Наш співрозмовник — начальник Управління Державної пенітенціарної служби України в Донецькій області генерал-майор внутрішньої служби Юрій ПРИХОДЬКО (на знімку).

На екскурсію в... колонію, до своїх батьків

— Юрію Миколайовичу, хоча сьогодні основною мішенню правозахисних організацій, з відомих причин, є Качанівська колонія, правозахисники різних рівнів моніторять усю пенітенціарну службу нашої держави. Чи дістається Донецькій області?..

— Запитання звучить обширно і розмито. У структурі, що займається перевихованням і забезпеченням процесу ресоціалізації ув’язнених, говорити про успіхи й недоліки можна дуже довго. Тим паче стосовно найбільшої і, вочевидь, найпроблемнішої області України. Проблеми були, є і будуть. І їх виявляють не тільки правозахисники. Ми самі це робимо й не соромимося висвітлювати проблемні питання у пресі. Ми завжди відкриті для діалогу, готові коментувати всілякі події. Однак і журналісти повинні прагнути до об’єктивності, висвітлювати різні точки зору. Адже істина, як кажуть, дуже часто лежить посередині. І нехай розсудить нас сам читач. По-моєму, справедливо.

— Майже вся історія незалежної України пов’язана з гуманізацією багатьох сфер громадського життя — в економіці, в обороні, у сфері прав і свобод. Чи виправдовує себе така ліберальна політика стосовно вашого відомства? У ВК і СІЗО проводять значний обсяг виховної роботи — виставки, конкурси, концерти, творчі вечори, навіть спортивні змагання й вистави. Це дає змогу урізноманітнити безрадісний побут ув’язнених. Але, з другого боку, пара-трійка негативних прикладів здатна перекреслити ті позитивні напрацювання, про які нині згадувалося. Наприклад, нещодавно в Артемівську засуджений, що відбуває покарання в колонії-поселенні, отримавши у вигляді заохочення поїздку додому до сім’ї, одразу напився ввечері й убив випадкову дівчину...

— Засоби інформації трішки спотворили цей випадок. Убивцю не випускали з колонії за зразкову поведінку. Його із самого початку було засуджено до відбування покарання в колонії-поселенні, й за законом він мав право на коротко-

строкову поїздку додому. Він наш підопічний, і ми провини із себе не знімаємо, ми відповідаємо за довірену нам людину. А якщо він особливо небезпечний для суспільства — подвійно.

Що ж стосується самої виховної роботи, то ми ніколи не відсували її на другий план. І масові заходи відіграють у цьому питанні неоціненну роль. Останнім напрацюванням стало спортивне свято в Донецькій виправній колонії №124. Це був своєрідний соціальний експеримент, по суті своїй унікальний у рамках України. Ми привели важких підлітків до установи, де відбувають покарання їхні батьки. Діти навіч ознайомилися із в’язницею ізсередини, переконалися, що блатною романтикою, котру їм подають низькопробні серіали й сумнівні книжки, тут і не пахне. На багатьох дітей ця своєрідна екскурсія справді подіяла.

А сам процес удосконалювання місць позбавлення волі для суспільства необхідний. Можна наводити безліч прикладів і статистичних викладок із досвіду зарубіжних країн. Усі вони зводяться до одного: надмірні жорсткість і жорстокість — поганий помічник у процесі перевиховання засуджених. Шлях гуманізації повинен бути незворотним. Адже насамперед завдання будь-якої пенітенціарної служби будь-якої держави — викликати каяття і співчуття у злочинця, змусити його задуматися, осмислити пройдений шлях. Зрозуміло, специфіка режиму й умови утримання повинні враховуватися, науково обґрунтовуватися, але вони відіграють лише допоміжну роль у всьому нашому процесі.

Суспільство часто само провокує рецидив

— Наскільки високий рівень рецидивної злочинності? Адже у зв’язку із системною кризою з’являється категорія засуджених, котрі не бажають виходити на волю. Або, що ще гірше, після звільнення квапляться скоїти новий злочин, щоб швидше отримати той самий дах над головою...

