Маємо все своє

І це тільки те, що своїми руками вирощено на своєму городі. А до цього — ще сотні тисяч орендованих гектарів, засіяних пшеницею, цукровим буряком, соняшником, соєю, ріпаком... Хмельницька область не може натішитись цьогорічним врожаєм. І з усього виходить, що, коли не вся Україна, то хмельничани — точно, повинні купатись як сир у маслі в усьому цьому добрі.

— Ой, купаємось, — сміються Людмила та Анатолій із Красилівського району. — Та тільки поки що у перегної. Бачите, якраз на город вивозимо. Це, щоб на другий рік ще ліпший урожай був. А що заробимо — ніхто не знає.

Господарі навіть раді трохи перепочити від своєї важкої і неприємної роботи, тому щиросердо розкривають свої бізнес-плани та доходи. Справді, на городі виростили все. Але порахувати, скільки це коштувало, а скільки можна заробити на цьому врожаї, то ще більший сміх розбирає. Город зорали — півтори сотні гривень дали. Потім садили картоплю під плуг — ще 120 гривень. Восени за те, що викопали, — стільки ж дали. А двічі від жуків кропили — це теж з півсотні гривень на хімікати пішло. Гривень п’ятсот витратили. І це без вартості насіння та перегною — бо це своє. Та й роботу вже ніхто не рахує.

За ці гроші купи собі півтонни бульби та й живи спокійно без усяких клопотів. І не треба так тяжко спину гнути. А потім ще й гризтись, що ж з тією бараболею робити. Це ж не тільки в їхньому селі, по багатьох областях чути, що ніхто й за півгривні кілограм брати не хоче. Іди розбагатій на такому бізнесі.

Тим часом підраховано, що в області господарствами всіх категорій накопано майже півтора мільйона тонн картоплі, і це навіть більше, ніж торік. Хоча минулий рік вважався одним із найурожайніших на бульбу, проте цьогоріч зафіксована ще вища середня врожайність у 220 центнерів з гектара.

Питома вага господарств населення у зібраному врожаї становить 99 відсотків. І в цьому не було б нічого поганого. Якщо великі компанії не беруться за справу овочівництва, нехай цю нішу займають одноосібники. Але тут важлива одна умова: вони повинні мати шанс не тільки на роботу, а ще й на заробіток.

Натомість ось уже другий рік поспіль країною вперто гуляє міф про те, що небувалі врожаї овочів обвалюють ціни, і нічого вдіяти з цим процесом неможливо. Але спробуємо проаналізувати деякі цифри.

Протягом останніх п’яти років в області під картоплю і овочі відводиться відповідно близько сімдесяти та одинадцяти тисяч гектарів. І визріває на них, за винятком дуже несприятливих періодів, 1,2 — 1,4 мільйона тонн картоплі та 210 — 240 тисяч тонн овочів. Приблизно із такими ж показниками завершується і нинішній сезон. Тож говорити про раптове максимальне збільшення обсягів виробництва саме цієї продукції не доводиться. А коли так, звідки ж береться таке серйозне зменшення цін?

Це факт: на Хмельниччині селяни вирощують більше, ніж можуть спожити самі. І навіть більше, ніж потрібно для споживання всієї області. В облуправлінні сільського господарства підрахували: відповідно до чинних норм споживання, край забезпечено овочами на 134 відсотки, а картоплі заготовлено у вісім(!) разів більше від потреби. То куди все це подіти?

З’ясувалось, що таке продовольче багатство навіть зберігати ніде. Тільки у половині районів є спеціальні приміщення, де можна сховати не більш як 20 тисяч тонн продукції. Але й ті належать переважно великим корпораціям. А куди ж подітись дядькові, у якого в ямі закопана не одна тонна бульби? Вихід один — хоч роздай за копійки, хоч город вгноюй плодами своєї праці.

Виходить, їсти дешеву картоплю смачно і вигідно. Та й звітувати про те, що кошик із найбільш уживаних продуктів на Хмельниччині — один із найдешевших в країні, приємно. Падіння цін тішить. Але не всіх. Бо жодного кроку назустріч основному виробнику цієї продукції не зроблено. Поки проблема не зачіпає потужних аграрних та переробних компаній, вона не цікавить і владу.

