Лише сім хвилин для сина чи доньки

У 1997 році Київський громадський освітньо-видавничий центр «Полікультурний світ» заснував щоквартальник «Педагогіка толерантності». Це поки що єдиний у світі часопис, повністю присвячений проблемам толерантності. Він видається на суто громадських засадах, без будь-якого фінансування, його співробітники не отримують зарплату, працюють на чистому ентузіазмі.

Однак за постійних матеріальних негараздів «Педагогіка толерантності» виходить регулярно — за минулі роки видано 60 номерів завдяки підтримці численних шанувальників, членів Редакційної колегії і Громадської ради, широкого загалу ВНЗ і середніх навчальних закладів, з якими журнал плідно співпрацює.

Головний принцип діяльності нашого часопису: не лише порушувати найболючіші антитолерантні проблеми виховання й навчання, а й привертати до них увагу освітян, суспільства, добиватися їх практичного розв’язання.

Завдяки активній підтримці педагогічного загалу, громадськості дещо вдалося вирішити. Так було ліквідовано екзамени у всіх класах, крім  9-го і випускного, хоча й їх слід ліквідувати. Отримала підтримку й частина пропозицій журналу щодо Закону України «Про середню освіту», в якому дещо скорочено тривалість уроків у початкових класах та кількість щоденних уроків у всіх класах, передбачено щорічні медичні обстеження стану здоров’я школярів та відповідальність за його погіршення; трохи підвищено зарплату вчителів; вчителів-чоловіків звільнено від військової служби тощо. На жаль, важливіші наші пропозиції в законі не відображено.

Узагалі, потрібно визнати, що чимало вкрай гострих, важливих проблем освіти, яким часопис присвячує достатньо публікацій, розв’язати поки що не вдається. По-перше, школа давно стала фабрикою, що тотально перемелює, нищить здоров’я дітей, тобто й здоров’я дорослих. Безжалісна статистика засвідчує: якщо до першого класу приходять більшість здорових дітей, то серед шкільних випускників здоровими залишаються лише 2—4 відсотки, решта мають цілий букет важких хвороб. За станом здоров’я чимало хлопців нездатні служити в армії.

І ця невтішна статистика дитячого здоров’я породжена винятково шкільними чинниками: нерухоме сидіння з викривленим хребтом протягом 10—12 років на уроках та над домашніми завданнями та ще й за комп’ютером, біля телевізора без регулярних фізичних занять та фізичної праці; постійні нервові стреси, зриви, страх у разі викликів до дошки, на безкінечних контрольних, екзаменах, вчительсько-батьківські репресії, що в сукупності призводить до дитячого суїциду; щоденна ненормована у дві зміни праця — шкільні уроки та домашні завдання — неповнолітніх школярів без повноцінних вихідних, сну і відпочинку.

Як стверджує директор Інституту болю, видатний фахівець у галузі лікування хребта і нервової системи В. Берсенєв, від того безкінечного шкільного сидіння починаючи вже з 6 років тазостегнові суглоби деформуються, слабшають так, що в дорослому віці вони вже нездатні народжувати дітей без хірургічного втручання.

Серед названих шкільних чинників руйнації дитячого здоров’я особливої уваги заслуговує щоденна ненормована праця школярів у дві зміни.

Здоров’я, трудові права дорослих на виробництві, в установах захищає Кодекс законів про працю (КЗПП), який чітко нормує тривалість роботи, наявність вихідних, відпусток тощо та суворо контролюється відповідними органами охорони праці. Робота після закінчення трудового дня та у вихідні допускається лише у виняткових випадках — документально оформлюється дозвіл на неї. Якщо на виробництво чи в установу приходить неповнолітній, то згідно із законом він має скорочений робочий день, а праця після роботи чи у вихідні йому суворо заборонена.

Нічого схожого не мають наші неповнолітні школярі, бо КЗПП на них не розповсюджується, а навчально-трудового законодавства немає.

Саме розробка і впровадження такого законодавства було головною пропозицією журналу до Закону «Про середню освіту». Хоча вона й привернула увагу народних депутатів, але була відхилена, бо вони не уявляли собі, як можна ліквідувати домашні завдання — другу щоденну трудову зміну школярів, бо без неї, мовляв, шкільний навчальний процес неможливий у принципі (тим паче що саме так навчалися вони самі, їхні батьки і діди). Насправді це можливо, бо давно відомі напрочуд ефективні методи навчання дають змогу набагато скоротити загальний час навчання за незрівнянно вищих його результатів, ніж нині, та дають можливість школярам усю навчальну роботу виконувати у класі й у класі закінчувати свій робочий день. А після школи відпочивати, як відпочивають після роботи всі без винятку дорослі.

Однак школа, система освіти не впроваджує вказані методи у свою практику, а замість того безжалісно, жорстоко експлуатує дітей. 

Це завдання дорослих, насамперед батьків, які, врешті-решт, пожаліють своїх перетруджених дітей і захистять їхні трудові права, здоров’я навчально-трудовим законодавством.

12—15 жовтня цього року в Москві відбувся Міжнародний симпозіум «Освіта в Європі для гармонійного розвитку учнів», в якому я брав участь. Коли у своєму виступі я сказав про навчально-трудове законодавство, то в залі залунали бурхливі оплески. У перерві не було відбою від бажаючих обговорити цю тему. А це означає, що дана проблема не лише України, а й усіх без винятку інших країн.

