Історія про те, як зухвало не виконуються особисте розпорядження Президента України і постанова Кабінету Міністрів, і за це нікому не влетіло на горіхи
 
2 листопада «Голос України» виступив із статтею «Де ті «трудящі», на прохання яких усе у нас робиться?», яка суттєво вирізнялася серед «каменепаду» так званих об’єктивних експертних оцінок, що заполонили українські ЗМІ. В «оцінках» йшлося про біду, яка начебто має прийти в Україну в разі виконання Постанови Кабінету Міністрів №912 від 1.10.2012 р. «Деякі питання забезпечення стабілізації роботи електрометалургійних підприємств».
А ми звертали увагу на інше — що постанова, яка з 10 жовтня набула законної сили, станом на 1 листопада ще не виконувалася. Це по-перше. А по-друге, постанова всього лиш передбачає продаж низці електрометалургійних підприємств, у тому числі Запорізькому та Стахановському феросплавним заводам, електроенергії за ціною її експорту до Росії, Білорусі, Польщі тощо. Ми дивувалися тому, що окремі експерти заливалися слізьми через те, що такий продаж може відбутися — хай і на відстань майже прямої видимості, наприклад, від Запорізької АЕС і до Запоріжжя. З іншого ж боку, ніхто не проронив і сльозинки, що й сьогодні, й учора електроенергія за точно тією ж ціною вже транспортується, але на відстань не менше 500 кілометрів до найближчого кордону.
 
Як зупинили два заводи і до 1400 безробітних додали ще 3600
Цікаво, що на час нашої публікації уже з’явився новий документ Кабінету Міністрів, а саме — Постанова №1011 від 31.10.2012 року, якою названа вище Постанова №912 уже повторно вводилася в дію, але з 12 листопада. 
Бо численні робочі групи з представників поважних міністерств і відомств, загальним числом у кількості 13, так і не змогли належним чином і вчасно доопрацювати меморандум взаємодії, наприклад, з феросплавниками. 
Хоча при ознайомленні з тими доопрацюваннями не полишає відчуття, що всі зусилля були витраченні лише на перелицювання відомих рядків «перочинний ножик» у «ножик перочинний». Тобто, все звелося до якихось лінгвістичних вправ, щоб від перестановки слів аж ніяк суть речень не змінювався. Наприклад, було «Меморандум про взаєморозуміння», а стало «Меморандум взаєморозуміння» тощо.
Хоча не лінгвістикою єдиною. Були й доопрацювання, які дуже своєрідно торкалися поліпшення, наприклад, технології виробництва феросплавної продукції. «Критерієм віднесення підприємств до учасників Меморандуму є таке:  питома вага витрат на електроенергію у собівартості металургійного виробництва має знижуватися не менше, ніж на 20% чи на 10% щорічно».
Скажемо відразу, що це цікава постановка питання із розряду тих, що, наприклад, ставилися б збірній України з футболу: «щорічно вигравати в збірної Іспанії або хоча б у Німеччини». За таку установку у світі засміють, але подібні витівки з електрометалургами не викликають навіть посмішки. Сучасні досягнення науки і технології хоч і дозволяють теоретично досягти скорочення витрат електроенергії на 1—1,5 відсотка, але не за рік, а за набагато більший проміжок часу. До речі, наприклад, флагман галузі Нікопольський завод феросплавів — один із світових лідерів за показником витрат електроенергії на одиницю продукції. Куди ж ще далі скорочувати витрати електроенергії?
Але і з 12 листопада Постанова №912 не запрацювала. Скажемо більше: не запрацювала вона і з 1 грудня. І через те Запорізький та Стахановський заводи змушені були почати процес зупинки виробництва. Бо після чотирьох етапів тільки цьогорічного підвищення цін на електроенергію останні зросли на 10,8 відсотка. Але й минулого року ціни не стояли на місці — протягом 2011-го вони піднімалися 8(!) разів, загалом на 21,4%; та й у 2010 році хоч тариф піднімався «всього» чотири рази, але надзвичайно потужно — сумарно на 30,9%.
Усе це призвело до того, що тариф (за першим класом споживання) сягнув 93 доларів за 1 мегават. Тут не зайве додати до цього таке: з 1 січня 2011 року 40% виробництва Запорізького заводу феросплавів (ЗЗФ) було переведено на другий клас споживання. Тобто простим розчерком чиновницького пера — це ще зайві 30% тарифу. Зрозуміло, що цех №4 (а мова саме про нього) відразу став.
