Що змушує сільського голову йти проти закону

— Одразу опиняються під прицілом правоохоронців, перевіряючих та контролерів, — напівжартома, напівсерйозно резюмує Віктор Катеринчук. — І у кожного в руках інструкції, розпорядження, накази, закони, якими має керуватися сільський голова. Я не проти того, щоб кожен із нас був законослухняним. Але як почнеш дотримуватись кожного пункту і абзацу, потрапиш на той шлях, що веде в нікуди. Нині не тільки голова, але й чи не кожен його односелець з гордістю показує вуличні ліхтарі. А як же? Тепер не в кожному райцентрі зустрінеш таку розкіш. А про те, щоб у вечірній час сяяли сільські вулиці, залишається тільки мріяти. Але не Загінцям. Сутінки на село впали давно. І якби довелось чекати на гроші з бюджету, вони стояли б там і досі. Та й місцевим інвесторам багато років поспіль було не до таких витрат. Не те, щоб вони зовсім не допомагали селу, але хіба вуличний ліхтар назвеш найболючішою проблемою, котру треба розв’язувати негайно? Ідея народилась тоді, коли було оголошено конкурс проектів «Місцевий розвиток, орієнтований на громаду», що проводять Євросоюз та ООН.

Але найдивніше не це. Бо процедура отримання грантів за подібними проектами доволі стандартна. Після того, як засяяли ліхтарі, правоохоронці раптом зацікавились, а чи правильно були використані гроші, і чи не поклав собі щось у кишеню сільський голова. Прискіпливо перевіряли не тільки всю документацію, а ще й взялись обмірювати... дроти на вулицях. Нічого не скажеш: це дуже правильно, коли в державі з бідним бюджетом на контролі мала б бути кожна копійка. Та чи правильно з такою недовірою ставитись до тих, хто хоч щось спробував зробити для свого села. А тим більше — шукати злодіїв там, де й без того рахується кожна копійка. Хіба захочеться після таких перевірок будь-кому шукати клопоти на свою голову?

— Але без ризику нічого не буде, — переконує Віктор Катеринчук. — Формально сільський голова може тільки простежити за тим, щоб справно була виплачена зарплата бюджетникам та вчасно проведені розрахунки за комунальні послуги. І навіть тоді, коли гроші з казни не надійдуть вчасно, а в моїй практиці не раз траплялося й таке, все одно він буде винним. Далі просунутись дуже важко. Хоча на всіх рівнях сільським головам тільки й говорять: виявляйте ініціативу та кмітливість.

Катеринчуку в такій ініціативі не відмовиш. Інакше навряд чи люди втретє поспіль обирали б його своїм керманичем. Але всяка ініціатива сільського голови — це майже ризик. І зовсім не через те, що в ній закладений кримінал. А через те, що більшість справ доводиться розпочинати буквально без копійки за душею. Тож відважитись на таке можуть хіба що відчайдухи.

Саме так було і в Загінцях, коли вирішили провести газ. В можливість такого у районі ніхто не повірив. Тягнути газопровід за багато кілометрів до села, у якому трохи більше трьох сотень дворів, — цього навіть у далеких перспективних планах не було. Надто вже затратно. Один проект чого вартий. А щоб підвідний газопровід збудувати, то й говорити нічого.

І ось на таку фінансову «авантюру» людей підбила сільська рада. А потім всією громадою збирали кошти, шукали проектантів, стягували техніку, просили підрядників... І за кожен крок сільський голова мусив би відповісти якщо не головою, то, принаймні, перед перевіряючими. Бо, не дай Боже, гроші закопали б не в ту трубу. Це тільки на словах від сільського керманича вимагається пошук нестандартних рішень. Але насправді від стандарту, котрий передбачає не одну процедуру тендерів, узгоджень, оформлення різних довідок і паперів, не відступити ні кроку. І кожен знає: якщо будеш робити все саме так, крок за кроком, папір за папером, то дуже швидко твій шлях обірветься — гроші закінчаться. 

