Самі себе губимо

Протягом кількох останніх місяців сталося кілька важливих подій, які зачіпають модернізацію української економіки і практичне впровадження наукових розробок.

4 жовтня під час свого виступу в Запоріжжі з нагоди 80-річчя пуску Дніпрогесу Президент України Віктор Янукович наголосив: «Такі чинники конкурентоспроможності української промислової продукції, як дешева робоча сила та економія на соціальній галузі, себе вичерпали. Тому подальший розвиток економіки України визначатиметься спроможністю знайти відповіді на виклики модернізації її реального сектору. Лише так ми зможемо забезпечити високі темпи економічного зростання та нову якість життя наших громадян».

А два тижні потому з’явилася заява прес-служби Рахункової палати щодо результатів аудита ефективності використання коштів державного бюджету, виділених Національній академії педагогічних наук... «Протягом досліджуваного періоду із 79 завершених наукових робіт передано до архіву у вигляді рукописів, не дочекавшись реалізації, розробки 55 НДР, на які з бюджету витрачено 82 мільйони гривень», — ідеться в ній.

Одне слово — ситуація! Адже всі, як бачимо, за інновації і модернізацію, і наче світлих голів в Україні не бракує, а судячи з того, в якому стані перебуває сьогодні і наука, і виробництво, нам ще, виходить, і до рівня радянських часів тюпати і тюпати. Хоча ті часи, особливо в період «застою», були найкращим тлом хіба що для карикатур хоч у «Перці», хоч у «Крокодилі». Це коли бюрократ у БРіВ, тобто бюро з раціоналізації і винахідництва, лише сидів і гальмував усі новації.

— Впровадженням технологій, — каже Анатолій Семенович, — займаюся від 1965 року. Точніше, відтоді б’юся з різними інстанціями, щоб хоч якось просунути свої ж розробки у виробництво.

Сьогодні багато розказують про розвал Союзу і називають тисячу і одну причину того розвалу. Як на мене, найголовніша причина полягає в тому, що наприкінці 60-х — на початку 80-х років ми проґавили чергову науково-технічну революцію. А все інше просто прийшло слідом...

Пам’ятаєте довгу низку публікацій у періодиці, особливо в популярній тоді «Литературной газете», де йшлося про те, що Академія наук — це лише профспілка директорів наукових інститутів. Знімалися на цю тему і фільми... Власне, все це я пережив особисто, тому з радістю хапався за будь-яку можливість щось змінити. У 1984 році виграв всесоюзний конкурс і став керівником першого в СРСР інженерного центру. Для цього навіть довелося залишити Запоріжжя і перебратися до Братська, що в Іркутській області. Там, на щастя, було менше бюрократії, яка не давала працювати вдома, і більше справи. Результатом моєї діяльності (а в інженерному центрі вона була найплідніша) стали понад 70 авторських свідоцтв про винаходи. 30 із них впроваджено в різних містах, на різних підприємствах і навіть у різних країнах.

Що з того періоду пригадується найбільше? Наприклад, Китай. У складі радянської делегації мені довелося побувати в Піднебесній, і до того ж я став єдиним, хто в Харбіні підписав з китайцями одразу дві угоди на запровадження наших ноу-хау. Так ось, здивували не зустрічі чи переговори, а ставлення до нас китайських представників. Зокрема, їхня допитливість у питаннях, які в нас костюми, яке взуття, де пошито, що взагалі подобається з товарів широкого вжитку тощо? Як результат, уже понад двадцять років Китай поставляє до України вишиванки і великодню атрибутику. Не кажучи вже про автівки, електроніку та різноманітні прилади.

А чому? Та тому, що там, де в нас вимагають тонни даремно витрачених нервів і роки оббивання різноманітних чиновницьких порогів, у Китаї буквально за кілька тижнів вирішують питання серійного виробництва. І все підпорядковано саме цьому. Тому я твердо впевнений, що відоме китайське економічне диво базується все-таки не так на безмежних трудових ресурсах, як на ефективному впровадженні інноваційних технологій.