— Схожа тенденція спостерігається досить давно, і не тільки останніми роками. Масового характеру вона, на щастя, не набула. Адже більшість людей дорожать саме волею. А в’язниця завжди залишиться в’язницею...

Ми відстежуємо рівень рецидиву лише щодо осіб, які звільнилися достроково. Цього року рівень рецидиву становить близько трьох відсотків. У принципі, показник цей постійний протягом багатьох років.

На даний момент у пенітенціарних установах Донецької області утримують майже 21 тисячу осіб.

Справді, дехто не хоче звільнятися за УДЗ, тому що їм просто нікуди йти. Роботу (якщо й була) втрачено, сім’я як правило зруйнована. На волі ніхто не чекає. Потрібно докладати зусиль, хитрувати, щоб знайти шматок хліба і дах. І не варто переоцінювати наші виховні можливості. Агресивність, озлобленість властиві всьому суспільству, а місця позбавлення волі концентрують їх особливо. Суспільство найчастіше само провокує рецидив. Багато хто повертається до нас знову й знову. І ми знову й знову беремося за їхнє виховання. А як інакше? Сьогодні порадників дуже багато. Юристи, психологи, економісти, соціологи, правозахисники різних спрямувань розповідають із трибун та екранів, як не повинно бути. А дайте ділову пораду, як повинно. Без демагогії й політичної тріскотні. Із прив’язками до сьогоднішніх реалій...

— Чи відчувається політичний чинник у вашій роботі? Адже критика на адресу пенітенціарної служби звучатиме завжди. Тільки рупори різні, залежно від провладності або опозиційності джерела критики. Я не згущую фарби?

— Для мене є таке поняття, як ЗМІ. І немає різниці, з якого каналу або з якого видання приходить журналіст. Повторюся: єдине, про що я завжди прошу вас, журналістів, — спиратися не на якусь одну точку зору, а показувати весь спектр думок із питання, що порушується, щоб розмова була неупередженою і конструктивною. Адже наше першочергове завдання полягає в тому, щоб засуджені були нагодовані, чисті, одягнені й забезпечені теплом, роботою і, найголовніше, отримували робочу спеціальність, адже багато хто із них не має навіть середньої освіти. А в нас діють вечірні школи, ПТУ, й будь-хто з бажаючих може вступити до вишу на дистанційну форму навчання...

На, жаль, нині держзамовлення немає

— Мабуть, підійшла розмова до економічних проблем. А саме: трудової зайнятості засуджених. Пам’ятається, ви під час нашої останньої розмови згадували про те, що пенітенціарні установи Донецької області мають потужний виробничий потенціал...

— Мають, але використовується він далеко не повністю. Проблема залишається та сама — недофінансування. Державне фінансування спостерігається на тому ж рівні, що й торік. Змін помітних немає. Ми збільшуємо обсяги виробництва, передусім за рахунок власної активності, підшуковуючи замовників на нашу продукцію. На жаль, нині держзамовлення немає, і розраховувати, що воно раптом з’явиться й ощасливить нас, не варто. Треба розраховувати на власні сили і зв’язки. Хоча за рахунок держзамовлень ми могли б істотно заощаджувати ті самі бюджетні кошти. У нас є значний потенціал, перспективи, бажання працювати. Чекаємо й шукаємо великих довгострокових замовлень. Упевнений, що замовників не розчаруємо.

— Чи виправдала себе ідея магазина «Ремесло окаянне»? Нагадаємо читачеві, що йдеться про торговельне підприємство, де виставлено вироби засуджених.

— Виправдала. Знаходимо ділових партнерів, яких зацікавили наші можливості з важкого машинобудування, з будматеріалів, із швейного виробництва. Іноді заходять до магазину і просто подивитися на оригінальні сувеніри й бачать те, що ми можемо робити.

— Чи в змозі нині засуджений заробляти стільки, щоб виплачувати збитки за рішенням суду?

