Кожен театр, як відомо, починається з вішалки. Це — аксіома. А з чого держава, передусім за кордоном? У кожного з нас, звісно, свої пріоритетні «вішалки», але для більшості найпопулярнішим повпредом України за її межами десятиріччями залишався залізничний транспорт, точніше, українські потяги міжнародних сполучень. Для іноземців, зрештою, також. За зовнішнім виглядом «повпредів», комфортом і якості обслуговування пасажири складають враження про державу і владу. Тож, які вони в очах українців і зарубіжних гостей: «вішалка» («повпред-залізниця»), держава, влада?
Забігаючи наперед, зазначу: оцінки цього «тріумвірату» в очах пересічних співвітчизників та іноземців нижчі навіть від плінтуса. Отже — поїхали...
Вагони-сауни
Повітряним лайнером з Києва до Варшави менше години льоту: не встиг оглядітися, як уже приземляєшся. Однак під тиском рекламної кампанії, роздутої з подачі головного ідеолога Євро-2012 віце-прем’єр-міністра уряду, а заодно й очільника Міністерства інфраструктури України Бориса К., яка оберемками заманювала зарубіжних гостей нечуваними якісними змінами на українській залізниці, я також вирішив скористатися халявним транспортом. Подумалося, якщо на внутрішніх лініях така благодать, то на міжнародних — і поготів. Краще б поїхав на перекладних. Поїздку 28 липня 2012 року у вагоні № 3 експресу № 67 сполученням «Київ—Варшава» його пасажири ще довго згадуватимуть, мов кошмарний сон.
Чотиривагонний пасажирський состав — з одного польського і трьох українських вагонів — подали на посадку точно за графіком — десь за півгодини до відправлення. Куций поїзд обіцяв пасажирам щонайменше vіp-комфорт. Тож розпечені до запаморочення на 36-градусній післяобідній спеці, від якої плавилися мізки, всі подорожні, обвішані валізами, намагалися подолати відстань від вокзалу до потяга, наче австралійські кенгуру: у три прискоки. Кожен волів якомога швидше втекти від немилосердних сонячних променів під рятівні струмені освіжаючих вагонних кондиціонерів. Дзуськи.
«Вагонна кліматизація буде увімкнена лише під час руху поїзда», — пообіцяла провідник вагона.
— Тобто після дощику в четвер, — прокоментував інформацію один з українців.
— В який четвер? — занепокоєно перепитав його сусіда-поляк. — Адже дзісяй тилько (сьогодні тільки) субота.
— Можливо, в наступний, а, можливо, й за рік, — «заспокоїв» поляка українець.
Добре обізнаний з реаліями, він немов у воду дивився. Збігло ще з півгодини, і провідниця «порадувала» майже напівзомлілих від духоти пасажирів, що вагонна кліматизаційна система несправна через учорашню поломку.
— А чому не полагодили? — цікавлюсь у провідниці.
— Звідки мені знати, — стенає плечима. — Наша бригада вийшла на зміну лише кілька годин тому. Після повернення з Варшави обов’язково передамо заявку на ремонт у відповідну службу.
— Стара пісня у тому ж самому виконанні, — зітхає молода попутниця з сьомого купе. — Місяць тому, ще напередодні Євро-2012, їхала з Варшави до Києва у цьому самому вагоні і чула ту ж саму байку: кондиціонер поламався вчора — завтра його поремонтують. Ось тепер знову безсовісно замилюють очі.
Озброєний фактами йду до провідниці
— Думаєте, обслуговуючому персоналу не соромно перед пасажирами за «невибагливий комфорт», — зізнається хазяйка вагона. — Ремонтники лагодять, а після двох-трьох поїздок кондиціонер знову ламається. Зрештою, нічого дивного. Польському вагонові лише три роки, наш порівняно з ним — старезний дідуган, який вештається на лініях з 1986-го — 26 років. Спасибі, що хоч їздить. Ось і позичаємо очі у сірка та викручуємося перед пасажирами як можемо...
Тим часом катування «комфортом» у розпеченому, мов сковорідка, вагоні № 3 міжнародного «експресу» № 67 продовжувалося. За якусь годину куплена на столичному вокзалі мінеральна вода перетворилися на теплий чай, а очманілі від духоти всі подорожні скупчилися у коридорі біля вагонних вікон і, наче викинуті на сушу карасі, намагалися вхопити (хто чим може) бодай ковток освіжаючого повітря. І так годину, другу, сьому... На кількох станціях, де 67-й зупинявся на заміну локомотива, пасажири, зазначу, лише українських вагонів-саун, сипались на перони, наче перезрілі груші, де навіть 36-градусна спека була для нас порятунком.
Загалом «насолоджувалися» ми «комфортом» по-українськи майже десять годин. І лише після третьої ночі, вже на польській території, коли в остиглому від вечірньої прохолоди вагоні-душогубці можна було дихати без шкоди для здоров’я, всі забилися тривожним сном. Тож у Варшаві — змучені, розбиті і знервовані — ми покидали його підтюпцем, на всі заставки проклинаючи українську залізницю, її очільників та піарників.
До речі, кожному з нас поїздка у цій міжнародній «сауні» обійшлася в 790 гривень — майже вдвічі дорожче, ніж політ у літаку найдешевших авіаперевізників на лінії Київ—Варшава.
Не поталанило мені й на зворотному шляху. Через відсутність авіаквитків, за два з половиною тижні вдруге довелось скуштувати «міжнародного сервісу-комфорту» у тому ж самому «фірмовому» експресі за №№ 67—68 цього разу, правда, у вагоні № 2. Та, як відомо, хрін від редьки не солодший.
Фірмовий «сервіс» впадав у вічі з порога: в одному із санвузлів із захаращеного умивальника вода через верх виливалася на підлогу, в іншому не знайшлося паперових рушників. А ще — у постільній білизні наволочки виявилися у півтора разу меншими за подушки, а більшість матраців наводила жах своїми величезними жовтими розводами. Далі. У провідника до чаю не знайшлося ні цитрини, ні печива. Утім, «чаювати» мені доводилося на колінах, оскільки обідній столик у купе ніяк не хотів триматися горизонталі. Викликаний провідником бригадир потяга повозився біля нього хвилин з десять, після чого безнадійно розвів руками, здебільшого перепрошуючи німецького комерсанта: «Підручними засобами справі не зарадиш. Тож, вибачайте, під час чаювання столик у горизонтальній площині доведеться знизу підтримувати ногами».
— Але за зовнішніми ознаками вагон недавно побував на капітальному ремонті?
— Швидше, косметичному. Новим пластиком залатали старі дірки, і знову випустили на лінію. А вагонові за всіма нормативами вже давно час «на пенсію». Як-не-як 35 років безвилазно в русі...
Запитаєте, чи працював кондиціонер? Ні. Але терпіти можна було. Оскільки температура повітря опустилися до 25 градусів...
Чи ризикну я ще раз проїхатися «міжнародним експресом» № 67? Лише після того, як у ньому здійснить поїздку керівництво Укрзалізниці на чолі зі своїм патроном — міністром інфраструктури. Можливо, хоч після цього перестануть замилювати очі людям «Хюндаями» та співати осанну «досягненням» вітчизняної залізниці, і по-справжньому займуться підвищенням її іміджу, а отже, і держави. Адже залізнична «вішалка» викликає лише відразу до неї...
Київ — Варшава — Київ.
