Чорні археологи розкопали курган на батьківщині Кармалюка

— Тут копали ще тоді, як мій чоловік помер, а його вже нема на світі тридцять років, — каже 80-літня жителька села Вишенька Поліна Нефьодова. — Я добре запам’ятала, бо про це говорили люди на поминках на дев’ятий день після смерті чоловіка. Наша вулиця, як бачите, виходить до лісу. А там ще трохи поміж соснами, та й побачите могилу.

— Яку могилу?

— Це так у селі називають той високий курган, — уточнює пані Поліна.

— А ті люди, які копали, в кого зупинялися?

— Ні в кого, вони десь ховалися. Я тільки раз бачила здалеку, як вони йшли полем до лісу. Нашою вулицею не ходили, видно, остерігалися, щоб не запам’ятали. Туди можна ще дійти полем. У нас квартирували геологи, але вони копали не курган, щось своє шукали.

— Що вони там шукають, ми не знаємо, — каже Поліна Нефьодова.  —Видно, щось знають, коли весь час копають. Цими стежками ходив Кармалюк, може, думають, що десь закопав золото, яке відібрав у панів. Але ж він не ховав, а роздавав бідним людям.

Ще коли Поліна була малою, її бабуся розповідала, що в сусідньому селі Городище знайшли зошити Кармалюка і ще там щось. «Я добре запам’ятала про зошити, бо й собі хотіла мати, на чому писати, — каже бабуся. — А що там ще знайшли, вже не згадаю».

Як саме перекопали курган 30 років тому, Поліна бачила сама. Каже, перерили, як кроти. «Ми ж у цей ліс ходимо постійно, — розповідає бабуся. — Там багато ягід. На могилі росте безсмертник. Я погано бачу, цього літа навіть заблудилася, коли пішла до могили. Та не побачити, як перекопали горб, не можна було. Ви знаєте, скільки живу, а не чула, що в нашому кургані є щось таке, що його треба шукати. А все одно копають».

Нині на вулиці, що веде до лісу, живе лиш п’ять душ. «Три баби і два мужики, — каже пані Поліна. — Але які то мужики — діди. То тепер у ліс мало ходимо, так що можна не ховатися, ніхто не побачить. Хіба міліція засаду виставить. А міліції нащо той курган?..».

— Якби хтось йшов чи їхав нашою вулицею, ми не могли б не побачити, — каже сусід пані Поліни Олександр Дмитрович. — Машиною до могили не під’їхати. Навіть у ліс не заїдете. Там дуже горбиста місцевість. Та ще й густо поросла соснами-самосіянцями.

— Як хтось з’являється на нашому кутку, то хутко йдемо до воріт, бо хочеться з кимось поговорити, — каже дружина Олександра Дмитровича пенсіонерка пані Галина. — Тож ми нікого не пропускаємо. Колись на цій вулиці було — як у вулику, тепер хати заростають бур’янами. Тільки з чоловіком і балакаємо, ще баба Поля обізветься зі свого обійстя...»

Десь три тижні тому вінничанин Андрій, який придбав дачу по сусідству з Олександром Дмитровичем, збирав у лісі гриби й звернув увагу на викопану землю. «Глина була така свіжа, ніби її викопали перед моїм приходом, — каже Андрій. — Хоча прикрили двома молодими соснами, а всі сліди не сховали. В лісі розкопки добре видно».

Нещодавно разом із Андрієм побували на місці розкопок. Ті самі сосни, вже з трохи пожовклими голками, прикривали не тільки викопану землю, а і яму. Копачі вгризлися в землю приблизно на три метри. Неподалік — сліди від багаття. Яму риють круглої форми. В діаметрі вона не більше одного метра. Мимоволі звертаєш увагу, що на всій глибині тільки глиняний ґрунт. Курган, який розкопують, стоїть на дуже високому схилі. Донизу, де річка Згар, відстань не менше кілометра. Там, як на долоні, видно велику галявину, по ній в’ється річка. Ліворуч за кручею — густий ліс. По праву руку від галявини — вузька дорога, місток, через нього селяни переганяють худобу, яку випасають у низині на березі Згару. Пастухи могли б бачити копачів тільки тоді, коли б ті стали на край урвища. З протилежного боку кургану їх не видно.

— Після того, що я бачив перший раз, на розкопках нічого не змінилося, — каже Андрій. — Значить, більше не копали. Може, вони й не збиралися далі рити. Хіба з таким вузьким діаметром ями можна глибоко проникнути в курган? 

Геологи знайшли б, але їм не дозволено

— Ми казали геологам: копніть курган, може, там справді повно золота чи якого іншого скарбу, — кажуть мої співрозмовники. — Але їм це не дозволено. Хоч мали таку техніку, якою можна на той світ заритися. У геологів були свої клопоти. Вони шукали руду. Казали, що над нашим селом літаки з курсу збиваються. Прилади в кабіні льотчиків зашкалюють, таке сильне магнітне поле. Нам тоді навіть хати забороняли будувати на цій вулиці. А хто вже побудувався, тих обіцяли переселити.

У Побузькій геологорозвідувальній експедиції підтвердили факт роботи геологів на території нинішньої Вишеньки (до 1961 року це село мало назву Майдан Голосківський, належить до Малинівської сільради Літинського району. — Авт.). Геологи пояснили, що в радянські часи тут виявили великі запаси флогопітової руди. Флогопіти — вид слюди, що міститься в руді. Родовище назвали «Лукашівське». Воно — на території кількох населених пунктів Літинського району, в тім числі й села Вишенька. За даними Побузької геологорозвідувальної експедиції, поклади флогопіту тут оцінено в 30 мільйонів тонн. Мінімальна глибина залягання 40—50 метрів. А свердловинами вони простежені до глибини 300 метрів. До розробки родовища справа так і не дійшла.

Вінницька область