Хутір Бешківка відділений від Домашлина лісовою дорогою. Як сухо, то добиратися до нього легко автівкою. Адже сюди не ходить багато транспорту, а тому — дорога не розбита.
Тут ще у більш-менш доброму стані панський будинок, що залишився після революції. У ньому свого часу були і школа, і клуб, і магазин. Тепер він пустує, руйнуючись від вітру та дощів. Сьогодні на хуторі залишилися лише старожили. Для кількох людей утримувати продовольчий магазин невигідно...
Найпроворніша із хуторян 67-річна Валентина Кирилівна Семиліт (на знімку). Жінка заробляла пенсію у Мінську. А після смерті чоловіка перебралася до Бешківки до батьків. Живе уже на хуторі понад 10 років. Мама померла 89-літньою два роки тому. Отож жінка тепер господарює вже без маминих вказівок.
Валентина Кирилівна тримає дві корови, кобилу, багато кіз. Торік було їх у неї 23, тепер — 21.
— Навіщо така отара? — дивуюся.
— Так я ж не для себе!
Жінка розповіла, що у неї одна дочка живе у Величківці Менського району, а друга — у Мінську. Є внучата. Фактично мати і бабуся вирішує для них «продовольчу проблему»:
— Шашлики моїм дітям не доводиться купувати!
Щодня велосипедом везе через ліс на молокопункт 18—20 літрів козячого та коров’ячого молока. Тепер ціна піднялася з 1,5 гривні до 2,9 гривні. Але й робить сир. Продає його по 13 гривень приїжджому заготівельнику.
— А як зима, сніг? — запитую. — Велосипедом же до Домашлина тоді не доїдеш.
— Хм! — жінка усміхається. — Так я ж маю на такий випадок кобилу, сани...
З усіх боків Бешківки — ліси. Але довкола хутора є декілька лугів, низинок.
Фактично худоба у лісовій «кошарі».
— Вовки не турбують?
— Минулого літа серед дня наважилися. Улетів в отару з усього розмаху вовчара. Запоров мені кілька кіз. А так, зрозуміло, на ніч усе ховаю. А вдень, слава Богу, цього року не нападали. Хоча знаю, що поночі вони тут шастають.
1950 року в Бешківці жило понад 160 мешканців. Ще у 1963-му в школі навчалося навіть 12 дітей. Зрозуміло, у 40 дворах було й чимало корів. Тож випасів на череду бракувало. А потім молодь виїхала у Корюківку, Чернігів, Гомель. Поступово населений пункт, відомий з 1710-го, перетворився на малолюдний хутір. Немає вже у ньому череди! Нині Валентина Кирилівна зі своїми козами та коровами поза всякою конкуренцією. До глибокої осені поряд із двором гарна трава для її худоби!
Щоправда, на зиму треба робити заготівлю сіна. Невже жінка накошує запас сухої трави сама? Як з’ясувалося, ні.
— Зять допомагає, — розповідає свій секрет виживання хуторянка. — Траву косимо косаркою. У нас все механізовано!
Ось так. Можна у такому віці вже й дозволити собі легше життя, відпочинок. Але... можна й порадувати щомісяця онуків та дітей смачними гостинцями!
Фото автора.