За результатами своєї роботи симпозіум прийняв «Звернення до педагогічної, медичної і батьківської громади, до парламентів, урядів країн Європи та міжнародних організацій». У ньому широко відображена ідея навчально-трудового законодавства і, зокрема, сказано: «...враховуючи масштаби і швидкість поглиблення проблеми масового погіршення фізичного, психічного і морального здоров’я дітей в навчальних закладах Європи, пропонуємо обговорити цю проблему на засіданнях керівних органів Ради Європи та Європейського Союзу.

...Учасники симпозіуму усвідомлюють, що так звані шкільні хвороби пов’язані з наявною нині формою побудови навчального процесу... і закликають:

удосконалювати нормативно-правову базу з метою заміни руйнуючих здоров’я дітей режимів побудови навчального процесу;

удосконалювати законодавчу базу в галузі захисту прав дітей як суб’єктів навчального процесу;

удосконалювати законодавство, що регламентує навчально-трудову діяльність, для оптимізації фізіологічно-ергономічного навантаження школярів і студентів з метою вдосконалення освіти, безпечної для їхнього здоров’я».

У зверненні також ставиться вимога про притягнення до відповідальності конкретних посадових осіб за завдання педагогічної шкоди здоров’ю дітей та молоді.

Завершується звернення так: «Симпозіум закликає всіх громадян Європейського континенту об’єднати зусилля, щоб врятувати дітей від «шкільних» хвороб».

Отже, ідея навчально-трудового законодавства отримала міжнародну підтримку і може бути реалізована на щастя наших дітей і нас самих.

 Школа породила страхітливе явище, яке видатний американський соціальний психолог Урі Бронфенбреннер назвав «віковою сегрегацією»: «Поряд із сегрегацією расовою і класовою є й сегрегація вікова». У 1971 році вийшла друком його книжка «Діти у США і в СРСР», присвячена цій проблемі, в якій він підбив підсумки своїх 25-річних досліджень. Книжка викликала шалений резонанс у світі і була перекладена багатьма мовами, в тому числі й російською.

У нашому часописі цій проблемі присвячена ґрунтовна публікація «Вікова сегрегація — психологічно-соціальна чума ХХ століття». Проблема полягає в тому, що вперше в історії діти і молодь тотально згуртовані в окремі, ізольовані одна від одної і від дорослого світу 22 одновікові групи: 1 — пологового будинку, 1 — ясельна, 3 — дитсадкові, 10—12 — шкільних класів і 5 — вузівських курсів. Де на 10, 20, 30 і більше дітей припадає один дорослий і де діти проводять левову частину свого життя. Зникла будь-яка сумісна діяльність різних вікових категорій — дітей, молоді, дорослих, стариків.

У нашій країні на виховання своїх дітей матері витрачають 15—20 хвилин на день, батьки — 7—10 хвилин, і цей час постійно скорочується. Фактично діти й молодь кинуті старшими поколіннями напризволяще і варяться у власному соку, який набуває все більш загрозливих аморальних, злочинних, кривавих відтінків. Скільки існує людство, але ще ніколи не виростали юні покоління в такий дикий, сегрегований спосіб.

І як негативний наслідок – масові розлучення, розвал сім’ї, від чого в сучасному світі страждають мільйони розлучених жінок, чоловіків та їхніх дітей. 

Здолати вікову сегрегацію вкрай важко, починати потрібно із системи освіти, але поки що ніхто нічого не робить.

Яких лише причин занепаду України не називають фахівці: криза економіки, виробництва, фінансів, корупція, шалений державний борг тощо.

Насправді все це лише наслідки головної причини: небувалого, катастрофічного духовно-морального занепаду, коли панує брехня, підлота, корупція, правлять бал олігархи, злочинці, жлоби, а сором, совість, честь, правда, справедливість нічого не варті, коли їх стрімко втрачають суспільство, народ, нація.

Справжній розвиток, розквіт України можливий лише за умови, коли в ній запанують мораль, духовність. Ніякого іншого способу для цього не існує. А це можливо здійснити лише високоякісним вихованням дітей і молоді силами школи — вчителів. 

Водночас людство витрачає свої головні сили, ресурси на що завгодно — на зброю, нескінченні війни тощо, — а не на те, щоб розквітли школи. Хоча вчительство, педагогічний корпус країни являє собою найчисленніший, потенційно наймогутніший загін інтелігенції, бо в його руках усі діти, молодь, батьки, сім’я, а він має вигляд безправного, пригнобленого, потерпає від злиднів і тому фактично не виконує свою історичну місію. Крім того, до вчительської професії навстіж відкрито двері для всіх бажаючих: ідіть, хто хоче, — безталанні, криводушні, підлі... 

Щоб подолати духовно-моральну кризу, почати справжній розвиток, Україна має лише один спосіб: ретельно відбирати, висувати у вчителі, вихователі найкращих своїх синів та доньок, які, об’єднавшись, і здолають цей духовно-моральний занепад.

Можна було б сказати і про деякі інші важливі проблеми, над якими працює журнал. Однак усього не скажеш.

Очевидно одне: у журналу й у всіх нас непочатий край роботи, щоб вивести нашу неньку-Україну із затяжної кризи. І саме над цим усім нам належить працювати