Лєшек Бальцерович (на знімку) — найбільш суперечлива в оцінках співвітчизників постать в історії посткомуністичної Польщі. Для одних — «ікона польського економічного дива», фінансист зі світовим ім’ям, який поклав свою політичну кар’єру на вівтар трансформації країни. Його методи проведення реформ наслідували в інших країнах колишнього соцтабору. Щоправда, з різними результатами.
Для інших він автор шокової терапії — антиінфляційно-стабілізаційної операції, названої так через напрям і темп здійснення реформ. Як віце-прем’єр і міністр фінансів у трьох урядах та голова нацбанку став символом економічних перетворень, які, на думку опонентів, «через нереалістичне планування завдали економіці та суспільству величезної шкоди» і були реалізовані «виключно для отримання Польщею допомоги від МВФ». Критики на його адресу було стільки, що фраза «Бальцерович мусить піти» стала крилатою й досі часто вживаною вже безвідносно до особи колишнього урядовця.
Коли у січні 1990-го починалась реалізація пакета реформ економіки та державного ладу, «план Бальцеровича» підтримували 42% поляків, а вже через рік, коли довелося істотно затягнути паски, йому симпатизували менше третини співвітчизників. Нині, за даними анкетного опитуваннями фінансового інтернет-порталу «Money. pl», 45% поляків визнають його найкращим міністром фінансів Польщі після 1989 року, а 50% краян, опитаних Центром дослідження суспільної думки, стверджують, що базована на приватній власності ринкова економіка є найкращою економічною системою для Польщі.
З 2007-го Бальцерович очолює власний Фонд громадянського розвитку, який став популярним не лише у Польщі «аналітично-мозковим центром», тож у рідній Варшаві професор справді буває нечасто. Попри свій напружений графік поїздок, зустрічей і лекцій в останній приїзд додому він знайшов можливість зустрітися з нашим кореспондентом у Варшаві, щоб поділитися своїми думками щодо реформування нашої країни з читачами «Голосу України».
— Якби ви нині ще раз подивилися на свої реформи і оцінили їх через призму сьогоднішнього дня, яку шокову терапію ви запропонували б (та чи взагалі запропонували б) для України?
— Є величезна кількість досліджень на тему досвіду постсоціалістичних країн. У зв’язку з цим не треба вдаватися до власних суб’єктивних спогадів — варто подивитися на дослідження. А їх результати однозначні — ті країни, які не відкладали необхідних перетворень у напрямку ринку і правової держави, мають значно кращі досягнення, ніж ті країни, що відкладали реформи або проводили їх частково. Це дуже добре видно, коли порівняємо економічне зростання в Польщі і в Україні. Нам вдалося подвоїти рівень ВВП, а вам, на жаль, ні. Але це не є вина українців. Це наслідок повної відмови від трансформації у перші чотири роки незалежності, а потім непослідовних спроб її впровадження. Вважаю, що ваше суспільство давало досить сильні сигнали ще раніше, що хоче більше змін, кращої системи. Прикладом цього була хоча б помаранчева революція, яка в кінцевому підсумку стала розчаруванням за наслідками діяльності сил, які прийшли до влади на її хвилі. А тепер Майдан... Думаю, що підсумки останніх виборів до Верховної Ради — це черговий сильний і рішучий голос більшості суспільства, що люди хочуть кращого устрою. Особисто я, спостерігаючи за цими виборами ззовні, дійшов висновку: це дуже потужний голос народу, який дає ґрунтовні політичні підстави для впровадження в життя реформ, схожих на ті, які забезпечили Польщі економічний розвиток...
— В одному з інтерв’ю ви назвали шокову терапію своєрідною страшилкою...
— Я мав на увазі, що сам вислів «шокова терапія» лякає людей. Відразу починають говорити про «шок», а це недобре. Тому я використовував визначення «радикальний підхід». Під цим словосполученням маю на увазі, що не чекаємо, не втрачаємо часу, здійснюємо зміни швидко на широкому фронті і, звичайно ж, у потрібному напрямі.
— А який саме є той потрібний напрям?
— Повторюю — це значно більше свободи, особливо економічної, але в рамках належного законодавства, яке передбачає обмеження втручання держави...
— Можливо, таким вектором для України може стати запропонований президентом Петром Порошенком пакет із 60 реформ?
— Я не коментуватиму того, чого не читав. Проте хочу вкотре наголосити: важливою є швидкість проведення реформ, щоб не розтягувати їх у часі. Зосередитися треба на тому, що є найважливіше. Дивлячись ззовні, думаю, потрібен діагноз, які частини української держави, її апарату хворі, тобто приносять найбільше шкоди розвиткові чесного підприємництва. Гадаю, такі оцінки є. Діяти треба швидко: найбільш хворі частини потрібно або ліквідувати, або радикально перебудувати.
— Тоді як би ви прокоментували слова діючого і, як усе на це вказує, майбутнього прем’єра Арсенія Яценюка, який послідовно і досить лаконічно твердить, що «програмою реформ для України є Угода про асоціацію».
