Шовковий шлях до визнання

— А що ж ми розкажемо? — несподівано запитала мене Надія Головачук. — Ну, є така собі жінка, яка сидить день і ніч за п’яльцями, вишиває квіточку і потім не знає, що з усім цим робити. Кому це цікаво? Як не розповідай, а через слова роботи не побачиш.

Такий початок дещо спантеличив. Усе стало на місце, коли почали роздивлятись вишивки. І ті, що вдома на кухні, і ті, які бачили навіть президенти.

Їх справді треба бачити. Бо й вишивками назвати важко. Це більше нагадує тонкий живопис, але техніка виконання — голка, нитка і полотно. Дуже хочеться доторкнутися: з чого і як це зроблено. Ефект цікавий і несподіваний — квіти на полотнах такі об’ємні, ніби живі. Вишиті нитками, що часто не набагато товщі за волосину.

Матеріали — не якісь спеціальні. Важливо — щоб нитки були дуже якісні. І ще — багата палітра кольорів. Якщо знаходить потрібний відтінок, то за потреби розділяє скручену нитку до найтоншої складової.

Як назвати цю техніку? Гладь? Але фахівці кажуть, що це унікальний авторський стиль вишивання. Аналоги знайшли аж у... ХУІІІ столітті. Тобто Надія Головачук шиє, сама того не знаючи, так, як це робили елітні майстрині доби козацького лицарства.

Мабуть, головна особливість цього стилю не в кольорах, а в надзвичайній тонкості та філігранності роботи. Великі полотна розшиваються крихітними стібочками, довжина яких не більш як півтора-два міліметри. При тім палітра тонів на кількох квадратних сантиметрах — це десятки кольорів.

Усе дуже просто: треба покласти на тканину маленький стібок правильного кольору в правильному напрямку. І на полотні уже не вишивка, а майже живопис. Від робіт фарбами їх відрізняє те, що переходи тонів та кольорів надзвичайно тонкі. Жоден пензель не зробить такого делікатного мазка. Та й про те, щоб фарба вигравала у променях світла так, як шовкова нитка, теж не може бути мови.

Коли Надія Головачук каже таке при інших вишивальницях, ті ображаються. А Надія стоїть на своєму:

— Про який політ фантазії можна говорити, коли майстриня просто рахує кількість хрестиків одного кольору на схемі й механічно переносить їх на полотно? Так, ця робота потребує терпіння, уваги і часу. І любові теж. Але не те що творчості, а й натяку на неї в цьому немає.

Полотна Надії шаблонними ніяк не назвеш. Не дивно, що кожен розпитує, як це робиться, як досягається такий ефект.

Аби розкрити його для самої себе, мисткині знадобилося ціле життя. Як у багатьох сільських українських дівчат, її дитинство не обійшлось без серветок та фіранок, на які були покладені перші кольорові хрестики. Одні забувають про цю дитячу забавку, для інших вишивка — захоплення на все життя. Тож і Надія ніколи не відкладала надовго нитку з голкою. Але минув не один рік, поки наважилася створити щось своє. Спілкувалася з художниками, вишивальницями та ткалями високого класу. Саме вони щоразу підштовхували, щоб відступила від традиційної схеми.

Уже з перших авторських робіт стало зрозумілим, що у світі вишивки з’явився талановитий художник. Відтоді, як Надія вишила свою першу пелюстку, вона назавжди забула про чужі схеми і сюжети. На полотнах розквітають тільки її квіти та букети.

— Не раз чула, як мої роботи порівнювали із полотнами Катерини Білокур, — розповідає. — Одне те, що твоє ім’я згадують поряд із такою художницею, вже приємно і почесно. Але інколи в цих порівняннях є і такий підтекст: а в неї було інакше, тому і ти так роби. А я не хочу так, як у когось. Нехай це й був великий талант, але чужий. А я хочу, щоб усе було моє. Не таке, інакше. Але — моє.

Було, Надію винуватили в тому, що її вишивка така досконала, що в ній не знайдеш жодної зачіпки — ні хвостика від нитки, ні кривого стібка, ні неточної лінії. Дехто навіть плутав її рукоділля із машинною вишивкою, зробленою на основі складної комп’ютерної графіки — не вірилось, що людська рука здатна на таку філігранну роботу. Тож не раз доводилось давати швидкі майстер-класи прямо на виставках: дивіться, все зроблено руками й душею.

Бувало й таке: радили подивитись на твори тих майстринь, які навчилися поєднувати автентичну вишивку з сучасними попсовими тенденціями — мовляв, учись догодити публіці. Але найбільше Надію вразила відповідь мистецтвознавців з поважного столичного музею. Туди надіслала знімки своїх робіт із проханням організувати виставку. Перший телефонний дзвінок із музею окрилив: роботи унікальні, таке навряд чи ще десь побачиш.

А згодом відповіли офіційно: і черга у залі велика, і майстрині ще варто було б повчитись у... вишивальниць XVІІІ століття. Мовляв, між ними та роботами автора є велика схожість.

Надія не проти — вчитись. Але не може зрозуміти, для чого ж відправляти її на кілька століть назад? Адже ось вона, сучасна вишивальниця, ось її роботи, аналоги для яких знаходять в унікальних історичних зразках. То чому ж не показати її вишивки широкому загалу?

Багатьом провінційним митцям шлях до визнання не вдається здолати. Не так через брак таланту, як через глухий мур інформаційних бар’єрів, відсутність спонсорів і дуже скромні статки, що не дозволяють орендувати виставкові зали. Сказати, що Надію Головачук не знають і не визнають, було б неправдою. Десятки виставок у Хмельницькому, і спроби підкорити столичного глядача — все це було. Має звання заслуженого майстра народної творчості. Робота подільської вишивальниці навіть з’явилась у президентській родині. Але це — лиш окремі спалахи. Десятки унікальних робіт — або у сховищах, або у шафах поряд із домашньою білизною.

«Для чого я вишиваю? — не раз питає себе Надія. — А головне — для кого?»

Кажуть, геніальні роботи завжди проб’ються до шанувальників і покупців. Ця теза не витримує випробування життям. На скромну викладацьку зарплатню, яку отримує Надія, спробуй хоча б матеріал для роботи закупити. А зробити виставку в іншому місті? Пакування та перевезення, охорона, оренда залу — це не одна тисяча гривень. Такої розкоші вишивальниця не може собі дозволити. Та й у художніх салонах, де буває грошовита публіка, важко знайти місце для робіт.

Зате практично щоразу після організації виставок знайдеться хтось із впливових чиновників, і делікатно натякне, що непогано було б залишити одну з робіт «як дарунок». І багато митців змушені «віддячувати» саме так, бо грошей у них немає.

Надія свої роботи не те, щоб шкодує, але ціну їм знає. Якось одну вишивку подарувала знайомим, що їхали за кордон. Там українським шедевром були вражені. І власники роботи не встояли перед умовляннями й перед ціною не в одну тисячу євро.

Коли Надія почула це, стрепенулася: невже змогла би не просто показуватись на виставках, а ще й продавати картини в Європі? Та де там. Вивезти хоча б одну вишиту картину за кордон автор не може — держава не хоче ділитись зі світом своїм багатством. Але й заробити художникові не дає — ні тут, ні там.

Дивно у нас виходить. Спочатку вперто не хочемо помічати талановите і незвичне. А потім усі в один голос зітхаємо: чому ж не помічали?

 

Хмельницький.