовніша ознака ефективності демократії більшості розвинених країн. З цього приводу хочу поділитися своїми міркуваннями.

Оскільки проблеми і завдання депутатів-мажоритарників мені близькі, почну з них. Саме від них (бо вони отримали мандат не через партійний список, а безпосередньо від виборця), багато у чому залежить і ефективність роботи Верховної Ради сьомого скликання, й її політична доля. Що маю на увазі? Щоб швидко і повноцінно втілити в життя всі накази виборців, у мажоритарника є найефективніший шлях — приєднатися до парламентської більшості. Тоді він отримує суттєві важелі — підкреслюю, не преференції, а законодавчі важелі депутатської діяльності. Але одночасно бере на себе відповідальність за дії всієї влади. Передусім йдеться про забезпечення постійного діалогу влади і суспільства, збільшення впливу громадян на законотворчий процес.

Якщо депутата не почують, тобто не нададуть можливості впливати на реалізацію планів розвитку суспільства, перебирання на себе відповідальності за дії виконавчої влади, зрозуміло, втрачає сенс. Адже на кону — «святая святих» мажоритарника — виконання зобов’язань перед виборцями. Певен, саме ця обставина, попри зовнішню ультимативність, може і повинна стати одним із найважливіших чинників, що цементуватиме парламент, сприятиме його ефективній взаємодії з виконавчою владою. Не менш важливим механізмом в системі взаємозв’язків влади і народу, законодавчої та виконавчої гілок влади, гадаю, могли б стати постійні зустрічі глави держави з депутатами — і мажоритарниками, і обраними за партійними списками. Як часто їх проводити? Можливо, раз на півріччя, а краще — щоквартально. Участь у таких нарадах представників уряду, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади теж була би корисною для загальної справи.

Чому я роблю особливий наголос на мажоритарниках? Бо депутати, які пройшли випробування одномандатним округом, які, без перебільшення, протоптали стежку до кожного трудового колективу, до громадських організацій, владних структур, які впізнають свого виборця в обличчя, краще за будь-якого чиновника знають, чим «дихає» регіон. Саме вони могли б виконувати вкрай необхідні сьогодні функції — і комунікативні, і організаційні — у налагодженні ефективної співпраці центральної і регіональної влад. Регулярні робочі зустрічі у форматі Президент — народні депутати, впевнений, сприятимуть підвищенню ефективності роботи і самого законодавчого органу, розвитку парламентаризму в Україні загалом.

Участь Президента у таких зустрічах, безумовно, надасть позитивної динаміки законодавчим змінам, бо бачення ситуації в країні набуватиме ознак сфокусованого погляду всіх гілок влади, а отже, виробленню консолідованої позиції з нагальних питань. Окрім того, всебічна і неупереджена оцінка стану справ на місцях, якою мажоритарники можуть озброїти главу держави, надасть йому додаткові можливості робити певні висновки щодо кадрових змін у вертикалі виконавчої влади.

Це слугуватиме й прискоренню у реагуванні влади на потреби людей, й оновленню виконавчої влади через залучення фахових енергійних управлінців. Зрештою, це загалом поліпшить імідж влади. Зокрема, дасть змогу Україні остаточно позбутися такого ганебного явища (воно вже набило суспільну оскомину!), як адмінресурс, тим самим зробити ще один, дуже важливий, крок до європейських демократичних стандартів.

З огляду на беззаперечні суспільно-політичні дивіденди, які може отримати і влада, і суспільство від такої форми співпраці депутатського корпусу з главою держави, гадаю, було б доцільно створити відповідний постійно діючий орган при Президентові України. Щодо його функцій, то тут, переконаний, у моїх колег, депутатів-мажоритарників, не буде затримки із пропозиціями. Кожен з них, під якими б прапорами не йшов у парламент, тримає «на думці» насамперед виконання своїх передвиборних обіцянок.

Маю на руках цілий «пакет» наказів земляків з Чернігівщини. Для мене це — головний дороговказ у депутатській роботі. Якщо такий орган буде створено, без вагань зголошуся працювати у ньому, й зроблю все від мене залежне, аби його діяльність максимально сконцентрувати на розв’язанні проблем регіонів. Кажу про себе, але щиро сподіваюсь, що весь новообраний депутатський корпус покаже здатність конструктивно працювати разом з іншими гілками влади, вміння досягати домовленостей між різними політичними силами заради вищої мети — інтересів держави та народу.

На часі підвищення ролі в роботі Верховної Ради парламентських комітетів. Саме тут повинні відпрацьовуватися законопроекти, відбуватися плідні дискусії, враховуватися пропозиції громадян. Існування при кожному комітеті наукових, науково-експертних, громадських рад із відповідним правовим статусом могло б стати наступною сходинкою в еволюції українського парламентаризму. Це дало б можливість забезпечувати гармонійне поєднання політичних і професійних підходів.

З 1998 року по 2011 рік Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) на замовлення Програми сприяння парламенту України проведено кілька опитувань народних депутатів з актуальних питань організації діяльності Верховної Ради. Їх результати засвідчують нагальну потребу у зміщенні акцентів у системі професійного навчання апарату на такі питання, як вміння аналізувати можливі позитивні та негативні наслідки прийняття законопроектів, проводити правовий аналіз нормативних актів, адаптування законопроектів до чинного правового поля.

Сьогодні в суспільстві та депутатському корпусі гостро дискутуються проблеми визначення і дотримання норм парламентської етики. Гадаю, було б доречно, якби всі парламентські фракції, групи, позафракційні депутати нарешті домовились про доцільність існування на правовому рівні спеціальних етичних вимог до обранців народу. У багатьох парламентах світу є кодекси поведінки, дотримання яких забезпечує довіру до законодавчої влади, знімає підозри щодо використання депутатами свого становища для особистої вигоди.

Вирішення цих питань, насамперед створення в Україні ефективної системи влади, було б гідною відповіддю нового парламенту на суспільні очікування. Життєвий і політичний досвід, твереза оцінка головних гравців вітчизняного політикуму, наших реалій підказують мені: зробити це, ухваливши один закон або змінивши одну владну команду на іншу, неможливо. 

Саме у цьому — найбільший гріх українських політиків, які вже 21 рік вводять людей в оману, обіцяючи ледь не манну небесну, аби їх тільки допустили до влади. Будьмо реалістами: система державної влади в Україні не має шансів змінитися лише шляхом рокірування владних команд без відповідних змін у свідомості кожного громадянина, суспільства загалом, суспільного менталітету, традицій тощо.

Маємо нарешті усвідомити: якщо партійні вожді та політики заради своїх амбіцій і надалі вводитимуть українське суспільство в оману обіцянками «швидкого чуда», при цьому будуть надмірно політизувати роботу Верховної Ради, рад усіх рівнів, вставляти палиці в колеса державної машини, Україна може опинитися у ще складнішій ситуації, ніж тепер, та ще й на тлі світової економічної кризи. 

Не зійдемо з хибного шляху — ризикуємо не лише втратити час (скільки його змарнували за двадцять літ?), а й залишки довіри тих, хто поклав на нас відповідальність за майбутнє України. 

Вже не кажу, що втратимо багатьох наших громадян, насамперед старшого покоління, які взагалі не дочекаються обіцяних змін на краще.