Чому на Сумщині занепадає галузь?
Бурякові лани і бурякові автопоїзди надовго, а то й назавше відійшли у минуле. Нині це клопітна, невдячна і нерентабельна справа для невеликих господарств середньої руки, в обігу яких менше трьох тисяч гектарів сільгоспугідь, — каже керівник одного з найуспішніших господарств Сумщини — СТОВ «Перемога» — Анатолій Онайко.
Анатолієві Васильовичу, агроному з двадцятирічним досвідом керування господарством, видніше.
— Щоб буряківнича галузь залишалася рентабельною, треба кілька обов’язкових передумов, — продовжує Онайко. — Елітне насіння, сучасна бурякозбиральна техніка, якісні міндобрива та мінімум 500-центнерні врожаї. І висівати їх щороку щонайменше на півтисячі гектарів землі. Але з огляду на ціни на добрива, гербіциди, насіння та імпортну техніку (комбайн — від 2,5 мільйона гривень), це — утопія. Однак перелічені чинники спрацюють лише за наявності надійного суміжника-переробника. Лише тоді шкурка була б варта вичинки. А друг-суміжник — це взагалі з області фантастики.
Співрозмовник не перебільшує. У павленківців досі у пам’яті зарубки «дружньої співпраці» з цукрозаводами. І не тільки у них. Не злим тихим словом згадують «співтоваришів-переробників» усі сільгоспвиробники району — у Підпригорах, Штепівці, Будилці, Ворожбі, Великому Висторопі, Василівці, Бішкіні...
— Такого «партнерства», за якого цукрозаводи здирали з аграріїв по сім шкур, ворогу не побажаєш, — каже керівник ПП «Надь» із сусідніх Підпригорів Анатолій Галушка. — Чого тільки суміжники не видумували, щоб надійніше тримати нас на гачку: замість розраховуватись за сировину живими грошима, «втюхували» нам за неї, що під руки потрапить: дерево, вугілля, зношені запчастини, міндобрива, жом, і все за цінами вдвічі-втричі вищими за ринкові. Отак роками свідомо знищувалася буряківнича галузь. Думається, тоді це було санкціоновано на самісіньких державних верхах.
Адже після того, як посіви буряків в області зменшились наполовину, «реформатори» взялися... за «відродження» цукропереробної галузі. Аж пір’я летіло. І з колишніх 17 цукропереробних заводів області лишився один — Великожовтневий. І той, за великим рахунком, був повністю реанімований лише торік. Від інших 16 — хіба що назви: Чупахівський, Мезенівський, Півненківський, Буринський, Низівський...
Серед бурякосіючих господарств Лебединського району до останнього трималося знане своїми здобутками на всю Україну, найпотужніше в окрузі СТОВ імені Шевченка з Голубівки. А цього року і воно «здулося». Не допомогла ні зарубіжна техніка, ні сівозміни, ні 500-центнерні врожаї. Тут буряківничу галузь, розповідали мені в районі, по суті, «уграв» один із «побратимів», який більше півроку зволікав з розрахунками за поставлену сировину. Кажуть, сума боргу сягнула далеко за мільйон гривень. Отож ні Онайко, ні Галушка, ні решта керівників господарств району, навіть коли приплачували б, більше не повернуться обличчям до буряківництва.
— Отже, буряківництву в районі гаплик? — цікавлюся в агрономічному відділі управління агропромислового комплексу Лебединського району.
— Ні! — кажуть тамтешні працівники. — Торік буряки в районі вирощували на 1,5 тисячі, нині ця площа зросла до 2,6 тисячі гектарів. Правда, займаються ними лише два потужні агрохолдинги, один з яких до того є власником цукрозаводу в Полтавській області. Зате у них і техніка, і необмежена кількість оборотних коштів, і... лобіювання їхніх інтересів на найвищих щаблях української влади.
Це справді убивчі аргументи для місцевих товаровиробників.
— Років шість-сім тому, — розповідали мені перед цим два Анатолії, — коли ще можна було отримати кредити в банку під 15—18 відсотків, нам вже були непереливки, а нині, після того як їх ледь не підняли до 30 відсотків, не тільки буряківнича галузь — все сільське господарство невдовзі під ніж піде.
Все може бути. За часів процвітання буряківництва, під яким було в районі майже 14 тисяч гектарів сільгоспугідь, на лебединських випасах гуляло 57 тисяч голів ВРХ. Нині чи й 3 тисячі набереться. Аграрії вважають: тваринницьку галузь підкосило буряківництво, точніше, його відсутність. Адже вся худоба трималася на жомі, це основа раціону худоби в осінньо-зимовий період. Не стало жому — почало занепадати тваринництво. Торік уряд схаменувся і почав виплачувати 600 гривень дотації за кожен гектар буряків. А нинішнього року «схаменувся назад».
— Виходить, «зелена вулиця» вітчизняному сільгоспвиробнику — блеф для нетямущих?
— Та отож! Насправді вже давно у фаворі у наших владних структур потужні агрохолдинги та інвестиційні агрокомпанії. Їм — преференції, податкові та інші послаблення. Одні скуповують, інші орендують землю і творять на ній, що заманеться.
Кажуть, один з двох нинішніх бурякових «благодійників» вже орендує землю у шести сільрадах району. І лише на території Кам’янської сільради сподобився посіяти буряки. А на полях Катеринівки і Межирича вже два роки гонить кукурудзу. Не відстають від нього й інші. А те, що грунти виснажують — що ж, на їхній вік родючої землі вистачить.
Після такого «реформаторства» від 120 тисяч гектарів, зайнятих колись під цукристими, торік в області лишилося «аж» до 8 тисяч гектарів. Щоправда, завдяки зусиллям обласної влади, передусім очільника Сумщини Юрія Чмиря, цьогоріч бурякові площі збільшились до 14 тисяч гектарів. Та це слабка втіха, бо для цього довелося напружувати потужні агрохолдинги. А варяг — і в Африці варяг. Сьогодні посіяв буряки, а завтра, заради надприбутків, засіє орендовану (а може, вже й викуплену землю) ріпаком. Обласна влада й рада б підтримати свого буряківника, але без державної підтримки цього воза їй не витягнути.
Сумська область.
Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА (з архіву «Голосу України»).