— Під час працевлаштування ми звертаємо увагу насамперед на тих, хто повинен виплачувати позови й аліменти. І однією з умов УДЗ є чинник виплати, нехай і часткової, завданого збитку. А от чи встигне він виплатити накладене на нього фінансове стягнення в повному обсязі — вже залежить не від нас...

— Торік ви розповідали про те, що в пенітенціарній системі спостерігався відтік кадрів у зв’язку з пенсійною реформою. Який стан справ із кадровим забезпеченням тепер?

— Цей відтік ми заповнюємо за рахунок нового прийому — молодих хлопців, що приходять після армії й вузів. Ми справді торік втратили багато кадрів, тому що ті співробітники, які заробили мінімальну пенсію, захотіли піти. Щоправда, деякі нині повертаються. Все одно потрібно годувати сім’ї, шукати роботу. Тож стосовно досвідчених професіоналів ми знову надолужуємо.

Основна причина — СНІД

— Великий резонанс спричинила нещодавня смерть у донецькому 

СІЗО засудженого на довічно. Цей випадок коментували неоднозначно. Мовляв, це могло бути вбивство. Напевно, в людей, посвячених у роботу пенітенціарних установ, такі припущення можуть викликати лише посмішку. Хоч би там як, а громадська думка є громадська думка... І в цьому зв’язку хочеться довідатися: як реагують на такі випадки в пенітенціарних установах, яка процедура розслідування?

— За кожним фактом смерті в СІЗО або колонії передусім викликається оперативно-слідча група зі слідчим міліції з райвідділу або міськвідділу внутрішніх справ за териториальністю. Група проводить перевірку обставин смерті громадянина, котрий утримувався під вартою. Труп відправляють на розтин, судово-медичні експерти дають висновок про причини смерті: мала вона насильницький характер чи ні. Протягом десяти днів — періоду, визначеного законодавством, — приймається рішення про відмову або порушення кримінальної справи. Якщо це насильницька смерть (на щастя, цьогоріч в нас обійшлося без таких НП!), проводиться розслідування, що з’ясовує, хто винен у тому, що сталося. У кожному разі Державна пенітенціарна служба проводить своє службове розслідування: чи є смерть людини наслідком хронічного захворювання, чи надали вчасно першу медичну допомогу, як спрацював персонал, чи вчасно викликали лікаря, чи правильно надавали допомогу, чи могли його врятувати, чи можна його було вивезти до лікарні, чи вчасно приїхала «швидка». Усі ці питання докладно розглядають у службовому розслідуванні з наступними заходами реагування, аж до притягнення винних до відповідальності — від дисциплінарної до кримінальної.

— Чи висока смертність у слідчих ізоляторах і колоніях Донецької області?

— Основні причини смертності серед засуджених — СНІД, туберкульоз, серцево-судинні захворювання й від природних причин — за віком. І якщо ще років п’ять тому у статистиці тоді ще Державного департаменту з виконання покарань міцно лідирував туберкульоз, то нині загалом по країні на першому місці зі значним відривом — ВІЛ-інфекція. Що частково свідчить і про результат тих величезних зусиль нашої системи в боротьбі з туберкульозом. Ви зверніть увагу, скільки помирає людей від туберкульозу на волі? А в умовах пенітенціарної системи причинам смертності серед ув’язнених приділяється більше уваги, ніж смертності населення на волі. Приміром, такого лікування, як у нашій туберкульозній лікарні у Ждановській ВК №3, таких медикаментів, обладнання не в кожній цивільній лікарні зустрінеш...

За дев’ять місяців цього року в області в умовах ув’язнення із 21 тисячі померли 141 (у 2011-му — 175. — Прим. авт.) людина, і чоловіків, і жінок. Із них від СНІДу — 62, від серцево-судинних захворювань — 17, від туберкульозу — 14. Ну а те, що лідирує в цій сумній статистиці СНІД — це данина суспільства за свої помилки й пороки в усіх напрямах...

Інтерв’ю взяв Юрій ФІЛАТОВ.

Фото прес-служби УДПС України в Донецькій області.