Дев’ята рота

29 листопада 2014 139

Дорогу цю в 1940-му багато знімали. Кіножурнали з підсумковими кадрами бою на дорозі Раате в Суомуссалмі показали в багатьох країнах. Тільки в СРСР їх ніхто не бачив, хіба що вищі керівники армії й країни. І зрозуміло, хіба можна було показувати таке?

Багато років трагедія Щорсовської 44-ї стрілецької Київської Червонопрапорної дивізії в снігах Фінляндії, як і низки інших радянських дивізій, була забороненою темою.

...Часто тут буваємо, але цього разу доїхали до Раатеенпортті, потім повернули на південь і поїхали по сучасному шосе до великого озера за сім кілометрів від дороги Раате. Десь тут загинула 9-а рота Богунського полку 44-ї дивізії. Праворуч від шосе побачили пам’ятник: кілька великих каменів, складених разом. І — квіти. Але хто міг залишити їх тут?.. І хто міг знати про 9-ту роту?

Виходить, це всім. І нашим, і фінам. Усім, хто загинув у тому бою.

І нам слід розповісти, як це було.

Загальна ситуація

44-а стрілецька дивізія поспішала на допомогу 163-й, яка пішла у сніги Фінляндії раніше й уже з 11 грудня 1939 року відбивала атаки фінських частин у районі селища Суомуссалмі, за 37 км від радянсько-фінляндського кордону.

Тоді ж, 11 грудня, за 10 км на південний схід від селища й за 27 км від радянського кордону, зайняла оборону на дорозі Раате посилена фінська рота. Цей заслін заткнув єдину тут дорогу, що підходить до селища Суомуссалмі з боку радянського кордону. Постачання 163-ї радянської дивізії із цього напрямку припинилося.

До 13 грудня становище 163-ї дивізії стало загрозливим, і командування вирішило спрямувати до Суомуссалмі перекинену з України 44-ту стрілецьку дивізію.

Першим по дорозі РааДо 30 грудня на дорозі Раате зібралася майже вся 44-а дивізія, очікуючи, коли фінський заслін буде збито. Але пробити його не вийшло, що в підсумку стало фатальним для долі 44-ї дивізії.

146-й Богунський полк стояв у районі 19-го кілометра, де до дороги Раате примикало шосе Кухмо—Суомуссалмі. Район перехрестя обороняв 3-й батальйон капітана Пастухова. Тут фіни могли вийти в тил дивізії. Тому на шосе вирішили виставити заслін, у районі озера, що тяглося паралельно дорозі Раате. Вибір припав на 9-ту роту. Командир — старший лейтенант Шафігуллін Шариф Шафікович, прибув у дивізію незадовго до її відправлення на Фінський фронт.

Роту посилили кулеметами, двома гарматами, зенітною кулеметною установкою. Загальна кількість — близько 300 осіб. І 30 грудня 1939 року колона роти рушила по шосе від дороги Раате на південь, ідучи в безвісність мало не на 74 роки.

Заслін розмістили на висотці за 7 км від дороги Раате й за 500 метрів на схід від хутора Сангінахо. Висотка була невеликою, але шосе проходило просто по її верхівці.

Ворога чекали з півдня, з цього боку висотки був вільний від лісу простір.

Фіни готуються

Результатом боїв фінських військ з 163-ю дивізією став відхід 28 грудня 1939 р. цієї дивізії від Суомуссалмі на північ. І 44-а дивізія, котра стояла перед фінським заслоном на 27-му кілометрі дороги, залишилася одна. Тепер фіни змогли переключитися на неї.

Судячи з документів 9-ї фінської дивізії, фіни були впевнені: радянське командування відведе 44-ту дивізію назад до кордону. Це було раціонально. Але все залишалося так, немов не було ні відступу 163-ї дивізії, ні загрози 44-й дивізії.

30 грудня фінські сапери почали пробивати льодову дорогу — паралельно дорозі Раате, по кризі великого озера, у районі якого й займала оборону 9-а рота Шафігулліна. Дорога ця давала змогу перекинути війська для нанесення ударів у фланг радянської 44-ї дивізії.

