Читачам «Голосу України» ім’я волинського журналіста Володимира Лиса відоме насамперед завдяки довготерміновим прогнозам погоди, які наша газета друкувала на початку кожного року і які досить часто справджувалися. Але передбачати погоду — це лише одне із його захоплень. Володимир Савович насамперед прекрасний прозаїк, автор 18 книжок. Його роман «Століття Якова» справив приємне враження на читачів своєю життєвою правдою. Нещодавно у тернопільському видавництві «Богдан» вийшов ще один роман В. Лиса — дванадцятий за рахунком — «Щоденники Ієрихар». І в журналістиці, якій Володимир Савович не зраджує вже майже чотири десятиліття, теж чимало досяг. А втім, прочитайте самі цю статтю. Не пошкодуєте.
Секрети від... Йосипа Джугашвілі
У часи моєї армійської служби у нашій танковій роті серед представників десяти різних національностей було і два грузини. Перш ніж розповісти про їхню дуже цікаву житейську філософію і міркування про те, за рахунок чого досягається знамените горське довголіття, розкажу про їхні непересічні особистості.
Коля Тезелашвілі був невисоким, жвавим, багато у чому жорстким і водночас якимось по-дитячому вразливим і образливим. Не Микола чи Ніколай, а саме Коля було записано у його паспорті й військовому квитку, що він з особливим задоволенням демонстрував. У Колі Тезелашвілі була така звичка: новачків, «молодих», котрі прийшли з «гражданки» чи навчального підрозділу, він ставив перед собою і по-начальницьки запитував, що ті знають про Йосипа Сталіна (його вважав найвидатнішим грузином, хоч сталіністом, судячи з усього, не був). Оскільки більшість знали хіба те, що був такий вождь, то Коля вручав його біографію грузинською мовою і наказував вивчити і доповісти. Бідаки, звісно, не знали грузинської і мусили йти у бібліотеку та штудіювати енциклопедію.
Я знав чимало і про Сталіна, і про улюблене Коліне тбіліське «Динамо» — і незабаром ми майже заприятелювали, хоч і були з різних призовів.
Другого свого земляка Коля неодмінно представляв — наш Йосип Сталін. І того справді звали, як і вождя народів, Йосипом Джугашвілі. Йосип був вищим і ще кремезнішим від жвавого, запального Колі, проте спокійним, небагатослівним, а коли починав говорити, то чимало його висловлювань скидалися на афоризми. Запам’ятався хоча б такий: «Кожна отара овець мріє про свого барана, але справжнім бараном є той баран, який вважає, що вівці не можуть прагнути мати іншого барана».
Якось, а було це восени далекого вже 1970-го, я застав їх обох на лавочці біля казарми і в розмові запитав про те, що давно цікавило. Про секрети легендарного довголіття кавказьких горців, багато з яких живуть далеко за сто років. Запитав, чи правда, що впливає на тривалість життя мешкання саме в горах, дихання чистим гірським повітрям. Трохи помовчавши, Йосип розважливо сказав, що гори, можливо, і впливають, але він вважає, що основний секрет в іншому — дотриманні певних правил життя і своєрідної філософії горців, яка й забезпечує оте довголіття. Звісно, я не міг не поцікавитися, що ж це за такі правила і філософія. І Коля, а ще більше Йосип, крок за кроком розповіли про ті секрети. На їхню думку, основних таємниць того, що горці живуть так довго, є п’ять. Отож, спробую передати те, що запам’яталося.
Людина має зустрічати сонце
Першим секретом, за словами Йосипа Джугашвілі, є те, що горці, як правило, живуть на одному місці. Вони майже не виїжджають із своїх гірських сіл (на Кавказі їх називають аулами) і міцно прив’язані до своєї малої батьківщини. Як сказали мені грузини, товариші по службі, у них є таке повір’я: сонце радіє, застаючи вранці людину на тому самому місці, де вчора покинуло. Тобто небесне світило радіє і тому, що людина залишилася жити там, де й раніше, і що вона вже не спить, зустрічаючи його біля свого обійстя. У такому разі, розповідав Йосип, сонце гладить своїми променями людину по голові, і кожен такий сонячний жест додає кілька місяців життя.
— Ті, хто любить мандрувати, — зауважив грузин з ім’ям вождя, — живуть цікаво, але мало.
Уже пишучи цей матеріал, я взяв до рук книжку «100 великих мандрівників», щоб перевірити, чи справедливе це твердження. Із сотні найзнаменитіших мандрівників лише четверо дожили до 90 років, ще п’ятеро покинули цей світ у віці за 80, восьмеро — за 70, а майже дві третини не дожили й до 60. І тільки восьмеро загинули або зникли безвісти. Отож, судіть самі, наскільки справедливе це правило.
Смачно та поживно
А другий секрет, за словами Йосипа та Колі, — в тому, що у горців їжа проста, груба, але поживна і смачна. Вони (і це перегукується із результатами сучасних досліджень) не змішують різну їжу. Корисно, вважають тамтешні мудреці, постійно їсти одне й те саме.
— Мій дід, — згадував Коля, — мав за улюблену страву обов’язково щоранку шматок сиру з хлібом грубого помелу, вдень — невеличкий шматок м’яса, обов’язково з овочем, а ввечері — півглечика спеціально настояного кислого молока, у яке кидав якусь траву.