Завжди можна домовитися і про дешевшу робочу силу, і про тракторець, який стоїть на чиємусь подвір’ї, і про машину піску чи жорстви, котру зручно зачерпнути просто за селом. Не для себе — для спільної справи. Щоб зекономити людські гроші. Щоб довести-таки справу до кінця. Але спробуй це зробити. Особливо якщо ти на державній службі. Одразу зрозумієш, що за кожною такою домовленістю — кримінальна відповідальність.

— Пригадується, як один із очільників краю свого часу повчав з телеекранів: невже сільський голова не може знайти у сусідньому кар’єрі машину щебеню, щоб полатати дорогу? Люди все це чули і до мене: справді, Степановичу, чого ж ти цього не робиш? — пригадує голова. — А спробуй зроби, коли на розробку кар’єра мала б бути ліцензія, а її немає. А, значить, офіційно матеріал купити не можна. І виходить, що я плачу гроші злодіям. А якщо це бюджетні гроші, то вже і я злодій...

Тепер і у Загінцях є газ. Не обійшлось без того, щоб представники влади святково запалили блакитний вогник. А ще — десятків перевірок, в тому числі і правоохоронними органами, чи, бодай, не «наварив» щось на цій справі голова, чи не пішов усупереч законам, правилам та інструкціям.

Хоча насправді вкрасти хоч гривню із сільської казни майже неможливо. У тих же Загінцях річний бюджет становить близько 250 тисяч гривень. Це — витрати на зарплату і комунальні платежі. І на цьому не зекономиш. Та й більше цього ліміту теж не візьмеш. Не дивно,  попри те, що у село провели газ, до сільради його так і не підключали. «У лісі живемо. Можемо і грубку натопити, так дешевше», — пояснюють. Тож сільська влада не розкошує. І це — правило для переважної більшості рад. А хочеш розжитись копійчиною — йди з шапкою. Чи то по селу. Чи то до спонсорів.

— Останнім часом великої популярності набула ідея соціальних угод з інвесторами, — розповідає Віктор Катеринчук. — З усіх боків тільки й чути: змушуйте орендарів, укладайте угоди, вимагайте... А я всім кажу, що категорично проти цього. Чим і здобув не дуже добру славу серед районного керівництва.

Така відмова — це зовсім не впертість сільського голови, а принципова позиція. Переконаний, формальне підписання будь-яких угод не дасть результату, бо такі документи нікого ні до чого не зобов’язують. А спонсорам лише зайві проблеми: щось не зробив вчасно — уже й пальцями на нього тикають. А от справді дружні стосунки і домовленості таки допомагають.

У Загінцях землі орендують як велика аграрна компанія, так і місцевий фермер Анатолій Перейма. Останнього всі згадують добрим словом — старається багато зробити для земляків. Причому без усяких договорів. «А настане час, то кожен орендар один перед одного старатиметься щось для людей зробити, — переконаний голова. — Бо інакше залишиться без землі. А конкурентів тепер хоч відбавляй. Головне, щоб люди це розуміли і не кидались на будь-які обіцянки, а міцно тримали в руках свою землю». Справді, було б правильно, якби саме земля виступала чи не основним регулятором усіх стосунків і правил, що діють на селі. Здається, все так просто: той, хто її обробляє і отримує прибуток, повинен заплатити за неї не тільки власнику, а ще й сільській громаді. Причому не з доброї волі, а на підставі закону. Тоді село мало б свої кошти і на дороги, і на газ, і на нові вікна у школі... Причому розпоряджатися цими грошима громада мала би на свій розсуд, без втручання згори. І не треба було б десятків інших контролерів на кожну бюджетну гривню. Бо люди і самі пильно простежили б за своїм. Але поки що такі правила гри — це лише мрія. А тим часом кожен сільський керманич, витрачаючи бодай гривню, оглядається на десятки законів, умовностей і заборон. Бо якщо за твою ж ініціативу тебе ж і спитають, то для чого її виявляти.

 

Хмельницька область.