— У певному сенсі, воно так і є, бо з Угоди про асоціацію можна зробити різноманітні висновки. Повторю, важливо, щоб вони були зроблені швидко й на найважливіших ділянках. Я вже багато років знаю діючого Прем’єр-міністра вашої держави. І завжди був про нього хорошої думки як про молодого, але досвідченого політика. Найголовніше, щоб у Президента й прем’єра була команда з компетентних людей, яка зосередиться на реформуванні держави, а не займатиметься політикою. Завдання стоять величезні. Вважаю, що Україна має черговий великий шанс — відштовхнутися і піти шляхом прискорення розвитку. Це надзвичайно істотно після фактично 23 втрачених років. Звичайно, дуже важливим для вашої держави є зміцнення армії, але про це не мушу вам говорити.
— З 1 листопада набула чинності Угода про асоціацію, щоправда частково — лише її політична частина. Натомість втілення у життя її економічної частини, під тиском Росії, Євросоюз переніс на кінець 2015 року. Чи не становить це загрози для українських реформ... і взагалі для руху України до ЄС, який нічого не обіцяє нашій державі?
— Важко сказати. Розумію, що Україна отримала кращий доступ до ринків ЄС. І це дуже важливо. Але одночасно немаловажним є те, щоб було більше конкуренції з Євросоюзу, щоб відкладене на рік виконання частини угоди не відтермінованували й далі. У Польщі уряд реалізував одночасно одну і другу складові асоціації. Вже 1990 року ми відкрилися в економічному плані на Захід. На нашому ринку почалася конкуренція з країнами із ринковою економікою. Це необхідний стимул, щоб почали змінюватися національні підприємства. Звичайно, вони перебудовуватимуться головним чином тоді, коли будуть приватні. Тож дуже важливу частину перебудови і держави, і економіки становить приватизація підприємств, тих, які ще залишилися державними.
— А як із розвитком малого і середнього бізнесу, на який зробила ставку і яким нині небезпідставно пишається Польща?
— Розумієте, це залежить від того, в якому стані перебуває держава. Якщо вона хвора, а її частина чи апарат займається «рекетом», знімаючи данину з малих і середніх підприємств, то важко, щоб цей сектор розвивався. Стан МСБ є віддзеркаленням стану країни. Повертаємося до того, що я вже казав: треба подивитися, які частини державного організму нездорові, і навести лад. Причому дуже швидко!
— На вашу думку, чи достатньо робить Захід (маю на увазі, зокрема, ЄС, США, МВФ, Світовий банк, ЄБРР) для України?
— Ніхто і ніщо в цьому не замінить самого українського суспільства, його реформаторської частини. У Польщі все відбувалося схожим чином. На початку трансформації, коли ми показали програму дій, не всі (на Заході. — Ред.) вірили в нас. Адже це були радикальні зміни. Але коли ми почали їх реалізовувати, то нам повірили. І тоді стало більше підтримки. Треба самим продемонструвати: робите те, що є необхідне для блага вашої країни.
— І все-таки, як переконати?
— Реформами! Не словами! Словами не вдасться! Тому маєте пам’ятати, що, особливо у Польщі, а й, щоправда меншою мірою, на Заході, є багато людей, які симпатизують Україні. Вони були дуже розчаровані після поразки помаранчевої революції. Тому ви не можете собі дозволити чергове фіаско. Найважливіше для вас — здійснювати перетворення. Тому що вони (реформи. — Ред.) самі через певний час покращуватимуть ситуацію в країні.
— Але ж маємо набагато складнішу, ніж 2004 року, ситуацію: окупований Крим, неприхована агресія на сході держави.
— Так, усе це зрозуміло. Але це не аргументи для виправдання того, щоб нічого не робити. Бо тоді Україна не отримає підтримки. Хоча я погоджуюся з тим, що Захід має зробити більше, щоб зупинити Росію...
— Радикальні реформи потребуватимуть не лише великих зусиль, а й багатьох самообмежень та зречень самого українського суспільства...
— Це хибна думка! Найгіршим зреченням є відсутність реформ. І це доводить приклад самої України. Це як упущення в терапії: що дорожче обходиться пацієнтові — лікування чи його брак? Отже, самозречення — це міф. Відсутність реформ обходиться набагато дорожче, бо суспільство не має шансів на розвиток.
— А як з протидією українському реформуванню, яка різними шляхами та методами напевно й надалі йтиме з Кремля?
— По-перше, як я вже згадував, армія має бути у сто разів сильнішою. Щоб було видно, що сама Україна протистоїть російській агресії. По-друге, дипломатія — ваша власна. Але, передусім, повторюю, маєте показати, що, незважаючи на труднощі, попри російську агресію, мужні українці реформуються. Це буде переконливим аргументом для громадської думки (на Заході. — Ред.). Не забувайте, до речі, що ви маєте прекрасних артистів, залучайте їх до покращення іміджу України за кордоном, зокрема, у Німеччині. Це має бути хороший мистецький посил для зарубіжних ЗМІ. Так, пам’ятаю, було на Майдані: там була молода дівчина-артистка, яка розмовляла хорошою англійською, і це транслювалося всіма провідними телеканалами. Це сьогодні дуже потрібно, щоб переконати світову громадськість.
Розмовляв наш власний кореспондент у Республіці Польща Іван КОЗЛОВСЬКИЙ.
Фото з архіву Лєшека Бальцеровича.
