Книгу під такою назвою (на знімку) сьогодні презентують у Києві. Її підготовлено за ініціативи ветеранів «Земляцтва Запоріжжя» до 95-річчя з дня народження Михайла Миколайовича Всеволожського — Героя Соціалістичної Праці, першого секретаря Запорізького обкому Компартії України (1966—1985).
Епіграфом до видання, що містить спогади сучасників, взято слова Василя Сухомлинського: «Найпрекрасніші і водночас найщасливіші люди ті, хто прожив своє життя, піклуючись про щастя інших». М. Всеволожський, на переконання людей, які знали його за спільною роботою, до таких і належить. У його команді був Іван Костін, (на знімку) лауреат Державної премії в галузі науки і техніки, який очолював тоді обкомівський відділ оборонної промисловості. Він — один із 36 співавторів книги «У кожного свій Дніпрогес», голова ради ветеранів Запорізького земляцтва.
— Іване Дмитровичу, яким запам’ятався вам багаторічний лідер області?
— Йому були притаманні такі риси, як: чесність, переконаність у своїй правоті, віра в справедливість, вірність принципам, здатність вирішувати поставлені завдання, але передусім — турбота про людину. Життя і діяльність Михайла Миколайовича — зразок працездатності та принциповості, вимогливості і скромності. Вражали його організаторські здібності, зібраність, відсутність будь-якої показухи в роботі. Його вирізняли дружелюбність, виняткова людяність і незвичайна простота в спілкуванні.
— А яким у ті роки був запорізький регіон?
— В економіці країни область займала провідне місце. Щорічно підвищувалися обсяги виробництва — тільки в оборонній промисловості вони збільшувалися на 12—14 відсотків на рік. Наш край став найбільшим виробником електроенергії (до 30 відсотків від загальнореспубліканського вироблення), високоякісних сталей, феросплавів, чавуну, кольорових металів, абразивної продукції, авіаційних двигунів (їх поставляли в 90 країн), силових трансформаторів, легкових автомобілів. Символами промислової могутності України стали Дніпрогес і «Запоріжсталь», «Дніпроспецсталь» та Моторобудівний завод, «Запоріжтрансформатор» і найбільша в Європі Запорізька АЕС.
Величезна заслуга Всеволожського й у вирішенні соціальних питань, особливо в забезпеченні трудівників житлом. У ті роки велося інтенсивне будівництво житла, у тому числі й господарським способом.
Одного разу стало відомо, що річний план будівництва квартир у Запоріжжі через недоукомплектованість робочою силою — під загрозою зриву. Люди, звісно, не отримають житло, пропадуть виділені капвкладення. Щоб не допустити цього, Михайло Миколайович запропонував передати недобудовані будинки підприємствам під відповідальність керівників. Моторобудівний завод отримав два таких будинки. Робота на них велася цілодобово в три зміни. Якось на початку грудня увечері приїхав Всеволожський. Я в цей час був заступником секретаря парткому, відповідальним за добудову будинків.
Михайло Миколайович залишився задоволений, подякував працівникам за роботу. Ось так я познайомився з ним.
Будинки були здані достроково. Близько 200 сімей отримали довгоочікувані облаштовані квартири.
Шість років я працював під його безпосереднім керівництвом. Михайло Миколайович був найменше моїм начальником. Він насамперед був учителем, старшим товаришем. Я глибоко поважав і полюбив його за видатний розум, привітність і батьківське ставлення до мене.
— Ви, Іване Дмитровичу, у книзі пишете, що, проаналізувавши свій життєвий шлях і Михайла Всеволожського, були приємно здивовані схожістю біографій. Цікаво, у чому подібні ваші непрості долі...
— Схожість, справді, вражаюча. Ми обидва після семирічної школи закінчили авіаційні технікуми: Михайло Миколайович 1936 року — Запорізький, а я 1952-го — Воронезький, причому за однією спеціальністю — складання та випробування авіадвигунів. Його було направлено на роботу до Воронежа, а мене... до Запоріжжя. Починали технологами. Ще навчаючись у технікумі, я навчальну та переддипломну практику проходив на Воронезькому заводі в тому самому цеху, де працював Михайло Миколайович. Волею долі нам довелося, хоч і в різний час, трудитися на оборонному заводі (сьогодні «Мотор-Січ»). Були обидва другими секретарями райкомів, завідувачами відділів обкому партії. Нас обирали членами різних партійних комітетів, членами ЦК, депутатами місцевих та Верховної Рад. У решті-решт, ми кілька років жили в одному будинку й під’їзді, в однакових квартирах. Стільки збігів! Явно я йшов стопами свого наставника, повторюючи багато в чому його життєвий шлях. У це важко повірити, але це було. Хоча про багато фактів я довідався тільки під час підготовки спогадів.
...У мене, як і в співавторів книги спогадів, залишилися про Михайла Миколайовича найтепліші спогади не лише як про державного діяча, талановитого організатора, ерудованого фахівця, а й як про інтелігентну людину незвичайної скромності та простоти. Це була Особистість і впевнений у собі лідер свого часу.
