Пляшку з просом, сховану під час голодомору, відкопали на Вінниччині

Усі четверо дітей Марії Сороки знають про те, що сталось у їхній родині в голодному 32-му. «Мамина сестра Юстя мала троє малих дітей: дівчинку і двох хлопчиків, — каже пані Марія. — Сестра була старша від мами на 17 років. У той голодний рік всі троє діток спухли з голоду. Коли згадую, як про це розповідали мама і дідусь, то уявляю лавку, на якій вони лежать. Тато цих діток приніс пару гнилих картоплин, зварили з них посьорбку. А мама голосить, нічого це дітям не допоможе, бачиш, вони вже на небі, краще сам з’їж, бо скоро так само зляжеш. Дядько не послухався її, віддав дітям усе до краплини. Але їм те не допомогло. Коли мама розповідала про це, то завжди плакала. І я разом з нею втирала сльози».

— У моєї мами в той рік теж вимели з хати все дочиста, — розповідає Марія Сорока. — Влада направляла по хатах бригади, вони ходили і забирали все до останньої зернини. Мама казала, що навіть склянку квасолі відібрали, знайшли і висипали собі в торби зерно, яке сховала у глечиках. А дідові якось вдалося приховати трохи зерна. Та він знав, що ходитимуть і шукатимуть ще не раз. Вирішив зробити надійнішу схованку. Насипав проса у пляшку і закопав її під деревом в кінці городу. Але навесні, коли настав час сіяти, знайти її не зміг. Не знаю, чому так сталося, дід картав себе до самої смерті, що не зробив надійної мітки на дереві.

Коли Марія Сорока через 80 років побачила скарб свого дідуся, аж в долоні сплеснула. «Цим зерном можна було б половину городу засіяти, — каже жінка. — Погляньте, як дід його добре натовк у пляшку, тут справді багато насіння, дуже шкода, що не допомогло воно тоді нашій рідні».

Знайдену пляшку із зерном попросив у Марії Сороки її ровесник, з яким разом навчалися колись давно в одному класі, односелець Микола Гаврилюк. Микола Левкович добре знає історію рідного села. В їхній родині тема голодомору завжди була на слуху. Донька Ірина чула від батьків багато розповідей про своїх бабусю й дідуся, про їхніх предків, тобто прадідів. Ірина Миколаївна навіть склала родове дерево Гаврилюків.

— Ця пляшка із зерном для мене свята річ, — каже пан Микола. — Бо голодомор не обминув нашу родину. Знахідку треба показати людям у всій країні. Можливо, передамо її в музей жертвам голодомору в Київ. Бо це зерно правди проросло з голодного 32-го як доказ геноциду проти нашого народу. Дехто дотепер не хоче визнавати, що голод був спланований — ось вам реальне підтвердження. Чого мої земляки сховали це зерно? Бо його відібрали б у них силою. Хіба це не геноцид — позбавляти людину шматка хліба?

— Мама такі жахливі речі розповідала, що дотепер мороз йде по шкірі, коли згадую про почуте, — каже Микола Гаврилюк. — Дядько Іван Галунко наловив горобців, засмажив їх у казані і дав одного мамі. Доки жила, згадувала про це. У селі не було собак. Коли якийсь з’являвся, хто міг ходити, переслідував його доти, доки не наздоганяв, а тоді розпорював живота. Коли йшов дим з комина, бригади активістів приходили і перевіряли, чи не готує щось хазяїн з їди. Людям порозбивали жорна. Щоб не могли змолоти борошна, навіть якщо комусь вдасться сховати жменю зерна.

Батько Миколи Левковича разом з трьома братами воював на фронтах Першої світової війни. Каже, одного з братів цар відпустив з фронту, бо треба було доглядати землю. Радянська влада натомість розкуркулила Миколиного батька — Левка Гавриловича і відправила в Сибір. «За що? — запитує пан Микола і сам відповідає: — Тільки за те, що був добрим господарем». Після вислання батька з села добрі люди порадили мамі тікати, бо дружину куркуля могла чекати така само участь. Жінка з маленькою дитиною на руках і рідною молодшою сестрою опинилася в селі Козинці, нині Липовецького району, а тоді це був Турбівський район, уточнює пан Микола. «Туди виселили нашого дядька, — каже співрозмовник. — Його теж розкуркулили. Але одних висилали за межі району, інших — за межі області, а третіх — аж у Сибір».

Дядька звали Яків на прізвище Семенець. Якось він почув, що нова колгоспна влада організовує районні змагання косарів. Дядько Яків і собі подався на змагання у Турбів. Сказав, що він з Козинець. Так і записали: «Колгоспник з Козинець Яків Семенець». «Дядько переміг на тих змаганнях, йому дали пуд зерна, — розповідає Микола Гаврилюк. — Коли голова колгоспу в Козинцях дізнався, хто саме цей Семенець, то за серце схопився. Бо за те, що відправив на змагання куркуля, його могли відправити туди, де Макар телят не пас. А той пуд зерна врятував тоді і дядька, і мою маму з маленькою дитиною на руках, та її сестричку».

Лише три кілометри відділяє Великі Крушлинці від Малих Крушлинець. Парадоксально, але в сусідів зерно відбирали не у всіх. У Малих Крушлинцях люди мали більше харчів. Тут навіть ділилися вирощеним з сусідами.

— Ми жили у Великих Крушлинцях, — згадує 89-річна Лідія Юрченко. — Після того, як з голоду померли тітка і дідусь, мама віддала мене до своїх родичів у Малі Крушлинці. Тут у людей було що їсти. Я сама носила від тітки дещо додому батькам. Тільки дуже боялася йти. Між нашими селами знайшли чоловіка з відрізаними руками й ногами. Казали, що його з’їли. Старі люди навіть назвуть прізвище сім’ї, в якій з’їли дитину. 

Одного разу на городі біля клуні я побачила багато людей. Запитала мами, що вони там усі роблять. Виявляється, голодні шматували здохлу коняку. Сама стала свідком, як з нашої хати активісти винесли віночок часнику. Більше нічого було забрати.

— По селу їздила підвода і підбирала мертвих, яких не було кому поховати, — каже бабуся Ліда. — Такі трупи скидали в одну яму. Бувало, підбирали й тих, хто вже дихав на ладан, але ще залишався живий.

У Великих Крушлинцях переказують розповідь про те, як один чоловік стогнав, щоб не кидали в яму з мертвими, бо він живий. Був настільки знесилений, що не міг піднятися. Забрати його з дому розпорядилася опухла дружина. Знала, що сама не зможе поховати. Якщо підвода не приїде наступного дня, то що тоді робити з мертвим? «Той показував дружині дулі, крутив пальцем біля скроні, стогнав, щоб вона не робила цього, бо він же живий, але це не допомогло, живого поховали з мертвими», — розповідають старожили. І додають: «Це не вигадка. Таке справді було в нашому селі».

Чому ж у сусідів не зафіксовано таких страшних випадків?