Проблеми з фінансуванням зупинили роботу Хмельницького аеропорту на кілька років
За Хмельницьким аеропортом ще числиться статус міжнародного. Ще збереглися аеровокзал, технічні приміщення, пункти прикордонного та митного контролю. Злітна смуга, як і раніше, простягається більш як на два кілометри. Кілька десятків осіб обслуговуючого персоналу вперто продовжують ходити на роботу. Але вже кілька років поспіль жоден літак не сів на летовище. Пасажири давно забули сюди дорогу. Повітряне сполучення для хмельничан виявилося недоступним. І це за того, що перельоти, особливо міжнародні, могли б зацікавити багатьох. Адже чимало підприємців доставляють свій товар на хмельницькі ринки з різних країн. Однак усі вони роблять це в обхід можливостей повітряного транспорту.
Чому так сталося? Відповіді на це запитання тепер доводиться шукати і в минулих, і в нинішніх проблемах.
Літаки — приватникам, аеропорт — громаді
Історія Хмельницького аеропорту стала типовою для вітчизняного повітряного транспорту. Десять років тому відбулась реорганізація підприємства, і замість єдиного злагодженого механізму запрацювало чотири відокремлені структури. Двом авіакомпаніям відійшли літаки. Службі обслуговування повітряного руху — аеронавігаційне обладнання, з яким вона перейшла в загальнодержавне підпорядкування та фінансування. А громаді області дістався аеропорт. Спочатку кожній із структур здавалося, що саме так і можна вижити в розбурханому перебудовами та кризами морі економіки. І тільки згодом дедалі очевидніше ставало, що розібраному на шматки транспортному комплексу все важче виконувати свої функції. Щоправда, спочатку ситуація не видавалася зовсім безнадійною.
За перші п’ятнадцять років самостійного існування в аеропорту було здійснено 5,5 тисячі авіарейсів. За цей само час вісімдесят тисяч пасажирів зуміли скористатися його послугами. А через вантажні термінали пройшло близько двох тисяч тонн вантажу.
Коли хмельницькі підприємці почали спинатися на ноги й активно налагоджувати бізнесове партнерство з торговцями та виробниками з різних країн, крам на хмельницькі базари доставляли з усього світу. Не дивно, що саме тоді питома вага міжнародних перевезень становила майже 80 відсотків від загального числа рейсів.
Однак за успіхами прийшло й розчарування. Надто висока вартість повітряних перевезень змусила і підприємців, і звичайних пасажирів шукати альтернативний вид транспорту і дешевші способи доставок. Їм вдалося це зробити. Натомість аеропорт скочувався до боргової ями. Поки за кілька років не опинився на самісінькому її дні.
Що не рейс, то збитковий
Дійшло навіть до того, що два роки тому колектив звернувся до трудового арбітражу, щоб вирішити спір між найманими працівниками та керівництвом аеропорту. Люди не тільки вимагали погашення боргів у заробітній платі, а й звинуватили тодішнє керівництво аеропорту в бездіяльності. Мовляв, саме відсутність бізнес-планів, налагодженої роботи маркетингової служби, партнерських стосунків з авіакомпаніями і призвела до повного банкрутства аеропорту.
Не можна сказати, що всі ці звинувачення були безпідставні. Але й те, що багато років поспіль усі в аеропорту сиділи склавши руки в очікуванні вигідних замовлень, теж було б неправдою. Час від часу тут намагалися відновити той чи інший рейс, залучаючи до співпраці авіакомпанії та шукаючи замовників на перельоти й перевезення.
Так, через кілька років перерви оголосили про відновлення рейсу з Хмельницького до столиці. Здавалося, потрібнішого для пасажирів, а головне — стабільного, маршруту годі й шукати. Адже поїзди та маршрутні таксі, які виконують по кілька рейсів на день у цьому напрямку, постійно завантажені. Тож авіаперевізники зробили ставку на охочих якнайшвидше дістатися столиці. Але...
Рейс Хмельницький—Київ заледве проіснував місяць. Далі його довелося закрити через збитковість.
Два роки тому в аеропорту спробували відновити ще й міжнародний рейс Хмельницький—Стамбул—Хмельницький. Свого часу поїздки саме на турецькі базари дали змогу розвинутись хмельницьким ринкам. Тоді купити квиток на літак було справжньою проблемою. Та двічі вступити в одну й ту саму воду, а точніше — у вигідний транспортний потік, виявилося неможливо. Відновлений рейс, який здійснювався раз на тиждень, теж проіснував недовго.
