У родині 109-річної Ганни Наконечної з села Павлівка Калинівського району не було довгожителів. Своїм життям бабуся спростовує поширену в медичному світі тезу, що довго прожити на світі може той, кому батьки передали гени довгожителів. Батько помер, коли дівчинці було лише три роки, мати залишила цей світ, маючи за плечима трохи більше 70 років. Виняток становить дідусь по батьковій лінії. Але ж до його 80 на той час доживав багато хто. Поки бабуся жива, варто б дослідити ще один феномен найстарішої жінки країни. Життя її було дуже важке, харчування не з кращих, пережила два голоди 33-го і 47-го років. А що нам найперше радить медицина для довголіття? Не забувати про відпочинок і мати збалансоване харчування. Ніколи не було цього у довгожительки з Павлівки. Вже тому 109-річна жінка мала б зацікавити геронтологів. Тим паче що у Ганни Семенівни дотепер гарна пам’ять. Її цікаво слухати ще й тому, що мова пересипана стародавніми словами, яких нині не почуєш. «Я вам можу розповісти про своє життя день у день, — каже бабуся, — все пам’ятаю...» Є у Ганни Семенівни і свій рецепт довголіття.
Залишився радянський паспорт
В її паспорті в графі «Дата народження» записано 17 липня 1903 року. Паспорт ще радянських часів. Останній раз його отримувала у 1978 році. Вже тоді їй було 75. Тому морочити голову з обміном документа на український не стали. «На печі можна сидіти й без паспорта, — жартує бабуся. — Їхати нікуди не збираюся. Народилася тут, у Павлівці, все своє життя провела тут, мене тут знають, тому вірять моєму документу. На виборах голосувала з цим самим паспортом. А перший паспорт виписували на основі записів у церковній книзі».
Як ми вже розповідали, бабуся не пропустила жодних виборів. Завжди сама ходила на дільницю. Крім останніх. Бо, як каже Ганна Семенівна, ноги її вже не слухаються. «Я б може ще ходила, якби не впала і сама собі не наробила біди. Очі вже погано бачать. Колись Штірліца дивилася, від телевізора не відходила. Тепер кіно вже не для мене. Останній раз дивилася про Катю з «Не родися красивою». Чую вже не так добре, як колись. А говорити можу багато. Дуже люблю з кимось побесідувати. Від того у мене ніби сил прибуває. Оце правнучок Діма приїде з Вінниці, він там на доктора вчиться, то як тільки поїсть, одразу й до мене. Всі новини розкаже. А я, бувало, так заслухаюся, ніби сама там була і своїми очима все те бачила, про що Діма розповідає. От зараз дуже хочу знати, чи є ще хтось на світі з моїх ровесників? Якщо є, то ще й поговорити з ними хотіла».
Феномен найстарішої жінки країни спростовує принаймні дві поширені тези медиків. Уже тому геронтологи мали б зацікавитися способом життя довгожительки з Вінниччини.
Розмови для бабусі, як колискова для дитини
У Ганни Семенівни є дочка й син. Дочці 72 роки, син на три роки старший. Ще двох синів поховала. Була ще одна донечка, але померла зовсім маленькою. У довгожительки 9 внуків, 15 правнуків і 6 праправнуків. Проживає вона разом з великою родиною в будинку з дочкою Ольгою, її сином Валерієм, його дружиною Тамарою, ще з ними разом мама Тамари. Всі вони знають допитливість бабусі. Тому по черзі обов’язково заходять до її кімнати і діляться новинами. «Мама таблетки може не попросити, але без новин не засне, — каже її дочка Ольга. — Їй про все хочеться знати — чи посадили город, як саме садили, хто копав, а хто мішки носив. Буває, так заморишся, що не те, що говорити, а взагалі нічого не хочеться. Але все одно до бабусі заходимо. Наші розмови для неї, як колискова для дитини».
— Коли йдемо до когось у гості, обов’язково маємо показатися перед бабусею, — розповідає Тамара, дружина бабусиного внука Валерія. —Вона хоче бачити, які ми в неї гарні. З кожною обновкою — теж обов’язково до бабусі.
— Я ще маленькою аж навшпиньки припадала до життя, так хотілося знати про все, що відбувається в світі, — каже бабуся. — А як можна жити із зачиненими вікнами і дверима? Як можна не пускати в серце те, що робиться навколо тебе? Це неправильно! Байдужих не люблю. Від них не чекай нічого доброго. Я від таких трималася подалі. Як зустрічала таку людину, то помаленьку-помаленьку відсувалася. Може, тому ніколи не було у мене ворогів. Не повірите, але не ворогувала ні з ким. Бо завжди горнулася до добрих людей. Гарна людина і розрадить, і плече підставить, а погана — ногу. Думаю, що саме це дало мені можливість так довго ходити по землі — гарні люди і постійна цікавість до життя. Натрудилася я дуже багато. Рученьки мої знають, як тяжко працювала уже з самого малку.
До школи ходила дві зими
— Мій тато померли, коли мені було тільки три роки, — згадує довгожителька. — Мама дуже плакала. На руках у неї залишилося четверо дітей. Пам’ятаю, тато лежали на лавці, у полотняному одязі, підперезані червоним поясом. Так його ховали. Як і мама, я вмивалася слізьми, але сльозами горю не поможеш. Через наше бідування я й школу не закінчила. Дві зими ходила. А коли розвеснилося, сніг почав танути, у мене порвався чобіт. Я його мотузочком зв’язала, бо дуже хотіла йти до школи. Наука давалася легко, все схоплювала. Мені було цікаво дізнаватися про те, що каже вчитель. Прийшла у такому чоботі, а діти сміються. Додому повернулася з мокрими ногами. На цьому мої уроки закінчилися. Спершу мама обіцяла якось залагодити неприємність з чобітьми. Але як? Грошей у неї на нове взуття не було. Не ходити ж босою. Чи я одна така була? Не всі довчалися до четвертого класу. У нас була церковно-приходська школа на чотири класи. А після того діти з батьками ставали до роботи. Пішла працювати ще раніше.