Хоча, здавалося б, Хмельниччині і тут немає жодного приводу для хвилювань. Другий рік поспіль край б’є рекорди з вирощування зернових.

— На кінець жовтня сільгосппідприємства області обмолотили зернові з півмільйона гектарів. Вже намолочено 2,3 мільйона тонн зерна. Середня врожайність наблизилась до 45,8 центнера з гектара. А врожайність кукурудзи є найвищою в державі й перевищила 72 центнери з гектара. Виробництво зерна, порівняно із радянськими часами, зросло вдвічі, — не без гордості розповів журналістам голова ОДА Василь Ядуха.

Чомусь у цій ситуації і слова немає про перевиробництво, а, відповідно, і падіння цін. Навпаки,  актуальною стала тема подорожчання буханця, хоча влада на всіх рівнях намагається запевнити: цього не повинно статись. Ну й справді, при такому валові зерна не повинно, але...

Навіть якщо забути про постійне зростання всіх складових собівартості хлібного батона, тепер до них додалась ще й ціна пшениці. Замість торішніх 1,7 — 1,8 тисячі гривень за тонну висококласного збіжжя, тепер вона піднялась до двох тисяч гривень.

Хлібопекарі не перестають скаржитись: рентабельність виробництва наближається до нуля, втримувати на одному рівні ціну навіть на соціальні сорти хліба стає дедалі важче. Щоправда, голова облдержадміністрації продовжує переконувати, середня ціна кілограма хліба в області чи не найменша — 3,88 гривні, в той час коли по країні вона становить 4,67. Але чи довго втримуватиметься така планка? Відповіді на це запитання не можуть дати навіть ті потужні компанії, що виростили такий рекордний врожай. Чому? Та через те, що навіть їм стовідсотково невідомо, за якою ціною продаватимуть хліб завтра, з нового року і напередодні майбутніх жнив. Як це визначити, коли й досі немає остаточної відповіді, чи вивозитиметься українське зерно на експорт, чи діятиме заборона. Адже спочатку урядовці повідомляють про те, що з середини листопада діятиме повна заборона на вивезення. Головна мотивація — країна не добирає до минулорічного валу зернових у 56,7 мільйона тонн близько десяти мільйонів тонн. Окрім того, зібрані запаси пшениці майже наближені до обсягів, необхідних для внутрішнього споживання.

Однак невдовзі урядовці озвучують протилежну тезу: Україна не вводитиме жодних обмежень, оскільки для цього немає підстав.

Поки у столиці вирішують, є підстави чи ні, на місцях товаровиробники змушені гадати не на кавовій гущі, а на своєму зерні, якою буде його вартість. І це навіть у такій, здавалося б, благополучній і стабільній на врожаї області, як Хмельниччина. Це тільки на перший погляд проблеми експортних поставок її мало турбують, бо реально тільки два товаровиробники самостійно поставляють своє зерно на закордонні ринки. Але ж всім відомо, що такого величезного зернового короваю хмельничанам самостійно ні з’їсти, ні переробити. Та й потреби тваринницької галузі, котра могла би бути основним споживачем фуражного зерна, поки що набагато скромніші від досягнень рослинництва. Тож, як не крути, а хмельницькі хлібороби напряму залежні від зернотрейдерів, що експортують збіжжя. Які врожаї не вирощуй, а прибутки в кінцевому підсумку залежатимуть від урядових рішень. А хто визначатиме їх?

Хмельниччина знову звітує, що успішно впоралася з посівом озимих. Отож є всі передумови для того, щоб наступного року знову отримати чималий вал зерна. Прийде весна, і селяни знову вийдуть на свої городи, аби засадити їх ... картоплею. При цьому ніхто так і не знає, чи виграє, чи програє на своєму врожаї. І справа не тільки в погоді чи природі. А в тому, що кожен залишається сам-на-сам зі своїми проблемами. І зі своїм врожаєм.

Чи живе ще хтось у світі такими парадоксами, коли, маючи все своє, ми так і не можемо міцно стати на ноги та розбагатіти.

Хмельницька область.