У селах вони стали мало не найголовнішим майном громади
Так дорого шляхи цінуються не тому, що надто багато коштують. Насправді в більшості населених пунктів, як жартують, від доріг залишились одні тільки напрямки. Але люди знають: поки ця пунктирна нитка ще біжить попід їхніми хатами, в селі жевріє життя. Селяни вже побачили, що їм не вдалося зберегти маленькі школи, ледь виживають ФАПи, не по днях, а по годинах працює пошта... Усе це вже не їхнє. Тож як залишитися ще й без дороги?
А на путівці — засідка
Раніше такого не доводилося чути, щоб, намагаючись вберегти свої дороги, люди просто перекривали їх, не пускаючи транспорт. Тому повідомлення про те, що в селі Ледянка у Красилівському районі на кілька годин заблокували рух на центральній сільській дорозі, видавалося одіозним. Але саме так кілька десятків активістів вирішили захистити свою транспортну артерію. Кажуть, що чекали на неї не одне десятиліття. Бо раніше через село проходила тільки грунтівка. І мешканці Ледянки не раз чалапали по болоту та ямах п’ять кілометрів до траси. Не ліпший був шлях місцевих дітей і до школи в сусідню Федорівку. Відстань не така вже й велика — лише три кілометри. Але спробуй подолати її в негоду бездоріжжям.
Зрозуміло, якою була радість, коли грунтівку таки накрили твердим покриттям. Але тільки-но почався нинішній сезон збирання буряків, як нею рвонули величезні вантажівки з коренями. Буквально на очах дорога, яка не була розрахована на таке навантаження, знову почала вкриватись ямами та вибоїнами. Та ще й страшно стало за місток, який з’єднує Ледянку з Федорівкою. Отож селяни не придумали нічого іншого, як перекрити шлях вантажівкам.
Щоправда, конфлікт тривав недовго. Власники цукрозаводу запевнили: щойно закінчиться сезон — дорогу відремонтують. Люди повірили. Ну й справді: і буряки на полях не залишиш, і ніяким іншим транспортом їх звідти не забереш.
Та тільки що візьмеш з інвестора? Хто його зобов’яже відремонтувати дорогу? А щоб нову збудувати, то вже й годі казати.
Тож з’ясувалося, що такі дорожні конфлікти стають уже не винятком, а правилом. Ось у селі Марківка, що в Деражнянському районі, на шляху, котрий веде з поля через село, пікети не стояли. Але хтось тихцем загородив її гіллям та зрізаними деревами. Для водіїв вантажівок такий натяк одразу став зрозумілий. Хоча дехто відверто розлютився: що вже там перекривати та оберігати, коли грунтівка геть розбита. Здолати її навіть вантажівка не може. Кажуть, раз на тиждень прибуває сюди автобус, але їхати в центр села водії не ризикують. Зупиняються десь за півкілометра, на околиці. Молодші пасажири ще підбіжать, встигнуть. А старші — тих, кому перевалило вже не тільки за сімдесят, а й за вісімдесят, у селі переважна більшість — навіть не ризикують долати такі дистанції. Їм уже і з хати нелегко виходити. От тільки коли в селі похорони, в кожного і промайне думка: хоч би померти в гарну погоду, а то хто ж по тому болоту труну понесе.
Виходить, що люди рятуються такими партизанськими засідками та пікетами. Але мають бути інші методи, і хтось повинен подбати про всі ті грунтівки, котрі на тисячі кілометрів простягнулись не тільки Хмельницькою областю, а й усією країною.
Великим об’єктам — великі фінанси
Заступник голови Хмельницької ОДА Леонід Гураль оптимізму не втрачає:
— Раніше фінансування на ремонт та будівництво доріг ішло лише через облдержадміністрацію. Тепер одночасно воно проходить за кількома джерелами, і це має прискорити ремонт шляхів. В обласному бюджеті зуміли цьогоріч знайти на цю справу 6 мільйонів гривень. Ще 20 мільйонів прийшли на рахунки обласного бюджету через державну службу доріг — і це вдвічі більше від торішньої суми. Але все одно малувато.
Щоправда, з держбюджету пообіцяли Хмельниччині на дороги півмільярда гривень. Ця сума видається набагато соліднішою. Але вона має піти буквально на кілька об’єктів. Зокрема, майже 40 мільйонів гривень — на нову дорогу, що з’єднає Летичів, Меджибіж і Волочиськ. Будівництво її розпочали ще кілька років тому, але через відсутність фінансування все заклякло. Ще частину коштів витратять на облаштування небезпечної ділянки в районі Кам’янця-Подільського. А решта грошей піде на об’єкт «з бородою» — об’їзну дорогу в Дунаївцях.