Як виявилося, горці м’ясом не зловживають і баранину вживають не так часто, як про них розповідають. Страва має бути обов’язково трохи посоленою. Гостру їжу, за їхніми словами, люблять переважно у містечках і долинах. А ще, коли я запитав, чи корисне голодування (наприкінці шістдесятих років минулого століття воно почало входити у моду), Йосип назвав цю моду великою дурістю і сказав, що навіть у ті дні, коли постили, його дідусь і бабуся обов’язково брали до рота хоча б невеличкий шматочок хліба чи сухарика, покропивши зверху власноруч виготовленою олією. За горськими поняттями, організм звикає до їжі, і коли йому пропонують те, що людина не звикла споживати, неминуче відторгає такі продукти, хоч це не завжди помітно. І це також впливає на тривалість життя.
Голосна лайка зрушує з гори камінь
Третім правилом, яке веде до довголіття, було названо вірність людини своїм звичкам. Якщо людина звикла до певного ритму життя — що вона щось починає робити о певній годині, зберігає речі у певному місці або навіть ходить у гості в певні дні — то так повинно бути завжди. Серед тих звичок мала бути й така — не гасити в собі емоції, якщо потрібно — виплескувати назовні. Але не кричати і не ображати своїм словом іншого, особливо голосно. За горським повір’ям, голосна лайка може зрушити з гори камінь, а той — упасти на голову подорожнього. Одяг людини також обов’язково має бути зручним. Про загартування ж Йосип мовив також категорично й афористично: «Єрунда! Тіло ще помститься за насилля, бо, як у нас кажуть, є й гарячі люди, і є схожі на стовбур гірської ялини. А та ялина має товсту кору, тому й мороз витримує, і росте найвище».
Розбійники довго не живуть
Четвертий пункт на шляху до довголіття стосувався роботи, яка обов’язково не повинна бути насиллям над людиною. Бажано, щоб під час роботи людина також перебувала в русі, щоб, як казав Йосипів прадід Дато, рухалися і руки, і очі, і розум. «Знаєш, як у нас кажуть, хто живе найдовше? Музиканти, священики і винороби. А хто найменше? Розбійники, вантажники і спортсмени!»
Це про роль духовного у житті людини, а також фізичного та психічного навантаження, яке діє на організм. Настає розплата не тільки за нервове і фізичне напруження, а й за рекорди і славу, до яких людство прагнуло завжди.
Почувши про виноробів, я запитав про вплив алкоголю на цю професію і взагалі про ставлення горців до споживання спиртного. І отримав відповідь, що у того ж Дато, який мав на той час 102 роки, рідко який день обходився без чарки вина. Але якого! Із соку власноруч вичавленого і вирощеного ним самим винограду.
До речі, мої грузини розповіли, що колись у них (забігаючи наперед, скажу, що задовго до горбачовської антиалкогольної кампанії) була спроба заборонити виготовлення того знаменитого їхнього вина. Це трапилося 1914-го, коли після початку Першої світової війни цар Микола ІІ оголосив в Росії «сухий закон». Тифліський губернатор спробував було розпорядитися, щоб усе вже виготовлене вино повиливали, але коли до нього пішли одна за одною депутації місцевих старійшин, милостиво дозволив пити вже вироблене вино, не виготовляючи нового. І як з посмішкою розповідали хлопці, у кожному підвалі зберігалися бочки довоєнного вина, які насправді містили і нове. До такої дурості, як вирубування виноградників, тоді не додумалися. Що ж до знаменитої грузинської горілки-чачі, то справжні знавці виготовляють її тільки з винограду, в гіршому випадку — з високоякісних яблук, персиків і у жодному разі не допускають виробництва шмурдяку.
Про вміння слухати тишу і небо
П’ятий секрет довголіття був чи не найбільш філософським. Він називався (передаю буквально) вшанування предків і вміння слухати тишу. Коли я попросив, так би мовити, розшифрувати, то почув, що людина повинна себе відчувати продовженням великого роду і гілкою на тому дереві, яке сягає такої глибини, на якій навіть у горах уже немає каміння. І ще людина має кожного дня якийсь час, хоча б годину, послухати тишу, незалежно від того, де вона — в горах, поселенні чи навіть у шумливій оселі. Якщо озветься в тобі чийсь голос, добре, а ще краще, коли почуєш, як тихо дзвенить над тобою небо і, не піднімаючи голови, відчуєш, що пролітає ластівка...
Якщо казати відверто, я сам протягом свого не такого вже й короткого життя не завжди дотримувався цих правил, іноді перемагала ота суєта суєт, іноді філософію поглинала буденність. Але чомусь з роками не забуваються, а дедалі частіше згадуються слова з нашої осінньої бесіди понад сорок літ тому. Я не знаю, де тепер Коля і Йосип, як і переважна більшість інших товаришів по службі, але ту давню розмову вирішив передати. І наостанок ще один афоризм від моїх армійських товаришів: «Якщо старий чоловік чує довге відлуння в горах, то значить — він ще має добрий слух, а відлунню є про що йому розказати».
Луцьк.
На знімку: волинський журналіст і письменник Володимир Лис.
Фото Миколи ЯКИМЕНКА.