— Сьогодні багато посадовців ратують за енергозбереження, — хитро посміхається А. Овсяніков. — Хоча йдеться здебільшого про «євровікна», «європокриття» тощо. Звичайно, «євроремонт» — справа потрібна, однак не варто себе заспокоювати тим, що передові технологічні держави продадуть нам свої найновіші розробки. У кращому разі це будуть технології семирічної давнини. І поки ми їх впровадимо, вони там, на Заході, та й на Сході також, ще більше підуть далі. Звідси висновок: ми просто приречені активізувати інноваційний розвиток.

Це буде нелегко, особливо в умовах, коли ще доволі живуча радянська традиція гальмувати все нове і незвичне. Ось спитайте міських голів, чи вигідно їм (за всіх гучних закликів) економити газ? Як би не так! Адже існує ціла система, щоб та економія вилізла їм боком — зокрема, сума дотацій місту негайно скоротиться. Крім того, не забуваймо, що сьогодні як негативний чинник до всіх суто радянських підходів додалося повне небажання власників «заводів і пароходів» просто збагнути необхідність підтримки науки — і фундаментальної, і прикладної. За всіма ознаками, вони дивляться на все це очима героя мультфільму «Летючий корабель»: «Зробиш»? — запитує цар — «Куплю», — відповідає воєвода Полкан. Простіше кажучи, сьогодні в економіці все як у футболі — замість копіткої праці з виховання і підготовки вітчизняних футболістів, у нас грає цілий закуплений футбольний «інтернаціонал». Тобто практично вся високотехнологічна продукція — з-за меж України.

— А тим часом все знову і знову тоне в розмовах. Щоправда, останніми роками мене, — каже Анатолій Семенович, — вже й на різні наради перестали запрошувати. Мабуть, щоб не псував загальної «позитивної» картини. Бо на початку 2000-х своїм виступом навіть надихнув тодішнього Президента Леоніда Кучму оголосити догану одразу кільком запорізьким посадовцям. То й що? Після того хоч трішки справа з місця зрушила? Куди там! У місті сьогодні десь сім науковців, які щось рухають уперед. У нас є хоч якесь невелике приміщення, щоб зібратися і перекинутися словом? Звісно, немає.

Або ще гірше. Заходиш до високого кабінету, а там звичний «плач Ярославни»: мовляв, «Україна маленька (!) і бідна (!) країна, тому, коли бажаєте, впроваджуйте свої новації за кордоном». Принизливо все це слухати. А ще наявне дуже велике бажання плакальника отримати невмирущий «відкат» за свою «безцінну» послугу...

У свою чергу і так передова технологічна держава США має намір витратити на наукові розробки у найближчі п’ять років 740 мільярдів доларів. Бо президент Б. Обама вважає, що основа розвитку Сполучених Штатів — підвищення рівня фундаментальної та прикладної науки. Тому ті мільярди підуть на стимулювання вчених, розвиток науки та освоєння конкурентоспроможних технологій. А в нас із цього приводу і говорити немає про що...

Сьогодні одна надія на «декабристів», як я їх називаю. Тобто людей із середовища багатих і дуже багатих, але не тих, хто зациклився на яхтах, футболі чи конкурсах краси. А тих, кому болить чи за своє власне виробництво (з древніми, на жаль, технологіями), чи за ресурсозбереження (а коли простіше, то за викидання власних грошей на вітер), чи, може, просто «за державу гірко». Ось вони або самі, або з допомогою дуже багатьох розумних людей, які сьогодні в Україні є, все-таки сподіваюся, що продумають повний цикл виробництва українського ноу-хау, котре, як мовиться, «поставить на вуха» світові ринки.

Поки ми цю, скажу прямо, ганебну практику не подолаємо, до того часу будемо на черговому «почесному» 182-му місці хоч за рівнем якості життя, хоч за станом конкурентного середовища, хоч за іншими соціально значущими показниками. Бо в житті, як і в шахах, — див не буває: або ти граєш за наукою, або можеш здаватися вже після першого ходу... Отож, вибираймо!

 

Запоріжжя.