Усі ці дорожні об’єкти справді важливі, і, зрештою, саме вони визначають інвестиційне та туристичне обличчя краю. Але яка нездоланна відстань, насамперед фінансова, лежить між ними та тими дорогами, що пролягають попід сільськими парканами.
Шляховики знають, що будівництво одного нового кілометра коштує приблизно
5 мільйонів гривень. Серйозна реконструкція і капітальний ремонт — не набагато дешевші. Тому, коли поділити оті мільйони і навіть мільярди, котрі область має витратити на дороги, то виходять зовсім невеличкі відтинки на тлі тих тисяч кілометрів, що обплітають села і містечка регіону. А там, хоч і масштаби значно менші, і дороги вужчі, але й... грошей практично немає.
Будуть гроші — будуть ремонти. Коли?
Цьогоріч у бюджеті передбачено для цього «павутиння» 40 мільйонів гривень. Це ті кошти, котрі цілеспрямовано пішли на сільські та селищні ради, і ними мали б розпорядитися місцеві громади. Тобто йдеться про гроші максимально наближені до доріг. Задум непоганий. Але результат знову вийшов традиційний. До початку вересня з цієї суми освоїли лише близько 8 мільйонів гривень.
— Ми зіштовхнулися із проблемою, коли сільські голови, отримавши кошти, просто не знали, як ними далі розпорядитися, — аналізує ситуацію Леонід Гураль. — Проекти, тендери, оформлення всіх документів — це доволі складна процедура, до якої вони виявилися не готові. А ще ж надзвичайно складна процедура отримання ліцензій на видобування щебеню, жорстви та піску. Щоправда, два роки тому ми надали погодження на ведення робіт у кар’єрах, і це дещо спростило процедуру.
Але це стосується тих кар’єрів, де вже ведуться промислові розробки. Їх не так багато, і сільський голова не посилатиме машину за матеріалом за півсотні кілометрів. Насамперед через те, що це зайві витрати, недоступні сільському бюджету.
А от зачерпнути кілька ковшів жорстви дуже часто можна просто за селом. Але й це сільські голови не можуть зробити, бо на такі «копалини» теж потрібна ліцензія. А це і довга, і вартісна для села процедура, адже треба заплатити близько 100 тисяч гривень.
— Якщо ж зробити все за тендерами та процедурами, то що залишиться від тих 15—20 тисяч гривень, які виділено на дороги? — повторюють один за одним сільські голови, з якими довелося розмовляти. — За бюджетною гривнею встановлено такий контроль, що в результаті витратити її ощадливо і раціонально просто неможливо.
Після завершення першого півріччя в області вирішили проаналізувати, як освоюються ті дорожні гроші, що вже надійшли з бюджету. Результати ошелешили. У кількох районах, куди дали по півмільйона й більше гривень, не вдалось освоїти і по кілька тисяч.
Як годиться в такій ситуації, отримали свої попередження районні керівники. Ті, відповідно, погрозили пальцем сільським головам, бо іншого впливу на них немає. Але кожен розумів, що головна причина не в лінощах чи небажанні працювати. Якщо явище стає масовим, то є для цього певні передумови.
Так от, з’ясувалося, що із тих десятків об’єктів, де повинні проводитись ремонти, тільки одиниці мали відповідну документацію. Решта сільських голів якраз і «зашпорталися» за цю перепону. Винуватити їх у цьому? Чи, може, варто задуматися над тим, що кілька лопат щебеню, засипаних в яму на дорозі, не становлять загрози для розкрадання державного бюджету.
Для сільського люду все це здається очевидними речами. Не знаючи тонкощів і хитрощів нашого бюджетного та фінансового законодавства, селяни зовсім по-іншому дивляться на проблему: для чого потрібні проекти, папери і величезні гроші, коли все вирішується значно простіше.
Практично ці самі запитання поставили й мешканці села Лебедівка з Волочиського району, що зателефонували на «гарячу лінію» до обласної влади:
— Нас тут 34 душі, і ми так чекали на вашу поміч. Та й треба було зовсім небагато — одну машину щебеню і дві машини жорстви, і вже була б біля нас дорога. Ми так просили, а нам прийшов лист: чекайте, якщо будуть гроші, то наступного року зробимо. А нам вже немає коли чекати, бо ми ж вмираємо...
Як потім вдалось з’ясувати, в Лебедівці цілий вересень ремонтували дороги. Зробили багато, та на всіх не вистачило. Ось 34 душі і залишилися «бездорожніми».
Схоже відбувається в багатьох селах, селищах і містах. Навіть на останній сесії Хмельницької міськради депутати завели гостру розмову про те, що одні вулиці відремонтували, а на інші навіть відра асфальту не кинули. Але як зробити так, щоб асфальту вистачило всім, ніхто не знає. Бо наступного року знову обиратимуть ті вулиці, де ями найбільші. А решта чекатиме, поки... не з’являться такі само ями?
Хмельницька область.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
