У Держдумі Росії стурбовані ситуацією, що склалася в Україні після парламентських виборів. Голова думського комітету в справах СНД і зв’язків із співвітчизниками Леонід Слуцький навіть оцінив її як тривожну. І сказано це було не в кулуарах чи «курилці», а на засіданні комітету, де обговорювали підсумки роботи наглядової місії російських парламентаріїв на виборах до Верховної Ради.
Спочатку такий висновок автора цих рядків навіть розчулив: невже до представників Держдуми нарешті дійшло, що вони побували в Україні, а не в Сполучених Штатах і що «чесне, справедливе і безпрецедентно демократичне» встановлення результатів волевиявлення відрізняється від реалій приблизно так само, як сяюча вогнями Москва від темряви тмутараканського захолустя?
Та, з’ясовується, розчулення від об’єктивності російських спостерігачів було передчасним. Для думців тривожність ситуації полягає зовсім не в тому, про що подумалось. Для них неприємною несподіванкою стало «проходження в українську Раду націоналістичної партії «Свобода». «За рахунок депутатів від мажоритарних округів фракція «Свободи» може стати навіть численнішою, ніж фракція комуністів», — журяться куратори співвітчизників і зовсім впадають у відчай від невпевненості, що «союз Партії регіонів із комуністами буде міцним і одержить стовідсоткову більшість».
Від самого припущення, що «захисники інтересів трудящих» цього разу не об’єднаються з «олігархами-експлуататорами» пан Слуцький змушений з «певним песимізмом дивитися на майбутні перспективи великих російсько-українських домовленостей у газовій сфері, з прикордонних питань або Митного союзу... Боротьба буде дуже напруженою. Не доводиться сподіватися на те, що будуть легко прийматися важливі рішення для російсько-українських відносин...»
Ймовірній політичній депресії Леоніда Слуцького та його колег можна тільки поспівчувати, але те, що легко «приймалося для відносин», найчастіше шкодило національним інтересам однієї сторони. І, як можна здогадатися із практики, чомусь у цій невигідній диспозиції опинялися не наші стратегічні партнери, а українські «брати».
«Розвиток внутрішньополітичної ситуації в Україні та підсумки виборів у Верховну Раду переконують усіх нас у необхідності посилити роботу на міжпарламентському напрямку», — зрештою знайшов «оптимістичний» привід і далі втручатися у внутрішні справи сусідів голова думського комітету. Хоча, здається, у них самих є достатньо причин для посилення роботи у власному напрямку.
Наприклад, не українські «свободівці» збираються мити свої чоботи в Індійському океані, а держдумівська партія ЛДПР на чолі з її «фюрером» Жириновським. Не Олег Тягнибок закликає відірвати Кубань і Курщину від тіла Росії, а колеги пана Слуцького не приховують публічних зазіхань на Крим і Схід України. Не наші вітчизняні «радикали» збираються етапувати російських колег у Чорнобильську зону, а «інтернаціоналісти» Держдуми на кшталт того самого Жириновського погрожують відправити нас «у Сибір, вас не розстрілюватимуть, українці потрібні як замерзлі музейні експонати». До речі, й регіональну мову в нас запровадили дуже вчасно, адже віце-спікер Держдуми ще років сім тому попередив українських політиків, що не треба «забувати російської мови, щоб відповідати на запитання російських слідчих на Луб’янці»...
Давно підмічено, що язики жириновських «волевиявляють» задуми кремлівських голів точніше, ніж деякі наші ОВК протоколи з дільниць. То хто кого має застерігати від проявів радикалізму і сунути свого носа в суверенні справи сусідів? Тривожною ситуацією перманентно віє зі східно-північного напряму...