А вже тепер двомісячний саботаж урядової постанови (звичайно, ми такі наївні, що й вірити не бажаємо — ухваленої під вибори, з тим прицілом, що її виконувати ніхто й не збирався) змусив зупинити заводи. Бо вони ж не можуть довго працювати собі в збиток.
Хтось втрачає, а хтось і знаходить...
А збитки, зауважимо, через непомірні електротарифи колосальні. Коли 2010 рік (економіка тоді чи перебувала в кризі, чи тільки-но з неї виходила) ЗЗФ завершив із чистим прибутком у 105,413 млн. грн., а СФЗ — у 5,542 млн. грн., то вже 2011 року, коли весь світ почав виходити з рецесії, згадані підприємства зазнали чистих збитків відповідно на 758,920 млн. грн. і 235,161 млн. грн. Поточний рік не став та й не міг стати хоч трохи кращим — збитки, наприклад, Стахановського феросплавного заводу (СФЗ) за дев’ять місяців сягнули 175 млн. грн.
У середині серпня обидва заводи оголосили про зупинку з 15 жовтня. Мабуть, тому й затіяли окремі можновладці гру з феросплавниками: пообіцяємо економічно обґрунтований тариф, вибори минуть, то й про домовленості можна забути.
До речі, зауважимо, що в Стаханові, де вже вдалося зупинити не тільки всі шахти, на одній із яких легендарний шахтар, ім’я якого носить місто, вершив свій рекорд, а й майже всі інші підприємства, єдиним світлим промінчиком був саме СФЗ. А з його зупинкою тут настане повний, як місцеві кажуть, «депресняк». Тепер Запоріжжю та Стаханову доведеться забути про високі відрахування в бюджет і додаткову так звану спонсорську допомогу. Крім того, нам уже доводилося писати, що річний простій лише цеху №4 Запорізького заводу призвів до ЗБИТКІВ ДЕРЖАВИ у майже мільярд гривень — бо на таку суму завод не купував електроенергії. Тепер же, із повною зупинкою заводу, вони збільшаться щонайменше вдвічі. Ще мільярд збитків може з’явитися через зупинку Стахановського заводу.
Таким чином, три мільярди на рік для нашого бюджету, схоже, не гроші? Це попри сумні соціальні наслідки не лише для Запоріжжя і Стаханова, а й Запорізького та Луганського регіонів у цілому. Дякувати треба чиновникам та декому ще.
Зрозуміло, що читач вже тертий життям, і розуміє, що просто так гасло «Три мільярди — не гроші!» не реалізується. І просто так доручення Президента і постанови уряду відверто і зухвало не саботуються. Бо хоч Україна і не Росія, але й у нас подібні речі не дуже вітаються. Зрозуміло, що коли хтось втрачає, то хтось знаходить. Хто? А хто в нас монополізував вітчизняну електроенергетику? 
Під чиїм тиском відбувається постійне підвищення енерготарифів для вітчизняної промисловості, про яку так усі дбають, а вона вже ледь жевріє? Чий чистий прибуток на тлі збитків практично всіх, наприклад, металургійних підприємств України, становив 2011 року 2,8 млрд. гривень? 
А це (тільки не падайте зі стільця) у 710 разів більше, ніж прибутки попереднього року. А хто в нас контролює 99,6% експорту електроенергії? Хто наростив цей експорт за 10 місяців поточного року на 62 відсотки? За цінами, ще раз підкреслимо, на 30 відсотків нижчими, ніж встановлені феросплавникам України. Бо хто ж ще, як не українська держава, підтримає виробника Росії, Польщі, Словаччини та інших країн?
Відповідь одна: Донбаська паливно-енергетична компанія (ДПЕК). При цих словах наш читач хіба що розгнівається на автора за дуже багато сказаних слів, коли треба було відразу назвати всього лиш одну абревіатуру, і все всім стало б зрозумілим: і саботаж, і меморандум, і збитки держави, за які нікому нічого...
Наостанок ще одне. В Запоріжжі мало не щотижня циркулюють уже нові «оцінки експертів», що власники ЗЗФ ледь не самі просяться, щоб продати свій завод добродію, який є фактичним власником згаданої ДПЕК. Так ось, мій колега, який у темі металургії вже десятки років, із цього приводу взявся битися об заклад, що в разі, коли продаж колись усе ж відбудеться, то феросплавному заводу не лише посиленим темпом перерахують усю електроенергію з 1 жовтня, а й продовжать оптовий тариф назавжди.
Я не став сперечатися...
Запоріжжя.
У травні тут усе ще працювало.
Фото автора.