Керівництво відомого агрохолдингу прийняло рішення зупинити переробне підприємство на Прикарпатті й звільнити працівників, незважаючи на те, що з полів ще не зібрано десятки тисяч тонн сировини.

Вагомий куш для дірявої скарбниці

До того ж стало відомо, що цукристі вивозять на один із заводів Тернопільської області, що також належить цій групі компаній. Така надзвичайна подія неабияк стурбувала мешканців не лише району, а й навколишніх, адже на завод покладали надію його працівники, товаровиробники та влада. Бо це втрата чотирьохсот робочих місць і чималих заробітків, доходів аграріїв та очікуваних надходжень до дірявого районного бюджету. За середньої врожайності триста центнерів з гектара цілком імовірно було вдвічі перевершити торішній вал, тобто зібрати понад сто тисяч тонн цукристих. Цікаво, що завод переробляв не лише місцеву сировину, а й із інших районів та сусідніх областей, про що свідчив нескінченний потік автопоїздів упродовж жовтня. Деякі агроформування збирали по 450—500 центнерів з гектара. Пізній старт переробного сезону сприяв тому, що корені набули найвищої цукристості й максимально набрали в масі. Так, якщо раніше, а навіть торік, її відсоток становив 13—14, то тепер сягає й базової цифри 16. За середнього рівня забрудненості 12 відсотків (погода стоїть суха) це дає високий вихід цукру. За тонну зданої сировини при базисній цукристості одноосібники й агроформування отримують 72 кілограми цукру й шість тонн жому.

Пишемо «завод», а читаємо «земля»?

Навесні під тиском обласного й районного керівництва сільгосппідприємства краю доведені показники виконали та цукровим буряком засіяли майже три тисячі гектарів. Хоч особливо «стелитися» перед магнатами з холдингу місцеві аграрії не прагнули, адже саме їм можуть «завдячувати» за те, що власники земельних паїв масово розривали угоди оренди на користь створеної при цукрозаводі фірми. Пропонуючи дещо вигідніші умови та аванси у вигляді зерна та жому, це дочірнє підприємство господарює нині на кількох тисячах гектарів. А селяни, укладаючи угоди з ним, не особливо вникали в умови співпраці. Хоч не раз на сільських сходах доводилося чути, як представники районної влади роз’яснювали людям, щоб добре вчитувалися в те, що підписують. А там здебільшого зазначалося, що власник земельного паю не має права розірвати угоду в односторонньому порядку, терміни оренди сягають і десяти років. Нині, коли документи офіційно зареєстровано у відділах державного земельного кадастру, дати задній хід домовленостям, тобто відібрати площі в орендаря, практично неможливо.

Саме нинішні події із зупинкою цукроварні нагадали мені одну річної давності розмову з наближеною до заводу людиною. Розповідаючи про жорсткі умови праці, дисципліну, підписки про нерозголошення виробничих таємниць, цей досвідчений трудівник бідкався, що власники працюють не на модернізацію підприємства. Мовляв, складається враження, що головне для агрохолдингу — захопити родючі чорноземи. А завод згодом успішно поріжуть на металобрухт. Звичайно, кожен підприємець, впроваджуючи якийсь проект, виходить насамперед із позиції особистої вигоди. Та якщо пригадати, якими потугами, буквально лягаючи на рейки, працівники заводу зупинили вивезення десятків вагонів цукру в 2002 році, та як не дали воювати «металістам» у 2009-му, то стає зрозумілим, що так просто тут не здаються. А «герой України», власник виробництва, мав би думати й про соціальний аспект. Він же, подейкують, навіть із обласним очільником не йде на контакт, і нібито слухавки не бере, мешкаючи чи то в Австрії, чи то у Швейцарії. Та якщо подумати, як стають отими «героями» та за які заслуги дають нині державні відзнаки...

Знову на барикади

Представники політичних партій та громадських організацій  звернулися з відкритим листом до облдержадміністрації та згадуваного власника агрохолдингу із проханням відновити цукроварне виробництво. Їх підтримала й районна влада, адже очікувалося, що успішна робота підприємства додасть балів до позитивних показників, а сплачені податки стануть запорукою вчасних соціальних виплат. Також ішлося, щоб перекрити шляхи вивезення цукрових буряків. Та чи вдасться? Були ж уже пікети: торік і навіть уже цього сезону громадськість дуже обурювалася тим, що розбитими місцевими дорогами завозили впродовж місяця сировину на завод великими фурами з усіх усюд, а тепер, виходить, ніхто й не компенсуватиме за нищення дорожнього полотна.

Зупинка цукрозаводу так збурила людей, що готові й до Києва їхати. Висуваються й інші причини такого неочікуваного ходу, хоч здебільшого «на публіку» не висловлюються. Зокрема, довелося чути, що частина виробленого цукру йшла «наліво», для матеріального забезпечення виборчого процесу (місцевий керівник-виробничник належить до провладної партії). А низький вихід цукру тут мотивували частими поломками, через що й жом ставав солодким. Це, мовляв, не сподобалося власнику підприємства, і він вирішив забрати сировину, щоб компенсувати втрати. А, можливо, щоб приховати доходи й не сплачувати податки. Товаровиробники району обурені таким рішенням недавніх компаньйонів, хоч уголос бояться це казати, поки не отримали розрахунок за сировину. На цю версію працює й те, що керівництво заводу чомусь зацікавлене в тиші навколо підприємства, навіть відкриття переробного сезону відбувалося в інформаційній блокаді: журналістів не підпускали далі прохідної й не давали жодних коментарів для ЗМІ щодо перспектив.

Часи змінюються. Районна влада майже не має важелів впливу на приватизовані підприємства. Чи вдасться громаді обстояти цукрозавод, чи і на нього чекає доля порізаної й понищеної, а від того такої злиденної України?

Івано-Франківська область.

Ще недавно гори цукрових буряків давали підстави для гордості за завод.

Фото автора.