Пізніше в її житті повторився фрагмент маминої біографії. Коли Ганні виповнилося 27 років, у неї помер чоловік. На той час вона вже мала четверо дітей. «Деякі мої товаришки ще дівували, але то їхня доля, а в мене — своя, — згадує Ганна Семенівна. — Мене рано видали заміж. Без тата нам було дуже важко. У 16 років прийшов свататися хлопець, то мама віддала мене за нього. Я ще хотіла побути в дівках. Але мамине слово — закон. Чоловік був старший на 10 років. З мене дівчата сміялися, що йду за старого. Стерпіла все. Яка там була любов при таких злиднях. Але мені було добре з ним, дуже жалував мене. Хату поставили. У його батька було сім десятин лісу. Мій чоловік рубав ліс і робив прокліти і продавав їх. Що це таке? Борони дерев’яні. На той час ми добре жили. У нас з чоловіком було чотири десятини землі, пара коней, корова, ми вже були хазяї. Аж одного разу чоловік приходить і каже: «Кінчилося наше хазяйнування, треба йти в колгосп...».
Люди плакали, бо не хотіли йти до колгоспу
— Як я плакала, щоб не йти в той колгосп, — продовжує Ганна Семенівна. — І не одна я не хотіла прощатися зі своїм господарством. Уявіть, як це віддати все, що маєш. От ви зараз змогли б віддати, що заробили тяжким трудом? Так і нам тоді було дуже жалко. Ті колгоспи, революції, війни — то біда велика. З людьми тоді щось робилося недобре. Я дотепер бачу, як у революцію розтягували все панське. Боже, що тоді робилося! У нас в селі були пани Драбковські, Супотніцькі, Кірковські. Ще була пані Тихомириха. То вони зразу повтікали. А їхнє добро розтягували день і ніч. Одне з-перед одного рвалися до панських маєтків. А нам дід наказав, щоб не йшли туди. Бо то все людська праця. А чужого не можна брати. Але як ми могли не піти? Якось залізли із старшим братом Філімоном у маєток до Тихомирихи. Там вже, здається, нічого не залишилося. Але я все одно знайшла маленьку коробочку. Така гарна! На кришці пан намальований. А всередині шматочки матерії різнокольорової. Щось схоже на носові хусточки. Брат нічого не взяв, бо діда боявся. А я через день призналася дідові. Кажу, ви будете мене сварити, що я ходила у маєток Тихомирихи. А він так подивився на мене і відповів: «Неправильно зробила, але як ти так чесно про все розповіла і так радієш тій коробочці, то нехай уже таке і буде, залиш її собі».
— А про 33-й рік, людоньки, не питайте, то дуже велике горе, згадувати страшно. І війна з німцем страшна. Скільки людей пропало ні за що!
У 1936-му на молоду вдову звернув увагу чоловік з Житомирської області. Гнат працював на залізниці. Почав з нею жити. Її дітей полюбив, як своїх. Через три роки у них народилася донька Ольга, з якою нині проживає Ганна Семенівна. Бабуся почувається щасливою. Каже, не знає, за ким ще так гарно ходять, як за нею.
— А що вам з їжі смакує найбільше? — запитую.
— Що добре, те й смакує.
— А що добре?
— Що є на столі, те й добре. Я в харчах не перебираю.
— Бабуся їсть всього потроху, — каже Тамара. — Дуже полюбляє салати. Нам з нею ніколи не буває сумно. Молоді можуть позаздрити її почуттю гумору. Вміє так дотепно жартувати, що дня у нас не обходиться без жартів бабусі.
Вінницька область.
Фото автора.
Довідково
Нині у світі найстарішими є дві американки Бессі Купер і Діна Манфредіні, яким відповідно 116 і 115 років. Ще три 114-річні довгожительки мешкають в Японії.
А загалом найстарішим повністю верифікованим довгожителем (тобто за умови, що дата народження підтверджена перевіреними фактами чи документами) є француженка Жанна-Луїза Кальман, яка прожила 122 роки і померла 4 серпня 1997 року.
Довгожителі зустрічаються у всіх країнах, але є регіони, де їх значно більше, ніж у середньому на планеті. Це, зокрема, Окінава, що в Японії, Кавказ (Грузія й Абхазія), Азербайджан, Греція, Карачаєво-Черкесія (Росія)... До речі, в Японії тепер проживає понад 32 тисячі жителів у віці понад сто років. Причому, їх кількість зросла більш як на третину за останні роки.
До списку довгожителів потрапляють й українці. Так, останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський прожив 112 років. До того ж чверть століття — у неволі, у кам’яному мішку на Соловках. До найстаріших верифікованих чоловіків належить і Григорій Нестор з Львівської області, який завершив свій життєвий шлях 17 грудня 2007 року, проживши на білому світі 116 років і 270 днів.
109-річна Ганна Наконечна до дочки Ольги: «Не поправляй мені хустину, бо люди подумають, що я вже й це не можу робити».
