За наругу над офіційними державними символами — гербом, прапором, гімном — українське законодавство передбачає досить суворе покарання, а знущання з мови, не менш символічної величини, залишається безкарним. «Чому?» — запитує в статті «Про мову, троянди та білих орлів, або Дещо про забутий символ держави» (Голос України, 29.09.2012 р.) В. Маляренко, ректор Національної школи суддів, Голова Верховного Суду України в 2002—2006 роках, і пропонує зарахувати українську мову до числа національних символів, визначених у статті 20 Конституції України.

Чи потребує українська мова додаткових засобів правового захисту? Має мова символічну вартість чи вона є тільки інструментом — засобом інформаційного обміну? Які ризики постають із переведенням мови в категорію суто символічних величин? Прості й непрості запитання.

Символами можуть бути як спеціально створені артефакти (герб, прапор, гімн), так і природні об’єкти (гора Арарат для вірменів, лев для британців, півень для французів тощо). Мова є водночас і артефактом, і природним явищем. Спробуємо з’ясувати, що робить українську мову претендентом на роль одного зі статусних національних символів.

Символ об’єднує. Цю роль мова (і не тільки українська) виконує багато століть. До того, як людей стали об’єднувати державні, їх об’єднали мовні кордони. Спільна мова об’єднує представників різних поколінь — «і мертвих, і живих, і ненарождених»; вона дає змогу спілкуватися з «духами предків» без перекладу. Мова об’єднує громадян держави в політичну націю незалежно від їхнього етнічного походження. Мова дає можливість українцям, яких доля закинула в найвіддаленіші куточки світу, відчувати спорідненість з етнічним материком.

Символ роз’єднує: це засіб розпізнавання «свій—чужий». У сучасній «Європі без кордонів» мовні відмінності залишаються однією з найвиразніших рис національного обличчя. Європеєць подорожує без візи, Європа має спільну валюту, спільний парламент, прапор і т. ін., але мовні кордони при цьому не зникли і не зникають. Рада Європи не шкодує зусиль і коштів для збереження цих кордонів. Європейська хартія регіональних або міноритарних мов, яку ратифікували вже 24 країни, проголошує: «Захист історичних регіональних або міноритарних мов Європи, деякі з яких перебувають під загрозою можливого зникнення, сприяє збереженню й розвиткові культурного багатства й традицій Європи»; «Захист і підтримка регіональних або міноритарних мов у різних країнах та регіонах Європи є важливим внеском у розбудову Європи».

Маркером локальної або соціальної ідентичності може бути не тільки національна мова, а й місцевий діалект, говірка, жаргон, наприклад, віковий або професійний сленг, феня і т. ін. Кожен із них по-своєму об’єднує і роз’єднує людей, символізуючи певну групову спорідненість і солідарність та групові цінності.

Символ дістається у спадок і передається у спадок. За кількістю поколінь, що спадкували українську мову, вона може змагатися з абсолютною більшістю інших офіційних і неофіційних символів.

Символ — атрибут влади. Чия влада — того й символ; чий символ — того й влада. Історія рясніє прикладами, що вказують на тісний зв’язок мови і влади. Кардинал Рішельє, засновник (1635 р.) і покровитель Французької академії, основним завданням якої було утвердити вплив французької мови як офіційної, був переконаний, що зміцнення державної влади в його країні неможливе без мовної централізації. Прагнення до влади змушувало братися за підручники й граматики претендентів на корону (Катерина ІІ), булаву (Вільгельм Габсбург, також відомий як Василь Вишиваний) і президентське крісло. В Європі немає жодної країни, глава якої не розмовляє мовою свого народу. Конституція України також зобов’язує Президента спілкуватися державною мовою.

