Конфлікт, що розгортається в невеличкому райцентрі Чернігівської області, перетворюється на реальну війну й залучає дедалі більше людей. Колізію намагалися вирішити «по-доброму» і голова райдержадміністрації, і селищний голова, й інші посадовці. Банальна межа — кілька квадратних метрів землі — посварила сусідів настільки, що фактично нинішній паркан між ними — справжня лінія фронту.
Як свідчить акт судово-медичного дослідження №461 Прилуцького міжрайонного відділу судово-медичної експертизи, у дочки Ганни Обливайної Валентини внаслідок інциденту на межі 14 червня 2012 року — «забій м’яких тканин верхньої третини лівого стегна, забій верхньої третини лівого плеча, множинні садна в районі передньої поверхні грудної клітки зліва». У цьому документі фігурують дві сусідки, які «на ґрунті раніше виниклих неприязних відносин під час сварки за допомогою дерев’яної палиці спричинили тілесні ушкодження потерпілій».
Автора листа до редакції Петра Дорошенка того дня не було вдома. За його версією, усе відбувалося навпаки — це сусіди побили його стареньку матір, яка після «двотижневого перебування в лікарні ще й досі хворіє».
Ставити в цьому інциденті крапку зарано. Адже обидві сторони мають ще обмінятися «пострілами» у суді, який і визначить, хто з них правий.
З точки зору сторонньої людини те, на що марнують час дві родини, — настільки незначне й маловартісне, що просто дивуєшся: як розумні та поважні люди перетворюють своє життя на пекло нищівного протистояння.
Ганна Дмитрівна Обливайна вже має 74 роки. Під час розмови вона вся тремтить, немов від холоду. Війна із сусідами загострила її нерви, хвороби. Жінка вказує на жолуді, що рясно нападали з величезного 50-річного дуба, який росте в сусідському дворі, на її подвір’я: «Ну, ви бачите це? Бачите? Що оце мені робити? Це ж треба їх у відро збирати!»
Жолуді її нервують, не дають спокою. Жінка ще хоче побілити стіну цегляного гаража, до якої тепер немає доступу (вона відгороджена парканом), ніби в цьому — сенс її життя. Можна лише поспівчувати старенькій, якій так муляє ота непобілена цегла: ну невже все це варте безсоння, розпачу та здоров’я? Дзвінків серед ночі селищному голові? Але, що поробиш, людину дратують згадані вище деталі. Згідно чинного законодавства вона має право мати доступ до задньої гаражної стінки!
Важко збагнути й логіку дій Петра Івановича Дорошенка, який колись був директором школи. Чоловік, за його словами, мав два інсульти, інфаркт. У такій ситуації ой, як треба берегтися! Ну хоче сусідка побілити ту кляту стінку гаража — то хай розводить білило й порядкує. Відступитися на півметра ж набагато дешевше, ніж витрачатися на адвоката! Але Петро Іванович як голова сім'ї увійшов в азарт боротьби і за будь-яку ціну не хоче поступитися селищній раді, місцевому чиновництву й головне — сусідці. Хай би там що! «Комісії різних рівнів і в різному складі з попереднім повідомленням і без нього на вимогу сусідки приїздили до мене вже 16 разів», — пише він у листі до газети.
Непоступливий пенсіонер судився із селищною радою і виграв суд. Однак одинадцята сесія 26 квітня цього року прийняла рішення не на його користь — «рекомендувати межу земельних ділянок для обслуговування жилого будинку та господарських будівель гр. Г. Обливайної... продовжити» (тобто забезпечити прохід до стіни гаража. — Авт.), «рекомендувати гр. П. Дорошенку спиляти гілля дерева (дуба), що виходить за територію подвір’я його опонентки». Звичайно, сусідка, так би мовити, домоглася свого. Депутати підтримали її прохання. Та невже оті відтяті 4—5 квадратних метрів землі та кілька гілляк дуба варті того, щоб піднімати усі інстанції від Чернігова до Києва? Що головніше — спокій і здоров’я чи тривога й розпалювання емоцій? У чому ж сенс продовження цієї війни? Отримати оті нещасні 4 квадрати землі? А якщо вони для когось додадуться, не дай Боже, на кладовищі?
Районний суд 9 жовтня своєю постановою визнав рішення одинадцятої сесії шостого скликання Срібнянської селищної ради від 26 квітня 2012 про затвердження акта узгоджувальної комісії Срібнянської ради незаконним. Чому? Бо «відповідач на розгляд земельного спору не отримав офіційної згоди позивача та не вирішив питання про перенесення розгляду спору», «проведено заміри земельних ділянок наглядно і приблизно визначено розмір земельної ділянки», також рішення сесії про затвердження акта узгоджувальної комісії «позивачу було передано з порушенням терміну».
«Наскільки я розумію, — пише у своєму новому листі до корпункту П. Дорошенко, — навіть після того, як суд вдруге відмінив рішення сесії селищної ради, питання залишилось відкритим».
Тим часом двом родинам треба приватизувати землю. Головний спеціаліст відділу оперативного контролю за дотриманням вимог земельного законодавства управління контролю за використанням та охороною земель Державної інспекції сільського господарства в Чернігівській області Олександр Харченко 12 липня цього року зробив фактичні обміри земельних ділянок і встановив, що їх площа відповідно склала — 0,2508 га (Г. Обливайної) та 0,2243 га (П. Дорошенка). Тобто, ось так виглядають спірні ділянки в натурі. Тим часом Петро Іванович у кадастрових, господарських книгах радянських часів знаходить запис, що в його родини насправді було 0,25 га. Він звернувся до селищної ради з проханням відновити запис у кадастровій книзі, оскільки «він був змінений 1990 року з 0,25 га на 0,21 га безпідставно». Справді, де поділося 4 сотки? Вони увійшли до городу Г. Обливайної? Якщо колись чиновники селищної ради наплутали, то нова команда зобов’язана виправити помилку! Але чому тоді 20 років тому ніхто не здійняв галасу з цього приводу? Усе-таки 4 сотки — величенький шмат землі! Навпаки, як свідчать опоненти, між подвір’ями і зараз є хвірточка. Вона красномовно свідчить, що сусіди свого часу спілкувалися і встановлювали паркани без втручання селищної ради.
Тобто межа і багато десятків років тому не була ідеальною, але все ж таки розділяла їхні подвір’я. Г. Обливайна навіть повідомила, що її заслужений чоловік-орденоносець, учасник ВДНГ (нині — покійний. — Авт.) віддав старий дерев’яний штахетник сусідам.
У селищній раді мені надали письмове пояснення колишнього землеміра Ганни Чайковської. «У травні 1991 року я стала перевіряти земельні ділянки у господарствах, бо колгосп
ім. Калініна передавав землі в селищну раду, — читаємо у її записці. — Коли я почала перевіряти землі на вул. Куйбишева й дійшла до В.П. Дорошенко (мати Петра Івановича. — Авт.), то в неї була земельна ділянка 0,21 га, а в кадастровій книзі значилося 0,25 га. Я запитала у В.П. Дорошенко, а де в неї ще земля. Вона відповіла, що наділ 0,04 га в М.П. Ярошенка». Це підтвердила в розмові й колишня медсестра Раїса Лебедєва: «Приблизно в 1970-х Дорошенки мали неподалік ще невеличку земельну ділянку на вулиці Куйбишева. Я добре пам’ятаю, як з того наділу вони візком перевозили городину...».
Срібнянський район Чернігівської області.
У колажі Олексія КУСТОВСЬКОГО використано фото автора.