31 грудня фіни починають готувати удар по 19-му кілометру дороги Раате. І першим туди, у район озера Коккоярві, прямує фінський 22-й легкий загін.

Із цього моменту 22-й легкий загін і радянська 9-а рота почали зближення в часі й просторі, щоб зійтися в смертельній сутичці біля висотки під хутором Сангінахо.

Перший бій

Вранці 2 січня 1940 року фінський 22-й легкий загін вийшов до Сангінахо. Попереду — похідна охорона, далі — 1-а рота, кулеметний і мінометний взводи, у кінці похідної колони йшла 2-а рота. Червоноармійці зустріли їх вогнем. Було 9 годин 50 хвилин за фінським часом.

Кілька атак закінчилися нічим. Тільки о 22-й годині командир фінської роти доклав, що вдалося захопити позиції бойової охорони ворога.

Інформація від командира фінського загону, що він біля хутора Сангінахо зустрів сильного супротивника, стурбувала фінське командування. Адже цей радянський заслін блокував шлях для наступу й розкривав увесь задум операції. І цю «скалку» треба було терміново ліквідувати.

А фінські війська вже йшли по льодовій дорозі в тил 44-ї дивізії. Вранці 2 січня 1940 р. почав марш 64-й піхотний полк. Слідом тією само дорогою пішов загін майора Карі. Йому й було доручено знищити радянський опорний пункт у районі хутора Сангінахо.

Щоб зрозуміти силу цього загону, пояснимо, що до його складу входили:

— 15-й окремий батальйон, посилений мінометним взводом і артилерією;

— 4-й батальйон бригади польового поповнення;

— 9-й окремий саперний взвод, а також піввзвод забезпечення.

У кожному батальйоні — три стрілецькі, кулеметна й штабна роти, підрозділи забезпечення.

У район бою 15-й окремий батальйон, який ішов першим, прибув о 10-й годині 3 січня.

В оточенні

Коли небо почало сіріти, спостерігачі 9-ї роти розрізнили на дорозі в себе в тилу якийсь рух. І відразу вдарили туди із зенітної кулеметної установки. Вогонь змів фінів з дороги. Тільки через 45 хвилин вони зібралися й зайняли позиції біля дороги.

Завершити оточення висоти фіни змогли близько 15-ї години, коли вже почало темніти.

А о 16.45, тихо, без пострілів, майже взвод бійців 9-ї роти рушив вниз схилом уздовж стежки на Сангінахо. Поблизу фінських позицій вони, стріляючи з гвинтівок і ручного кулемета, кинулися на ворога. Але у взводу, котрий атакував роту, шансів було занадто мало.

Командир фінського 4-го батальйону отримав наказ почати атаку не пізніше 18.30. Але, як він потім згадував: «...Нас несподівано зустріли дуже ефективним кулеметним вогнем... коли стало зрозуміло, що завдання в цю ніч виконати не вдасться, відійшли назад».

Було це близько 21-ї години за фінським часом.

Останній бій

Приблизно о другій годині ночі 4 січня 9-а рота знову спробувала розірвати кільце — тепер у напрямку дороги Раате. Але прорив не вдався.

Свою атаку фіни призначили на ранок. Атакував 4-й батальйон. Інші фінські частини блокували радянський опорний пункт. Як це було, згадував командир 4-го фінського батальйону Вейкко Кархунен: атакували з обох флангів; вогневу підтримку здійснювали фінські гармати й міномети, а також майже всі кулемети фінського загону, розміщені з південного боку висоти. Вони тримали висоту під безперервним вогнем, не даючи супротивникові підняти голову.

Бойові можливості богунців були майже вичерпані: дводенний бій, брак боєприпасів, втрати й напруження, яке відчували ці замерзлі, голодні люди, котрі оглухли від стрілянини. Про що думали солдати, покинуті в чужій країні, які розуміли, що скоро їхній останній бій? Що відчував їхній командир, старший лейтенант Шафігуллін, якого тільки два місяці тому випустили з в’язниці НКВС Житомира, де він провів два роки як «ворог народу»?