Особливу символічну роль завжди відгравали такі одиниці мови, як власні назви. Під час Першої світової війни столицю Російської імперії було перейменовано з Петербурга на Петроград, щоб назва не звучала на німецький лад. З цієї ж причини англійський король Георг V (дід нинішньої королеви Єлизавети ІІ) відмовився в 1917 році від родового імені Сакс-Кобург-Гота і прийняв нове — Віндзор (за назвою Віндзорського замку неподалік від Лондона). Греція тривалий час обстоює своє право на назву Македонія. Через її непоступливість Македонію було прийнято до складу ООН в 1992-му з тимчасовою офіційною назвою — Колишня Югославська Республіка Македонія. Схожих прикладів чимало.

Соціолінгвістичні дослідження показують, що мова — одне з найпотужніших знарядь символічного домінування. Данський лінгвіст Роберт Філліпсон у працях «Мовний імперіалізм» та «Тільки англійськомовна Європа» застерігає від глобальної гегемонії англійської мови. Домінування символу на історичній батьківщині сприймається як норма, поза її межами — як експансія. Відомий іспанський мовознавець Бастардас Боада звертає увагу на так звані «мови регіонального домінування», наголошуючи, що міжмовні контакти не завжди безболісні і не завжди сприяють збереженню мовного розмаїття.

Символ — маркер присутності. Символи зазвичай стають об’єктами агресивних дій з боку тих, хто намагається заволодіти владою, землями, свободою. Підкорення народу чи території супроводжується зміною символіки і зміною мови (у вивісках, оголошеннях, власних назвах тощо; наочний приклад — радянські землі, окуповані фашистською Німеччиною). Тому символи потребують захисту. Вони зазвичай мають потужне емоційне тло і часто пов’язані з феноменом мучеництва. Фізичне або психологічне пошкодження символу (його знецінення) сприймається як травма.

Символ — виразник гідності. Приниження символу є приниженням особистої й колективної гідності тих, кого цей символ об’єднує. Міжнародне й українське законодавство гарантує захист гідності як одного з основних нематеріальних благ. Гідність пов’язана з ідентичністю. Втрата символу або його заміна іншим призводить до часткової або повної втрати початкової ідентичності. Потреба статусної підтримки мови як символу неоднакова в різних народів. Чеська мова не має формально закріпленого статусу державної або офіційної. Сьогодні вона не потребує такого статусу. Українська мова без статусної підтримки може опинитися у становищі загроженої мови. В ірландської мови, що має офіційний статус державної і першої офіційної мови, шанси повернутися до повноцінного життя на своїй історичній батьківщині видаються зовсім примарними. Ця мова залишається символом, але тільки символом і не більше.

Перенесення акценту з інструментальної на символічну функцію мови не позбавлене ризиків. Надмірна сакралізація, що пов’язується в уяві бага-тьох із чистотою й незаплямованістю символу, таїть небезпеку відчуження тих, хто з різних причин не відповідає високим критеріям. Це створює психологічний бар’єр, звужує коло людей, об’єднаних мовною солідарністю.

Формулювання Закону «Про засади державної мовної політики», скеровані начебто на захист мовної гідності, викликають подив своєю гротескністю: пункт 1 статті 6 встановлює відповідальність за публічне приниження чи зневажання, навмисне спотворення державної, регіональних мов або мов меншин лише «в офіційних документах і текстах». Чи слід розуміти, що в неофіційних документах і текстах публічне приниження державної мови або мов національних меншин, яке призводить до «розпалювання ворожнечі на мовному ґрунті», законом не заборонене?

Українська мова залишатиметься знаковим феноменом для українського народу незалежно від того, здобуде вона законодавчий статус одного з державних символів чи ні. Однак спеціальний наголос на символічній вартості мови був би сьогодні дуже доречний і для української мови, і для мов національних меншин. Кожна з них є символом національної гідності. Цінувати гідність ближнього може тільки той, хто цінує власну гідність.

Богдан АЖНЮК, завідувач відділу мов України Інституту мовознавства імені О.О. Потебні НАН України, доктор філологічних наук.