Авіаперевізникам знову довелося підраховувати втрати, а не прибутки. За місяць від польотів до Туреччини підприємству вдавалося заробити не більш як тридцять тисяч гривень. Ще близько двадцяти тисяч гривень заробляли на інших послугах. Та водночас місячні видатки сягали 120 тисяч гривень. Тож кожен день роботи заганяв аеропорт у глухий кут боргів.
Цікаво, що левову їх частку, понад 100 тисяч гривень, становила заробітна плата невеличкого колективу, який заледве налічував чотири десятки працівників. Але способу ліквідувати ці борги так і не знайшли. Ні самі, ні за допомогою обласної влади. Хоча саме на її допомогу останніми роками колектив покладав чи не найбільші надії. Бо, врешті-решт, аеропорт — власність територіальної громади і розпоряджається нею обласна рада.
Рада шукає концесіонера
Поки керівники аеропорту писали листи-клопотання про допомогу, підприємство занепадало. За останніми довідками, повітряний транспорт області не використовує й десятої частини свого технічного й географічного потенціалу. Перемовини з авіаційними та лізинговими компаніями щодо створення регіональної повітряної маршрутної мережі та перевезень за доступними тарифами так і не увінчались успіхом.
А поки шукали компаньйонів, просили фінансової допомоги, пропонували умови бізнесового партнерства, злітна смуга, яка роками стояла без ремонту, так зруйнувалася, що тепер уже просто не в змозі приймати повітряні судна.
Із тих само причин непрацездатною стала і більшість техніки, що використовується в
аеропорту. Аварійними стають приміщення. І наче довершувальна крапка — закінчився термін сертифіката авіабезпеки, і це означає, що фактично аеропорт закритий для польотів.
Коли заборгованість у заробітній платі в колективі, який нині налічує 25 людей, перевищила вісімсот тисяч гривень, у ситуацію таки втрутилась обласна рада. Хоча в обласному бюджеті не передбачено видатки на утримання цього підприємства, депутати все ж знайшли внутрішні ресурси, щоб виділити триста тисяч гривень на погашення зарплатних боргів. Але кардинально це не змогло ані змінити ситуацію, ані надати хоча б невеликого поштовху до реанімації підприємства.
Хоча ще три роки тому там розробляли оптимістичний план відновлення і розвитку. Сподівалися, що, започаткувавши польоти із 900 міжнародних і 250 внутрішніх рейсів на рік, вже на цей час доведуть цю загальну кількість до п’яти тисяч. Відповідно і число пасажирів вже мало сягнути 200 тисяч осіб. Але для цього потрібен був капітальний ремонт і реконструкція практично всіх об’єктів, що розміщені на території летовища. Хто мав їх проводити, а головне — яким коштом, у тих планах не сказано. Тому на тлі нинішніх руїн і боргів вони нагадують фантазію хворобливої уяви.
Із усього запланованого реальним виявився лише один згаданий рейс на Туреччину. Та й той — збитковий.
У тому, що все так сталося, ніхто винних тепер не шукає. Навпаки, звучить думка про те, що з моменту свого створення аеропорт був збитковий, а виживати йому вдавалося за рахунок державних компенсацій. Та як бути тепер, коли такі не передбачаються?
Хмельничани вже давно звикли, що на їхніх повітряних воротах висить заіржавілий замок. Повітряні шляхи до різних країн вони прокладають не зі свого порогу, а переважно зі столичних аеропортів.
Свого часу, втративши можливість перетворити Хмельницький аеропорт на міжнародний логістичний центр, область і нині залишається осторонь багатьох туристичних маршрутів. А чи вдасться переламати цю ситуацію, наразі прогнозувати важко.
Поки що власнику вдалось лише визнати свою повну неспроможність щодо утримання та експлуатації такого об’єкта. І щоб він остаточно не зник, вирішили передати його в концесію на 30 років якійсь заможній компанії. За умови, що на свій розсуд і своїм коштом здійснить реконструкцію, відновить всі функції аеропорту, розбудує інфраструктуру, а одночасно погасить борги і забезпечить прибуткову роботу підприємства.
Пошуки такого інвестора тривають. І ключ від старого заіржавілого замка, що висить на воротях, перебуває в його грошовитій кишені.
Фото автора.