Атака почалася об 11.00. Роти 4-го батальйону, які наступали зі сходу й заходу, під вогневим прикриттям прорвали передню лінію оборони. Командир фінського батальйону згадував: «Ворог доблесно боровся й намагався утримати свої позиції до кінця. Але, приблизно о 14.00, наші підрозділи, що перебували на вістрі атаки, з двох боків досягли дороги. Бій було закінчено. Близько 260 ворожих солдатів боролися до кінця, 40 солдатів здалися в полон... Цей бій для батальйону був досить важким...»

Приблизно о 15-й годині на дорогу й висоту в Сангінахо почала опускатися ніч. Фіни згадували: «Після важкого дня нарешті батальйон прийшов у табір. Як і раніше, стояв лютий мороз. З дороги Раате долинала гарматна канонада, там, північніше, біля Хаукіла, день і ніч гримів бій. А тут, з району недавнього бою, раз по раз доносилися одиночні гвинтівкові постріли — де й хто стріляв — це запитання так і залишилося без відповіді».

Так у фінських джерелах описано бій, у якому рота 146-го Богунського полку 44-ї стрілецької Київської Червонопрапорної дивізії гідно боролася із ворогом кількістю в три піхотні батальйони. І майже повністю загинула в бою.

Однак бій біля Сангінахо закінчився не зовсім так, як описують фіни. За непрямими ознаками можна припустити, що залишки 9-ї роти в останній момент вирвалися з кільця й намагалися піти по льоду великого озера. Інакше як можна зрозуміти запис у звіті про бій командира 22-го загону: «...Полонених було близько 40 осіб, убитих майже 250 осіб, захоплено 11 кулеметів, 2 гармати, автомобілі, гвинтівки, ручні кулемети, пістолети тощо. У районі аж до Пярсяменселкя продовжую зачищення».

А що сталося з пораненими й з тими, хто не міг прориватися? Відповідь є у фінських джерелах. Енсіо Мякінен у книжці «Лижний патруль» (1940) пише: «У темряві ночі надійно завершити швидкий удар було важко. Вранці батальйон... почав зачищення місцевості, яке тривало весь день. Це була важка робота, одна за іншою землянки були розгромлені, вороги, які залишилися, не бажали здаватися й боролися до останнього подиху».

9-а рота виконала завдання до кінця. Вона не змогла прикрити весь південний фланг дивізії, але фінський 22-й легкий загін, а потім і загін Карі, зв’язала боєм на цілих три дні. Проте рота здійснила й важливіше — зуміла повідомити командуванню про перекидання фінських військ по льодовій дорозі в глибокий тил дивізії. А от чому 44-а дивізія виявилася неготовою до наступу фінів, який почався 5 січня, зокрема й тими фінськими частинами, які були перекинені по льодовій дорозі, ще потрібно розбиратися. Як і в тому, чому не дійшла до 9-ї роти вислана їй на допомогу 7-а рота Богунського полку. І що трапилося із цією ротою.

На висоті в польовій сумці вбитого командира знайшли учнівський зошит у клітинку. У ньому — список 9-ї роти 146-го Богунського полку 44-ї стрілецької Київської Червонопрапорної дивізії.

Віктор Васильєв, Валерій Ленченков.

Санкт-Петербург.

Від редакції

В. Васильєв та В. Ленченков за списком із польової сумки загиблого старшого лейтенанта Шафігулліна, за даними фінських та російських військових архівів установили 188 прізвищ учасників того бою. Більшість із них загинули або зникли безвісти. Вражає така деталь: майже 150 із 188 бійців та офіцерів 9-ї роти були призвані на війну з Житомирщини, переважно із сіл Хейлів (нині Красногірка) та Харліївка Попільнянського району. Отже, у них є нащадки в Україні. Ви можете знайти той скорботний солдатський список та повний варіант статті «Дев’ята рота» на порталі «Голосу України» http://golosukraіne.com/.